Спочатку:
На сторінку книги
Зранку Інар приніс Мариній сестрі нові кріплення для сіток. Залишив їх біля входу, поговорив із нею про течію й збирався піти, коли Мара вийшла із задньої кімнати.
— Ти навіть не зайдеш? — спитала вона.
— Я вже зайшов.
Сестра простягнула йому порожній кошик, у якому він приніс кріплення. Інар узяв його, подякував і поплив у бік нижнього саду. Він не відвертався від Мари навмисне. Просто більше не залишався там, де раніше лишився б.
— Ви посварилися? — спитала сестра.
— Ще не встигли.
— Тоді поквапся. Я не хочу цілий день дивитися, як ти стежиш, чи він пропливе повз.
Мара взяла жмут мотузки й сіла працювати. Вона справді кілька разів поглянула в прохід, чим дуже розвеселила сестру. Тейр, який мав віднести готові сітки, зробив вигляд, що дорослих не слухає. Зате, виходячи, голосно повідомив, що Інар сьогодні перевіряє кам’яні якорі на старому схилі. Мара кинула йому вслід обірвану петлю; він спіймав її й нарешті усміхнувся.
Після роботи вона попливла на старий схил. Зустріла Інара там, де дно різко падало в темряву. Разом із двома іншими він підтягував кам’яний якір до місця: шторм зсунув його й натягнув прив’язану до нього сітку так сильно, що вона могла порватися під час припливу.
Інар побачив Мару, але не зупинив роботу. Вона взялася за вільний край мотузки. Втрьох вони втримували камінь, поки четвертий заводив його між виступами. Коли вузол був готовий, інші попливли до наступного якоря, а Інар залишився перевірити натяг.
Вона почала з руки — Тейр казав, що досі болить. Інар запевнив, що вже майже минуло.
Він розігнув пальці, показав їй долоню з червоною смугою від ременя. Вона пригадала, як він тримав Адріана в прибої, і захотіла торкнутися сліду. Інар прибрав руку до того, як вона зважилася.
Мара знову розповіла про чоловіка на пляжі. Він нікого не привів і не шукав їх у воді. Інар уже чув це вчора. До того ж чоловік міг просто не знати, де шукати.
Інар потягнув якірну мотузку, перевіряючи вузол удруге. Вузол тримався.
Мара назвала Адріанове ім’я, сподіваючись хоч цим зрушити розмову. Інар відпустив мотузку.
— Це має мене заспокоїти?
Вона заперечила й відразу пошкодувала: він тепер чекав, що вона скаже, для чого ж тоді розповідає.
Вона могла відповісти, що ім’я корисне, коли треба повідомляти раді про небезпеку. Колись така думка переконала б і її. Тепер слова не йшли.
Поряд спустилася рибальська сітка. Не їхня — людська, важка й груба. Інар підтягнув Мару ближче до скелі, перечекав, поки сітка пройде повз, і тільки тоді відпустив. Вони відчули її здалеку: мотузки дряпали каміння, а зверху долітав низький стукіт двигуна. У каламутній воді сітки ще не було видно, а звук уже попередив їх про човен.
Поки вони ховалися від човна, Інар заговорив про її походи до берега. Спочатку хотіла лише перевірити, чи той пам’ятає її. Тепер знала його ім’я, з ким він працює, де п’є. Мара спробувала звести сварку до ради: він сердиться, що вона не все розповіла?
Інар сердився й через це, і через її нові походи. Що більше вона довідувалася, то частіше поверталася до людей. Він говорив так, що Мара знову відчула себе поруч із Тейром перед радою.
— Я не дитина, Інаре.
— Саме тому я не хочу розповідати тобі про небезпеку так, як розповідали Тейрові.
Він підняв кошик із інструментами, але Мара перегородила йому дорогу. Вона не планувала сварки. Уже чула, як їхні голоси змінюються, і все одно не могла його відпустити.
Вона зажадала, щоб він нарешті сказав, що думає. Інар не одразу відповів. Мара трималася просто перед ним, не даючи підняти кошик.
— Ти вигадуєш за нього те, чого не можеш знати.
Він нагадав про повернення Адріана на пляж. Той міг шукати загублену річ, міг намагатися згадати аварію. Мара щоразу вибирала одну відповідь і поводилася так, наче чоловік сам її сказав.
Мара розлютилася від того, що він бачив її надто добре. Вона розповіла Інарові про берег, але ні разу не повторила вголос власних думок, коли Адріан повернувся туди сам. Інар усе одно їх упізнав.
Мара дорікнула йому, що він нічого не знає про Адріана. Вона принаймні бачила, як той поводиться з людьми.
— Звіддаля. Ти навіть не чуєш їхніх слів.
Він сказав це тихо, без радості від перемоги. Мара глянула на слід на його руці. Вона знала Інара стільки років, що могла впізнати його голос у темряві по першій вібрації води. Зараз він говорив із нею як із чужою.
