Спочатку:
На сторінку книги
У п’ятницю Рута не прийшла за відповіддю. Передала через рибалку, який приносив Ганні свіжу камбалу, що буде біля старого спуску перед заходом сонця. Рибалка сказав це в кухні при новому пожильцеві, перепитав ціну за рибу і більше на Мару не дивився.
— Вона могла просто зайти, — сказала Мара, коли двері за ним зачинилися.
Ганна загорнула камбалу в рушник.
— Якби могла, зайшла б.
Мара й сама це знала. Вона залишила недоїдений сніданок, потім змусила себе повернутися й доїсти: до спуску ще був цілий день, а вчорашня тріщина на руці боліла сильніше натщесерце.
Адріан тим часом стояв із двома колегами на відкритій смузі берега. Після шторму вода винесла на каміння бурі водорості й легке дерево. Вони фотографували лінію скель і звіряли її з попередньою зйомкою, не заходячи до води. Фотокамера раз по раз ловила блиск мокрого уступу, і доводилося чекати, поки хмара закриє сонце. Молодший із колег, Павло, жартував, що море охочіше показує речі тим, хто не має з собою вимірювальної стрічки.
— Тоді йди без неї, — відповів Адріан. — А нам потім розкажеш на словах, де саме знайшов свою скелю.
Павло засміявся і взявся позначати точки. До обіду вони встигли закінчити берегову частину. Від уступу до місця, де лежав корпус «Берегині», було далеко, і жодна з фотографій не могла сказати, що саме принесла туди течія. Адріан поклав камеру до футляра. Йому подобалася ця межа: місце на березі існувало окремо від будь-яких здогадів про нього.
Поки вони чекали машину, він помітив нижче дороги вузьку стежку до старого спуску. Її не було видно з оглядового майданчика. Павло сказав, що нею ходять рибалки; далі між скелями є затишна вода, але берег там ламаний і в темряві можна зірватися. Адріан лише кивнув. Учора Мара говорила, що мусить дещо владнати. Він подумав про це без причини, яку погодився б назвати колегам.
Повернувшись до міста, Адріан відніс устаткування в музей і погодився ще раз переглянути знімки вранці. Павло кликав його вечеряти. Він відмовився, бо вже другий день хотів побачити Мару. Та коли зайшов до пекарні, Ганна саме замикала двері зсередини, допомагаючи прибрати столи. Вона сказала, що Мара вийшла до моря. Адріан спитав, чи надовго. Ганна не знала і не запропонувала йому зачекати.
Він міг піти додому. Натомість повернувся до узбережжя тією самою дорогою, якою кілька годин тому їхала музейна машина. З кожною вулицею його рішення ставало важче пояснити. Біля оглядового майданчика він зупинився і подивився вниз: вузькою стежкою саме йшла жінка в темному пальті, обережно переступаючи через коріння. Відстань приховувала обличчя, але він упізнав її по ході й по руці, якою вона притримувала сумку біля стегна.
Мара не знала, що він нагорі. Вона запізнилася до спуску, бо обійшла мокру ділянку дороги, на якій легко було послизнутися. Вона ступала обережно, думаючи про інше: Рута могла принести погану звістку від матері; Інар міг, усупереч попередженню, вже бути десь поблизу схилу.
Зі старого спуску було видно смугу води між скелями. Рута чекала на камені, куди не долітали бризки. У темному плащі й із кошиком біля ніг вона нагадувала жінку, що прийшла за водоростями. Коли Мара підійшла, відьма не встала.
— Твоя мати більше не питає, де ти, — сказала вона. — Вона питає, чи хтось уже знайшов тебе тут.
Мара сіла поруч. Від каменю йшов холод, який просочувався крізь одяг.
Рута розповіла матері, що Мара жива й має дах над головою, але адреси не давала. Попередження Інарові вона передала через нижній прохід. Він туди не дістався: варту змінили, а старий хід тепер не можна було обминути без свідків. Мара перепитала, чи отримає він звістку сьогодні. Рута похитала головою. На світанку вона бачила його здалеку біля зовнішньої арки — він ішов до північних скель.
Мара взяла Руту за рукав. Відьма глянула на її пальці, на шкіру між ними, та не сказала звичного зауваження про мазь.
— Він знає берегову щілину, — сказала вона. — Якщо хочеш покликати його звідси, знаєш як. Але потім відразу повертайся нагору. Я більше не можу бути поруч із тобою до темряви.
Рута піднялася, узяла кошик і пішла стежкою в бік міста. Адріан, який стояв вище, побачив двох жінок лише на мить. Старша пройшла під скельним навісом і зникла; Мара залишилася біля води. Він відступив за кущ тамариксу, пропускаючи Руту нагору. Вона пройшла близько, насвистуючи пісню, котрої він не знав. Чи бачила його, сказати було неможливо.
