Спочатку:
На сторінку книги
На третій день у місті Мара навчилася розрізняти, котрий із двох дзвонів на сусідній вулиці сповіщає про відчинення крамниць. Другий лунав пізніше і належав церкві; до нього пані Ганна вже встигала поставити чайник, посваритися з ним за повільність і відчинити кухонне вікно.
Мара спустилася по гарячу воду з баночкою Рути в кишені халата. На дні лишилося менше, ніж вона думала. Першого ранку їй здавалося, що мазі вистачить надовго: вона брала її кінчиком пальця. Тепер на боках шкіра вбирала жирну речовину швидко, а над п’ятами, там, де шкарпетки торкалися взуття, утворилися тверді краї. Учора вона ходила берегом за вказівниками, намагаючись запам’ятати місто, і ввечері зняла черевики з полегшенням, якого соромилася перед порожньою кімнатою.
Почувши, що на сніданок у Мари вчорашня булочка, Ганна відразу запропонувала яйце. Булочка, на її думку, за ніч уже мала стати кам’яною.
Ганна не чекала вдячності й поставила тарілку поруч із чайником. Мара взяла яйце, хоча збиралася зекономити власні гроші і на сніданку теж. Раніше їй ніколи не доводилося вираховувати, скільки разів вона може поїсти до наступного понеділка.
На банці була наклейка з друкованими рядками. Рута ще в печері показала їй, де на ній назва, але Мара не могла зайти до аптеки з одним лише спогадом про розташування букв. Вона загорнула банку в хустину, поклала до сумки й після сніданку попросила Ганну прочитати напис.
Господиня примружилася поверх окулярів.
На наклейці були номер, назва аптеки й позначка, що зволожувальний склад виготовлено на замовлення. Мара ще не бувала в тій аптеці. Ганна знала її — біля старого ринку — і запропонувала показати на карті.
Ганна взяла телефон. Мара побачила на екрані вулиці, що розходилися від крихітної синьої цятки. За мить господиня відклала його й назвала орієнтири: ринок, годинник, крамниця тканин із зеленою вивіскою. Мара повторила їх уголос. Вона звикла питати дорогу й уже знала, що після третього повороту краще попросити когось повторити напрямок, ніж удавати, ніби запам’ятала все.
В аптеці довелося чекати, поки жінка перед нею вирішить, яку з двох упаковок пластирів узяти. Мара поставила банку на прилавок так, щоб аптекарка бачила наклейку, і попросила ще одну таку саму.
Аптекарка повернула банку, прочитала номер, потім дістала товсту папку.
— Склад робимо тут. Зараз лишилася одна готова порція. Наступну можна замовити на четвер.
Вона назвала ціну. Мара попросила повторити, хоча почула з першого разу. За одну банку виходило майже стільки, скільки за кілька ночей у Ганни. Золото з бабусиної прикраси перетворилося на певну кількість таких банок, і ця кількість була набагато меншою, ніж Мара уявляла, коли складала купюри до сумки.
Мара спитала про меншу банку. Половину порції могли зробити під замовлення, але за роботу довелося б платити стільки ж. Ціла виходила вигіднішою.
Мара купила готову. Аптекарка обернула її папером і простягнула чек, на якому Мара не розуміла жодного рядка. Вона сховала його разом із копією договору про кімнату. Якщо колись доведеться питати, куди пішли гроші, принаймні залишиться папір.
На виході з ринку стояв лоток із гарячою їжею. Мара підійшла, вдихнула запах смаженої цибулі, прочитала по жестах продавця, що черга починається з іншого боку, і так само непомітно відійшла. Голод не зникав від того, що вона вирішила його не помічати.
Увечері вона розлила теплу воду в таз, який дозволила брати Ганна, і обережно промила ноги. У новій сорочці шви не дряпали спину, проте зміна одягу не зупинила того, що відбувалося зі шкірою. На лівій п’яті біля потовщеної ділянки відкрилася тонка тріщина. Коли Мара витирала ногу, на рушнику лишився крихітний червоний слід.
Вона поставила нову банку поруч зі старою, яку сподівалася спорожнити пізніше. Відкрила стару, зібрала рештки з-під кришки й розподілила по шкірі. Їй хотілося знайти Руту й спитати, як довго доведеться витрачати стільки. Вона не знала, чи застане відьму в печері. Та й відповідь знала: Рута сказала «завжди» ще до перетворення.
Наступного дня Мара пішла до музею. Після розмови з Адріаном вона двічі проходила повз службові двері і щоразу залишала їх за спиною. Тепер купила найдешевший квиток у касі. Касирка назвала їй годину закриття, накреслила час на папері й відразу зрозуміла, що Мара дивиться на позначку безпорадно.
— До шостої, — повторила вона.
У залі було тихо, лише двоє школярів сперечалися перед макетом корабля, чи можна було пронести через його люк бочку. Мара повільно обійшла вітрини. У маленькій посудині за склом лежав гребінь, зубці якого збереглися тільки наполовину. Поряд виставили малюнок того, яким він був колись. Вона довго дивилася на нього: у морі такі речі знаходили, торкалися й відпускали, не намагаючись повернути їм колишній вигляд.
Адріан з’явився з дверей для працівників, тримаючи під пахвою теку. Він упізнав її ще до того, як вона відвернулася від вітрини.
