Спочатку:
На сторінку книги
Уранці Ганна застала Мару над чистим аркушем. Та вивела своє ім’я так, як показувала Рута, і намагалася дописати ще два слова. Перше виходило схожим на купку гачків, у другому вона загубила одну літеру й не могла зрозуміти яку.
Ганна запропонувала прочитати написане. Мара натомість спитала, чи господиня побачиться з Рутою: їй потрібно передати звістку. Виявилося, відьма заходить по свої речі щочетверга. Якщо не прийде, Ганна знайде її сама.
Мара відклала ручку. Вона могла сказати «я жива» без паперу, але для матері це прозвучало б страшніше за мовчання: наче відсутність інших новин уже була доброю звісткою. Вона попросила Ганну передати Руті, що має житло, їсть і доглядає за шкірою. А ще що отримала мушлю від Тейра.
— Так і скажу, — відповіла Ганна. — Якщо Рута передає звістки твоїй матері, та, мабуть, зрадіє.
Вона зв’язала слова з матір’ю сама. Мара не поправила її. Ганна вже знала кілька речей, які дозволяли їй бачити в новій пожилиці людину, а не набір документів; від цієї думки стало водночас затишніше й небезпечніше.
Адріан чекав у музеї біля довгого столу, накритого тканиною. У музеї проводили заняття для дітей, і він обіцяв принести Марі нове слово до початку. Слово лежало на клаптику картону: «сховок». Вона дійшла до третьої літери, спинилася і примружилася на нього.
Мара поскаржилася, що слово зовсім не коротке. Адріан пообіцяв принести легше. Сьогодні, однак, йому була потрібна її допомога.
Він відгорнув тканину. На столі стояли коробки з мушлями, зібраними після штормів, поряд — невеликі копії старих гаків і свистків із кораблів. Дітям мали показати, які речі ховалися під водою і чому не всі знахідки можна забирати додому. Адріан попросив Мару допомогти біля коробки з мушлями: вона, за його словами, помічала в морі більше за інших. Мара могла піти, і він це знав. Вона поставила сумку під стіл.
У залі зібралися шість дітей і стільки ж дорослих. Найменша дівчинка прийшла в жовтому плащі, хоча надворі було сухо, й одразу вхопила найкрасивішу мушлю. Адріан попросив покласти її назад. Дівчинка глянула на нього, як Тейр дивився на радницю, коли в нього забрали пляшку. Мара присіла поряд і показала їй маленьку подряпану мушлю, зовсім непримітну збоку.
Мара розповіла про равлика, який жив у мушлі, і рака-самітника, що міг оселитися в ній пізніше. Дівчинка насторожилася:
— Він украв дім?
Мара пояснила, що дім уже був порожній. Ракові з його м’яким животом потрібна схованка.
Дівчинка обережно повернула мушлю отвором до себе. Інші діти підійшли подивитися. Адріан стояв трохи далі й слухав, як Мара пояснює, чому тварина змінює мушлю, коли виростає. Вона знала це з багатьох годин серед каміння й говорила без папірця, не здогадуючись, як сильно втомилася весь цей тиждень від чужих написів.
— А якщо іншої немає? — запитав старший хлопчик.
Мара подумала про те, як вони з Тейром одного разу знайшли рака, що вперто тягнув за собою надто малу мушлю. Вони шукали для нього більшу серед каміння, а Тейр запропонував людську кришечку від пляшки; вона не підійшла. Марі довелося зупинитися, щоб не назвати племінника вголос.
— Він шукає далі, — сказала вона. — А поки оберігає себе як може.
Дівчинка в плащі вже тримала дві мушлі й намагалася приміряти одну до іншої. Її батько забрав у неї обидві, коли групу покликали до столу зі свистками. Мара розпрямила коліна. Адріан зупинився поруч, глянув на мушлі й сказав, що його екскурсія після цього видаватиметься дітям нудною. Вона порадила йому роздати свистки. Він відповів, що тоді доведеться евакуювати музей.
До обіду Мара залишилася з групою. Адріан умів розповідати про речі, які тримав у руках: показав дитині пошкоджений гак і пояснив, чому музей зберігає його разом із записом місця знахідки. Та на запитання, чи можна справжній свисток забрати додому, відповів надто довго. Мара помітила, як діти перестали слухати посеред його пояснення. Вона підняла з коробки просту копію, подмухала беззвучно й сказала, що свистки тут навіть не працюють. Тепер Адріан мав нагоду коротко пояснити, чому оригінали залишаються за склом.
