Спочатку:
На сторінку книги
Коли Мара повернулася, Ганна саме знімала зі столу недоїдений сніданок. Вона побачила крихти на Мариному рукаві, узяла її за неушкоджену руку й посадила на стілець. Мара не опиралася. У кухні було тепло, за вікном хтось намагався завести мотоцикл, раз у раз безуспішно. Звичайний ранок тривав так уперто, що вона не могла вирішити, з чого почати.
Мара попросила подзвонити Руті й покликати її сюди. На Ганнине запитання нарешті вимовила, що Інара поранили.
Ганна знала ім’я, бо не раз передавала звістки. Знала також, що Рута не любить розмов телефоном. Вона все ж набрала номер із пам’яті. Дочекалася відповіді, коротко переказала Марині слова й запитала, де її шукати. Мара не чула, що сказала відьма; бачила лише, як у Ганни змінюється обличчя.
Прикривши слухавку, Ганна сказала, що Рута не дістанеться до вечора. Питала, чи Інар у воді. Мара підтвердила, додавши, що його зачинили. Ганна передала відповідь, вислухала відьму й поклала слухавку.
— Веліла не чекати її, якщо можеш щось зробити сама.
Мара підійшла до вікна. Рута, яка колись дала їй мову, документи й нове тіло, цього ранку була просто далеко. Відстань до старої станції Мара вже подолала двічі; вона могла подолати її втретє. Не знала тільки, що зможе зробити, коли прийде.
— Усе почалося через мене, — сказала вона, не повертаючись.
Ганна поставила чайник, хоча він ще був теплий.
Ганна повернула її до розповіді про поранення. Мара пояснила: Адріан хотів упіймати того, хто приходив до неї з моря, опустив старе загородження, і Інар потрапив під метал.
Ганна притисла долоню до краю столу.
— Ти сказала комусь, хто Інар?
Мара похитала головою. Інар сам попросив мовчати. Та дорогою вона все думала, чи могла сказати хоча б «я його знаю», не розповівши про весь народ під водою.
Ганна дістала блокнот і олівець.
Вона попросила описати дорогу до станції. Запише; якщо Мара не повернеться до вечері, піде по неї.
Мара назвала дорогу, старі ворота, поворот до басейну. Ганна писала коротко, не просячи пояснювати, чому йдеться про чоловіка, який не може вийти з води. Коли аркуш був готовий, вона відклала його на край столу.
— Візьми їжу. І рукавиці, там бетон холодний.
Мара хотіла заперечити, що рукавицями не відчинити загородження. Ганна вже пішла до шафи по теплі, не надто гарні рукавиці, які в неї ніхто не позичав. Це був єдиний спосіб допомоги, доступний їй зараз, і Мара взяла їх.
Нагорі вона зайшла по нову пов’язку й натрапила в шухляді на мішечок із двома перлинами. Одну вона вже продала, щоб не економити на мазі; ці залишила на випадок, коли доведеться платити за кімнату й ліки одночасно. Поряд стояла банка, яку вранці вона мало не забула закрити. Інар приносив перлини, не знаючи людських цін, а в п’ятницю знову спитав, чи шкіра не тріскається. Мара поклала мішечок назад і зачинила шухляду. Хотіла б вона мати для нього щось, окрім звістки, що Рута далеко.
До станції вона, однак, не дійшла відразу. Біля музею побачила Адріана. Він стояв із Павлом під навісом і дивився на невеликий згорнутий план. Павло тицяв пальцем у якусь позначку, а Адріан так міцно тримав папір, що загнув кут. Побачивши Мару, він відокремився від колеги й підійшов до неї. Павло привітався здалеку і повернувся до дверей.
Адріан теж збирався на станцію. Він розпитував Павла, чи можна підняти загородження без різкого руху: той знав старі механізми. Кого він там тримає, колезі не сказав.
Мара подивилася на план у його руках. Ще кілька днів тому він покликав би її подивитися, навчив би прочитати назву бухти. Зараз їй хотілося вирвати аркуш і самій відшукати на ньому важіль, хоча вона не розуміла жодного креслення.
— Ти запитав його, чи можна відчинити ворота, — сказала вона. — А самого Інара запитав, чого він хоче?
Адріан стулив план. Почув ім’я, повернув голову до дверей музею, тоді знову до неї.
— Ти назвала його ім’я.
Вона теж почула себе, але відступати виявилося нікуди. Вона могла вигадати, що почула ім’я від нього самого, хоча Адріан знав: той говорить мовою, якої вона нібито не розуміє. Мара не стала вигадувати.
— Зараз важливіше, що з ним станеться, — сказала вона.
Адріан почекав, поки вона додасть щось іще. Коли Мара мовчала, він похитав головою, не сердито, а виснажено.
— Я їду туди. Можеш поїхати зі мною.
Вона сіла в машину. По дорозі він розповів, що приніс на станцію чисту тканину й воду для себе, залишив Інарові аптечку, хоча той знову відмовився взяти її. У басейні вода солона, але рухалася повільніше, ніж у відкритій затоці.
На помості Мара вже знала, куди дивитися. Інар був під навісом, ще далі від краю, ніж уранці. Коли він побачив її поруч з Адріаном, навіть не наблизився. Мара не могла дорікати йому за це.
— Рута прийде надвечір, — сказала вона своєю мовою.
Інар підняв обличчя. Почувши знайомі слова з людського берега, на мить забув про чоловіка за її плечем.
Інар дорікнув їй, що заговорила при Адріані. Мара заперечила: той не розуміє їхньої мови.
— Зате бачить, що ти мені відповідаєш.
З іншого кінця помосту Адріан дивився на них. Він справді не розумів жодного слова, проте бачив, як змінився Інарів погляд, коли Мара заговорила. Подумав про її ранкове «ні», про кожну монету, про ніч, проведену біля загородження. Якщо вона попросить його зараз відчинити, він, можливо, зробить це. Але спершу хотів почути від неї хоч одну правду без примусу.
Мара опустилася навпочіпки. У воді було видно довгий поріз уздовж хвоста: краї вже не кровоточили безперервно, та там, де Інар намагався рухатися, розходилися знову. Вона не знала, як лікують таку рану на суші; під водою його б відвели до тих, хто лікував своїх. Зараз до цього місця було не дістатися.
Мара сказала, що Адріан має відчинити. Інар подивився на чоловіка за її плечем.
— Тоді попроси його. Ти вмієш говорити його мовою.
Вона встала. Поруч із нею Адріан розгорнув план і показав, де на старому механізмі зношене кріплення. Він пояснював, чому боїться підняти метал без людини на іншому боці. Мара вперше за довгий час не намагалася вчитися в нього. Вона подивилася через його плече на море, видиме за проходом, і запитала, чи можна відсунути загородження повністю, якщо Інар триматиметься біля дальньої стіни.
Адріан підтвердив: Павло показав, як відсунути загородження. Але хтось мусив стежити за Інаром у воді, поки він працюватиме з металом.
Вона могла стежити за Інаром і вчасно попередити його. Він уже двічі змінив положення, шукаючи, куди подіти поранений хвіст.
Мара попросила не чекати Рути, дати їй лише хвилину на розмову з Інаром. Адріан нагадав, що вона вже говорила. Вона не заперечувала.
Адріан зробив крок до важеля. Мара спинила його, притримавши за рукав: спершу вона мусила сказати Інарові, коли саме відкриється прохід. Цього разу, коли промовила його ім’я при Адріані, воно прозвучало без жодного шляху назад.