— Тобі б легше було, якби я ніколи до нього не ходила, — сказала вона.
— Мені було б легше, якби ти могла сказати, чого шукаєш, і не брехала собі.
— Я знаю, що ти думаєш про нас.
Інар аж здивувався.
— Про нас?
Мара пожалкувала про слово, але вже не могла повернути його назад. Інар поклав кошик на камінь. Колись, коли вони були молодші, він спитав, чи не хоче вона жити з ним ближче до зовнішніх садів. Вона відповіла, що там шумно через човни й постійно треба лагодити проходи. Він погодився, і розмова ніколи не повторювалася. Мара вирішила тоді, що він говорив про житло. Тепер не була певна.
— Ти мені дуже дорога, — сказав він. — Це правда. Але я б говорив те саме, навіть якби не сподівався від тебе нічого.
— Ти не можеш цього довести.
— Не можу. Вирішуй сама, чи можна мені вірити.
Він забрав кошик. Цього разу Мара не зупинила його. Вона лишилася біля якоря, поки людська сітка зникла над схилом, а стукіт двигуна віддалився. Інар сказав жорстоку річ, не підвищивши голосу. Їй хотілося, щоб він хоч раз просто ревнував і не мав жодного іншого аргументу.
Ввечері мати покликала її допомогти відібрати молюсків для молодших дітей. Мара просиділа поруч довше, ніж було потрібно, і слухала, як мати розповідає про Тейра: той приніс з роботи обривок зеленої мотузки й заявив, що тепер розрізняє людські човни за звуком. Його мати заборонила йому перевіряти цю здатність за рифом. Усі троє посміялися. Мара теж, хоча думала про слова Інара.
Потім зайшла радниця. Вона забрала частину їжі для тих, хто чергував біля зовнішніх проходів, і спитала Мару про людину зі штормового судна. Чи вдалося їй після тієї ночі побачити човен рятувальників? На східному схилі тепер щодня працювали люди, і вартові хотіли знати, чи це та сама група.
Мара розповіла про вимірювальну раму біля причалу. Мати перестала розкладати молюсків по кошиках.
Довелося зізнатися й матері, що вона була біля причалу. Далеко від людей, поспішила додати Мара; вони її не бачили.
Радниця спитала, чи спускали люди раму біля місця аварії. Мара показала напрямок. На щастя, вона не знала, що в приладі, і змогла чесно так сказати. Радниця вирішила на кілька днів перевести молодших збирачів з верхніх садів і попросила Мару повідомляти вартовим, якщо вона знову побачить обладнання поблизу рифу.
Коли гостя пішла, мати подала Марі останній кошик.
— Ти могла сказати мені, що ходиш до причалу.
— Не хотіла, щоб ти хвилювалася.
— Вийшло незручно, правда?
Мара засунула до кошика молюска, якого щойно відклала до іншої купки. Мати помітила помилку, але не виправила її. Раніше Марі подобалося, що вдома їй не треба добирати слова. Тепер вона відкладала відповіді навіть тут і не знала, відколи це почалося.
Вона не повернулася до причалу наступного дня. На другий спробувала зайняти себе роботою на дальньому саду. На третій почула від вартових, що біля східного пляжу знову бачили людину з приладом. Один сказав, ніби той міряв глибину після аварії; другий стверджував, що чоловік просто ходив уздовж берега й до вечора нічого не виміряв.
Мара запам’ятала другу версію. Першу вона теж чула.
На четвертий день вона попливла до пляжу. Не піднялася близько до поверхні, тільки знайшла під каменем місце, з якого було видно дорогу на схилі. Адріана там не було. Вона почекала, розсердилася на себе, зібралася додому й побачила його вже біля самого спуску. Він ішов швидко, несучи сумку через плече, і говорив телефоном. Зі своєї схованки Мара не розрізняла слів; він то слухав, то коротко відповідав, а одного разу засміявся так несподівано, що їй теж захотілося усміхнутися.
Адріан зупинився біля місця, де вони витягли його на пісок. Уклав телефон у сумку й озирнувся по берегу. Погляд ковзнув по воді. Мара притиснулася до дна, хоча між ними був камінь. На хвилину вона майже відчула, як він бере її за зап’ясток.
Він нагнувся, знайшов щось у піску й пішов. Мара дочекалася, поки його кроки стихнуть, і тільки тоді піднялася ближче до берега. Там, де він стояв, лишилася невелика ямка. Що він узяв, вона не знала.
Дорогою додому Мара намагалася пригадати, чи був на пляжі якийсь предмет після шторму. Їй не вдалося. Зате вона пам’ятала, якою рукою він тримав телефон, як поправив ремінь сумки й коли засміявся. Ці дрібниці нічого не говорили про те, що він шукав. Вона однаково несла їх із собою до самого поселення.