Коли останні відвідувачі пішли, вони складали коробки разом. Адріан упорядковував копії за списком, Мара — за тим, у яку виїмку кожна річ підходила. Він одного разу переплутав кришки, вона помітила, і вони посперечалися про ящик так серйозно, що працівниця в синьому фартусі попросила нарешті віддати їй обидва. Мара спершу злякалася, що знову стала свідком робочої сварки, але жінка всміхалася. Адріан віддав кришку й пообіцяв надалі слухати тих, хто бачить речі зблизька.
— Ти так говорив дітям, наче вони вже вміють читати музейні картки, — сказала Мара, коли вони винесли порожню тканину до підсобки.
— А ти зробила вигляд, що свисток зламався, щоб урятувати мою лекцію.
— Він справді не свистів.
— Бо ти тримала його отвором до себе.
Вона не встигла заперечити: Адріан показав, як його треба повернути. Звук вийшов короткий, різкий. Із коридору хтось попросив їх більше так не робити. Вони мовчки поклали свисток на місце й засміялися тільки надворі.
З музею вони вийшли пізніше, ніж Мара збиралася. Адріан не поспішав додому й запропонував провести її. На вулиці сонце ще торкалося верхніх вікон, унизу між будинками було прохолодно. Він ніс прямокутний пакунок із копією старої карти, яку взяв показати батькові, і час від часу забував, що той стирчить у нього під рукою: двічі мало не зачепив ним перехожих. Мара відібрала пакунок і повернула йому так, щоб він тримав його вздовж тіла. Після цього Адріан зміг іти поруч, не зачіпаючи людей.
Адріан зауважив, що вона говорила про раків так, наче сама багато разів їх бачила. Мара підтвердила, і він попросив якось розповісти, де вона жила.
Вона на мить сповільнила крок. Адріан запитав легко, без перевірки, і саме тому їй було важче повторити Рутину історію про прибережне селище. Вона назвала його, як домовлялися, й додала, що давно там не була. Він розповів натомість про свого батька, який не вірить музейним копіям і вважає, що дітям треба давати в руки речі, зіпсовані по-справжньому. Мара хотіла познайомитися з цією людиною. Від власного бажання її пройняв страх: про селище зі своїх документів вона знала лише Рутину розповідь; одного буденного запитання могло вистачити, щоб вона заплуталася.
Біля Ганниного будинку Адріан переклав пакунок до другої руки. Мара знайшла поглядом вікно своєї кімнати й не побачила там світла: вона сьогодні справді не замислювалася, о котрій повернеться.
Адріан запросив її прийти ще, коли не буде дитячої групи. Мара погодилася за умови, що не доведеться сортувати всі музейні ящики. Він пообіцяв залишити їй лише ті, які переплутає сам.
Вони стояли близько. Адріан перестав усміхатися. Він глянув на її губи й повернувся поглядом до очей. Мара могла відступити до дверей; натомість поклала долоню на рукав його пальта. Він нахилився повільно, й вона зустріла його на півдорозі.
Поцілунок був теплий і трохи незручний через пакунок між ними. Адріан прибрав його за спину, і Мара засміялася просто йому в щоку. Коли вони спробували вдруге, вона вже знала, куди подіти руки. Його пальці торкнулися її талії поверх светра; шкіра під ним відгукнулася болем у старому сухому місці, але вона лише трохи змінила положення. Він відразу послабив дотик. Мара притиснулася ближче сама.
Потім вони стояли біля дверей, слухаючи, як у будинку нагорі Ганна пересуває стілець. Адріан провів великим пальцем по згину її неушкодженої долоні. Від цього маленького руху в Мариному животі знову все обірвалося й піднялося, як на сходах, яких вона ще не вміла проходити не дивлячись униз.
— Мені треба спитати, — сказав він. — У тебе є хтось? Я не хочу опинитися в історії, про яку нічого не знаю.
Мара дивилася на його руку. Він говорив про чоловіка, з яким у неї могли бути стосунки. Інар ніколи не був її коханцем; сказати «так» означало б вигадати те, чого між ними не сталося. Та згадка про нього вже була тут — у її кишені лежала Тейрова мушля, принесена Інаром, удома чекали перлини й монета. Він існував у всіх її днях на суші, навіть коли не припливав.
— Ні, — сказала вона.
