Спочатку:
На сторінку книги
На раді Мара сказала, що вони з Інаром знайшли чоловіка серед уламків і витягли на берег. Вартові запитали про місце, про судно й про те, чи не бачили їх рятувальники. Вона відповіла на все. Лише одного запитання ніхто не поставив.
Інар стояв поруч, поки вона говорила. Він не поправив її й не допоміг, коли їй забракло слів для опису пляжу. Після ради поплив збирати уламки на зовнішньому проході, як обіцяв учора вартовому. Мара хотіла з ним поговорити, але він покликав двох молодших робітників і пішов із ними.
Удома Тейр нарешті дізнався, що вона заходила за риф під час шторму.
— Мені на три місяці заборонили, а тобі можна?
— Я була з Інаром. І там був поранений.
— У мене теж міг бути поранений. Я ж не знав, що під човном.
Його мати попросила припинити сварку. Тейр підхопив кошик зі сміттям, яке мав віднести на сортування, і так грюкнув ним об кам’яний поріг, що звідти випала порожня банка. Поки він її діставав, Мара встигла відчути себе водночас правою і дуже нечесною.
Вона провела день за сітками з матір’ю та сестрою. Коли потік світла над печерами послабшав, пропливла до місця, де вартові зберігали речі, винесені штормом. Серед дощок, мотузок і уламків приладів лежав чорний футляр завбільшки з долоню. На його кришці були людські знаки. Мара доторкнулася до них і відразу відсмикнула руку, почувши голос за спиною.
— Щось шукаєш?
То був Інар. Від довгої роботи на зовнішньому проході в нього почервоніли пальці, а на плечі лишився слід від мотузки.
— Пляшку Тейра, — сказала Мара. — Здається, я залишила її тут.
Він глянув на чорний футляр, потім на неї. Вона сама поставила пляшку біля дверей учора ввечері й знала, що він це бачив.
— Вона в тебе вдома.
— Так.
Інар не став питати вдруге. Мара забрала руку від футляра і вийшла разом із ним. На роздоріжжі вони розійшлися, так і не згадавши чоловіка з пляжу.
Наступного ранку вона попливла до бухти.
Мара добре знала цю ділянку берега: під старим причалом вода просвічувалася наскрізь, ближче до рибальських човнів смерділо пальним, а біля кам’яної стіни можна було стояти годинами, не привертаючи уваги. Та вона майже ніколи не приходила сюди вдень. Тепер щоразу здригалася, коли хтось на причалі повертав голову до води.
Чоловіка вона побачила біля маленького кафе. Він сидів за столиком на вулиці, загорнутий у темну куртку, хоча інші люди ходили без верхнього одягу. Над бровою біліла пов’язка. Двоє його супутників говорили одночасно; один раз чоловік усміхнувся, але, коли підніс чашку до рота, рука в нього затремтіла, і він поставив її назад.
Отже, він живий. Мара могла повертатися.
Одна з його супутниць показала в бік східного рифу. Чоловік повернувся туди всім тілом. Мара опустилася нижче кам’яної стіни; крізь воду залишилися видні тільки його черевики й нижня частина столика. Вона не розуміла слів нагорі. Чула окремі голоси, зміну тону, стукіт посуду.
Увечері на материне запитання Мара відповіла, що дивилася, чи не прибило ще чогось після шторму. Майже нічого, додала вона, не встигнувши подумати, навіщо продовжує.
Мати довго дивилася на неї. У відремонтованій сітці вона знайшла погано зав’язаний вузол і віддала Марі переробити. Більше питань не було.
За два дні Мара знову прийшла до бухти. Вона сказала собі, що цього разу перевірить, чи не ходить він до пляжу, де його знайшли. Якщо ходить, доведеться розповісти раді все. Але пляж лежав в іншому боці, а Мара чекала біля причалу, бо саме там він з’явився попереднього разу.
Він прийшов перед полуднем із чоловіком у світлій сорочці. Разом вони відкрили довгий ящик, вийняли з нього металевий прилад і почали сперечатися над ним. Людина у світлій сорочці кілька разів ударила пальцем по корпусу. Врятований чоловік терпляче дочекався, поки той закінчить, зняв невелику кришку й показав щось усередині. Супутник похитав головою, та згодом усе ж посміхнувся.
Мара сперлася долонею об занурений пал причалу. Звідси добре було видно, як чоловік працює. Він не нагадував безпорадного пораненого, якого вони тягли крізь прибій. Обвів мотузкою ящик, перевірив вузол, потім пропустив уперед супутника, що ніс важкий прилад. Перш ніж піти, глянув на воду.
Мара встигла пірнути. На глибині почула, як над головою застукали його кроки.
Наступного дня на підводній стіні біля причалу з’явилися нові мітки. Люди опускали туди вимірювальну раму. Мара впізнала її за ніжками, розставленими на ширину плечей, і відійшла до глибшого проходу. Вона здогадувалася, що прилад потрібен для роботи після аварії, проте не знала, що саме вони шукали: пошкодження судна, загублений вантаж чи відповідь на запитання, яке поставив той чоловік.