— Мара. Ви все-таки прийшли.
— Знайшла вхід для відвідувачів.
— Це вже більше, ніж удається деяким нашим постачальникам.
Він сказав це до неї, а посміхнувся чоловікові у дверях. Мара засміялася із запізненням: відьмин дар передав слова одразу, але жарт довелося розібрати окремо. Адріан не звернув на це уваги.
На його запитання, що їй сподобалося, Мара показала гребінь. Адріан підійшов ближче. Підпис він знав напам’ять: річ знайшли на човні, затонулому біля східних скель. Він любив ці звичайні речі, чиїх власників ніхто вже не пам’ятав, і завжди цікавився відвідувачами, які зупинялися біля них.
Мара могла розповісти йому, скільки разів бачила той човен унизу і що східні скелі з морського боку мають іншу назву. Вона притиснула долоню до сумки, де лежав чек із аптеки, й спитала натомість, чи він уже з’ясував причину недавньої аварії.
— Поки є кілька версій. Нам ще бракує частини записів. А ви чому так кульгаєте?
Він помітив. Від гребеня до виходу Мара пройшла лише кілька кроків, але ступала на ліву ногу обережно. Вона роздратувалася через власне полегшення: хтось нарешті спитав.
Мара послалася на нові черевики й місцеву воду, яку шкіра начебто погано переносила. Адріан порадив розпитати Ганну про лікаря.
— Ви ж у неї зупинилися? Я бачив вас біля її будинку.
Мара завмерла. Адріан повернувся до вітрини, наче щойно повідомив їй щось дріб’язкове, і показав, як із уламків відновлювали форму гребеня. Вона слухала, але чула насамперед те, що він бачив її біля дому. Може, навіть раніше, ніж вони познайомилися. У неї була звичка вишукувати його серед людей; думка, що його погляд міг випадково зупинитися на ній, зробила музейне повітря теплішим.
Потім він перепросив: колега чекав на нього біля дверей. Адріан не обіцяв зустрічі й не просив її залишитися. Мара сама затрималася ще на кілька хвилин, доки біль у п’яті не змусив шукати лавку. Перш ніж вийти, вона повернулася до гребеня й попросила доглядачку прочитати їй підпис. Доглядачка зробила це охоче. Там ішлося про вік дерева, місце знахідки й роботу реставраторів; про жінку, яка колись ним користувалася, ніхто нічого не знав.
Удома Ганна знайшла на столі аптечну банку й запитала, чи підійшла. Мара сказала, що так. Вона могла б спитати про лікаря, як порадив Адріан, але тоді довелося б почати розповідати про хворобу, якої не було в жодному з документів Рути. Господиня й так бачила її щодня; обличчя й руки поки видавали небагато.
Уночі Мара прокинулася від свербежу на спині. Пішла у ванну, нанесла мазь і довго чекала, поки мине печіння в тріщині на п’яті. За вікном на кухні темніли дахи, а далі, за ними, вона знала дорогу до води. Відтоді як вийшла з моря, вона ще жодного разу не торкнулася його босою ногою.
Мара надягла светр, поклала баночку мазі до сумки й взула м’які черевики без шкарпеток. Збиралася лишити Ганні записку на випадок, якщо та прокинеться, та ручка застигла над чистим аркушем. Вона тихо зачинила двері й пішла до східного краю міста, де гавань закінчувалася камінням.
Спуск був мокрий від нічного припливу. Мара залишила черевики вище й ступила у воду. Сіль потрапила на тріщину; вона стиснула зуби, почекала, поки різкий біль стихне, і присіла на плаский камінь. Звідси не було видно жодного вікна, лише два далекі вогні в порту. Вода торкалася гомілок і відступала. Дихати під нею вона вже не могла; навіть сидячи на березі, стежила, щоб хвиля не дійшла до обличчя.
Рух біля зовнішніх скель вона помітила не одразу. Спершу вирішила, що це тюлень, потім упізнала спосіб, у який хтось обійшов гострий край рифу. Серед морського народу так плавали ті, хто не хотів дряпати плече на повороті. Фігура завмерла, побачивши її.
— Інаре? — покликала вона людським голосом.
Він не відповів. Підплив ближче, тримаючись нижче освітленої смуги, і тільки біля каменя підняв голову. Мара знала його обличчя все своє життя. Їй вистачило миті, щоб помітити, як він дивиться на її черевики, залишені на березі, а потім на голі коліна.
— Ти справді прийшла сюди, — сказав він морською мовою. Їй довелося нахилитися, щоб розчути його крізь плескіт. — Я чекав далі від берега. Там безпечніше.
Мара простягнула руку. Інар не взяв її. Він дивився на червону тріщину над її п’ятою, яку хвиля щоразу відкривала, і на сумку, поставлену на сухому камені поруч.
— Скільки часу це в тебе? — спитав він.
Мара хотіла сказати, що не так уже й болить. Інар колись перев’язував їй плавець після дитячої дурості й знав, як вона каже неправду про біль. Вона прибрала ногу з води, щоб він перестав дивитися.
— Від першого дня. Сьогодні гірше.
З порту долинув глухий удар металу. Інар озирнувся на вогні, потім знову на неї. Він усе ще тримався поза досяжністю її руки.
— Покажи, що дала тобі Рута, — сказав він.