Мара спустилася до нижнього каменя. Вода ще не дісталася сухої смуги піску під виступом. Вона зняла черевик і три рази стукнула підбором по порожнині в скелі; звук пішов у воду й повернувся тихішим. Колись вони з Інаром так кликали одне одного через вузькі проходи, коли вітер глушив голос. Тепер вона мусила чекати і не мала певності, що він почує.
Над затокою швидко темніло. Поки Мара переводила подих після спуску, у воді з’явилася голова. Інар підплив до каменя надто швидко; перед тим як ухопитися за край, оглянув берег і завис у воді, лишивши між ними відстань.
Мара відразу попередила його про північний схил: Рута не змогла знайти Інара, а люди вже помітили одну з монет. Він насупився, спитав, чи довелося їй назвати місце знахідки. Вона відповіла, що послалася на родину.
— Він не повірив.
Мара вимовила «він», і Інар зрозумів раніше, ніж вона назвала Адріана. Вона розповіла про музей, штемпель і дві інші монети. Говорила швидко, бо вода вже почала накочувати на її сухий камінь. Інар слухав уважно, хоча на словах «він не повірив» його обличчя замкнулося.
Інар повторив, що вона показала Адріанові його монету. Мара спробувала пояснити: хотіла дізнатися ціну, щоб купувати мазь, і не знала, що він упізнає карбування.
— А я не знав, що ти йому її покажеш.
Вона відчула сором, а за ним злість. Інар приніс монету з відомого їм обом схилу; про музейні картки ніхто з них не думав. Він побачив, як Мара згорнула руку в кулак, і похитав головою.
— Не буду сваритися, — сказав він. — Монету не можна повернути на дно. Я обійду схил, поки все не стихне.
— І не припливай сюди. Рута казала, варта стежить за тобою.
Інар уперся долонею в камінь і піднявся настільки, щоб роздивитися Марине зап’ястя. На рукаві темніла волога пляма від бризок. Він торкнувся краю тканини, не самої шкіри.
Мара пояснила, що розтерла руку ковдрами. Уже обробила; мазі вистачить. Інар дивився на край рукава.
— Вода принесла твою кров. Я спершу подумав, ти впала.
Його пальці на хвилину затрималися біля її руки. Вона знала, про що він не питає: чи може допомогти, не приносячи нічого, чи буде вона рада бачити його без причини. Мара зняла з шиї маленьку мушлю Тейра й підсунула йому на шнурку.
— Скажи йому, я впізнала сад. А це нехай поки побуде в тебе. Боюся загубити на суші.
Інар прийняв мушлю, провів великим пальцем по нерівному візерунку й раптом засміявся.
За його словами, Тейр тепер вирішить, що він навмисне все підлаштував, аби забрати мушлю. Мара засміялася: на хлопцеве прохання Інар і справді зробив би це. Тоді хай принаймні не говорить Тейрові, що він сміявся, попросив Інар.
Вище, за тамариксом, Адріан бачив лише частину бухти. Плече Мариного співрозмовника на мить висунулося з води; нижче рухалася темна гладка тінь, яку хвиля то відкривала, то забирала. Він не міг визначити, чи чоловік стоїть на уступі, чи тримається на плаву. Чув іншу мову й Марин сміх — той самий легкий сміх, який вона ховала долонею за столом у пекарні. Чоловік узяв її за зап’ястя, нахилився ближче. З такої висоти неможливо було побачити, що він дивиться на тріщину в шкірі.
Адріан дістав телефон, але екран засвітився просто перед його обличчям. Він погасив його, не зробивши знімка. Чоловік у воді раптом повернув голову до берега. Адріан присів і відчув, як крізь штанину пробивається холод мокрої землі.
Мара теж озирнулася. Їй здалося, що вгорі хтось наступив на суху гілку. Інар уже відштовхнувся від каменя.
— Іди, — прошепотів він. — Вода прибуває.
Вона надягла черевик, схопилася за виступ і піднялася вище. Інар зник під поверхнею, а через кілька митей далеко від берега на воді проступив короткий сріблястий злам. Адріан побачив його між двома хвилями, не встигнувши зрозуміти форму. Він чув, як Мара наближається стежкою, і мусив вирішити, чи вийти назустріч. Пальці вже торкнулися гілок.
Вона пройшла повз нього, дивлячись під ноги. На повороті зупинилася, щоб підтягнути ремінець сумки, і Адріан побачив мокрий край рукава, ту саму руку, яку щойно тримав незнайомець. Він залишився за кущем, поки її кроки не стихли нагорі.
Лише тоді вийшов до спуску. Від води вже відрізало нижній камінь. На ньому лишилася темна пляма там, де сиділа Мара; жодної речі, яку можна було б узяти із собою. Адріан стояв, слухаючи прибій. Йому хотілося, щоб вона сказала про зустріч сама. І водночас він уже думав, де стати наступного разу, аби побачити бухту повністю.