Удень її сестра передала їй кошик із новими грузилами. Їх треба було прив’язати до краю сітки до відпливу. Тейр мав допомагати, але працював із таким виглядом, ніби кожен вузол особисто придумала Мара на його покарання. Вона показала йому, як закріпити обірвану петлю. Він двічі зробив по-своєму, вдруге правильно, і відразу відсунувся, щоб вона цього не помітила.
За роботою Тейр нарешті спитав, куди вони з Інаром ходили тієї ночі. Мара почала розповідати про чоловіка на зовнішньому схилі, але це хлопець уже знав, як і всі. Його цікавило інше: Інар казав, що в нього досі болить рука.
Мара перестала зав’язувати вузол. Інар не скаржився їй на руку. Він тримав пораненого під плечі, коли їх несло течією, а вона була зайнята ременем і обличчям чоловіка.
— Сильно болить?
Тейр знизав плечима. Він уже шкодував, що розмовляє з нею. Мара доробила сітку й віднесла грузила сестрі, пообіцявши наступного дня прийти раніше. Перед виходом вона знайшла в себе маленький гладкий камінь, який Тейр давно просив для своєї колекції. Поклала його біля його місця, не називаючи це примиренням.
Коли Мара знову дісталася причалу, люди саме підіймали раму з води. Чоловік сперечався із супутницею, що сиділа з ним біля кафе. Він говорив різко, а вона не відступала, показувала на одну з ніжок приладу й вимагала, щоб він подивився. Нарешті він сам нахилився, побачив пошкодження і відійшов убік. Супутниця зняла з рами деталь, яку він хотів залишити на місці. За хвилину він повернувся й допоміг їй, уже без суперечки.
Мара не знала, хто з них мав рацію від початку. Їй подобалося, що він повернувся. Від Тейра сьогодні вона чекала значно більшого за таку саму поступку.
Його ім’я вона почула від рибалки. Той гукнув із човна, коли чоловік у темній куртці вже йшов уздовж берега:
— Адріане!
Решти слів Мара не зрозуміла. Чоловік обернувся, відповів щось і показав у бік старої дороги над пляжем. Рибалка махнув рукою в тому самому напрямку. Мара сховалася за човном. Тепер він знав, як пройти туди суходолом.
Вона попливла до рифу коротшим шляхом і чекала під каменем, на якому колись знайшла морського їжака розміром із власну голову. До пляжу вів крутий спуск. Адріан з’явився нагорі сам, зупинився перевести подих і довго дивився на воду. На пов’язці над бровою виднілася свіжа темна цятка.
Він зійшов до піску, присів там, де лежав після аварії, й підняв щось із землі. Мара не могла роздивитися, що це. Він повертів знахідку в пальцях, поклав назад і пройшов до кромки води. Вона відступила в глибину.
Адріан не кликав нікого. Не фотографував берег і не заглядав під каміння. Здавалося, його дратувало, що місце не може нічого пояснити. Він потер перенісся, потім сів на сухіший пісок, стягнув куртку й залишився там, поки над морем не почало сутеніти.
Мара теж залишилася. Спершу чекала, коли він піде й дозволить їй оглянути берег. Згодом зрозуміла, що берег уже не цікавить її так сильно. Їй кортіло знати, про що він думає, коли дивиться на воду.
На зворотному шляху Інар перехопив її біля межі поселення.
Він уже чув від вартових про її розпитування: чи можна після шторму пройти східним боком. Мара думала, що таке питання нічого не видасть. Тепер пояснювала, що була лише біля причалу й ніхто її не бачив, а потім розповіла про Адріана на пляжі.
Інар відразу спитав, чи він когось привів. Ні, чоловік сидів сам. Може, хотів побачити місце, де його знайшли.
— А може, пам’ятає.
Мара вхопилася за це припущення: саме тому вона й дивилася.
Інар мовчки зняв із її волосся тонку нитку людської мотузки, що зачепилася біля причалу. Мара забула про неї. Він тримав нитку між пальцями, наче хотів показати, як мало вона помічає, коли стежить за незнайомцем.
Інар хотів знати, чи тепер вона скаже раді. Мара знову послалася на те, що не знає, скільки чоловік пам’ятає.
— Тоді спитай у нього, — кинув Інар і відразу відвернувся.
Це мало прозвучати насмішкою. Мара так і прийняла б його слова, якби він не виглядав утомленим. Він прийшов сюди після роботи, щоб шукати її. Знову.
— Інаре.
— Завтра ти обіцяла сестрі допомогти із сітками, — сказав він, не повертаючись. — Вона питала про тебе.
Він поплив у бік нижніх печер. Мара зібралася йти додому, та спершу озирнулася на зовнішній прохід. Там, далеко за рифом, над водою ще лишалася смуга вечірнього світла. На пляжі вже нікого не було.
Дорогою вона повторила ім’я чоловіка кілька разів подумки, щоб не забути. Про нього вона, як і раніше, майже нічого не знала. Тепер принаймні знала, як його звуть.
