Спочатку:
На сторінку книги
Уранці Адріан прийшов до музею раніше за Павла. Відчинив архів, дістав папку з береговою зйомкою і не впізнав власного олівцевого кола навколо уступу. Позавчора він обвів його заради роботи. Тепер, побачивши стежку в куті фотографії, подумав насамперед про Мару та чоловіка у воді.
Він поклав фотографію долілиць.
Павло приніс каву в паперових стаканчиках і новину: датчик біля старої дослідницької станції перестав передавати показники. Станція стояла в бухті південніше міста, давно без людей. Її колишній морський басейн з’єднувався з відкритою водою вузьким проходом. Туди виходили, коли потрібно було перевірити берегові прилади, але частину старого обладнання вже списали.
Павло запропонував поїхати після обіду. Не хотів знову слухати в понеділок, що берегів у них два, а цифр жодних. Адріан погодився.
Вони поїхали вдвох. Павло лагодив датчик, а Адріан розчищав від піску позначки на бетонному краї, де колись міряли рівень води. За огорожею росла жорстка трава, іржава табличка попереджала не заходити до службової частини. Басейн уже давно не був лабораторією: у його затишному куті плавали водорості, на старому помості гніздилися птахи. Проте прохід до моря залишався відкритим.
Адріан дивився на нього довше, ніж вимагала робота. У пам’яті весь час поверталася срібляста лінія, яка на мить з’явилася за спиною незнайомця. Висота, вечірнє світло, хвиля — для неї було кілька звичайних пояснень. І все одно чоловік з учорашньої бухти, здавалося, подолав під водою відстань швидше, ніж мав би плавець.
Павло гукнув, питаючи, що він там побачив. Адріан послався на птахів і тінь від помосту, потім перевів розмову на датчик. Той виявився справним — лише кабель перетерся об кріплення.
Павло залишився перевіряти показники. Адріан відійшов до воріт і зателефонував Марі. Довго слухав гудки, перш ніж згадав, що вона не завжди бере слухавку, коли допомагає Ганні. Він не залишив повідомлення. Саме в цій бухті думка про те, щоб попросити її про зустріч, звучала надто невинно навіть для нього.
Мара тим часом пішла по нову банку мазі. Аптекарка знайшла засіб, який Ганна раніше купувала для себе взимку, але Мара прочитала на етикетці тільки перші літери. Вона вголос повторила назву, щоб не дати соромові зупинити себе, й попросила пояснити, чи можна ним змащувати болючі ділянки. Аптекарка відповіла, що спершу краще показати тріщини лікарю: одна біля суглоба вже запалилася. Мара купила м’яку пов’язку й вийшла зі своїми покупками, сердита на власне тіло й на те, що запитання про нього щоразу коштують їй мужності.
Біля Ганниного будинку її наздогнав Адріан. Він повернувся з поїздки, встиг залишити Павла в музеї й усе ж не знайшов нічого, що сказати на привітання, окрім:
— Я телефонував.
— Була в аптеці. Побачила дзвінок, коли вже платила.
Вона показала паперовий пакет. Адріан запитав про руку. Мара хотіла обійтися звичним «заживе», але на його обличчі побачила втому, яка не мала до її шкіри стосунку.
— Заходь, — сказала вона. — Ганна пішла по білизну, я поставлю чай.
На кухні пахло випраними рушниками. Мара налила воду в чайник, а Адріан помітив на столі аркуш у клітинку з її ім’ям. Перші спроби збивалися, останнє слово було рівне. Він провів пальцем поряд із написом, не торкаючись олівцевих літер.
Адріан підняв очі на Мару. Вона стояла біля плити зі сірником у руці й розповідала, що навчилася позавчора ввечері, хотіла йому показати. У її голосі не було докору. Йому стало легше й незручніше водночас. Він перепитав, чи все написала сама. Так; Ганна залишила їй цілий аркуш на помилки.
Мара запалила конфорку й відклала сірник. Під пальцем на правій руці відкрилася тріщина. Вона сховала руку за спину, але Адріан уже побачив тонкий червоний слід.
Адріан запропонував допомогти. Мара попросила теплої води.
Він набрав воду в миску й поставив на стіл. Мара обмила руку, промокнула краї чистою серветкою. Крові було зовсім мало, зате пов’язка, яку вона наклала на рухомий суглоб, одразу прилипла до шкіри. Вона сердито зашурхотіла упаковкою. Адріан посунув миску ближче до неї.
Він спитав про аптекарку. Та радила те саме, що й Ганна: піти до лікаря. Цього разу Мара не заперечувала — знала, що вони мають рацію, їй лише треба зібратися з цим.
Він не повторив запрошення провести її. Коли Мара затягнула пов’язку, він налив чай і розламав принесену булку навпіл. За столом вони сперечалися, скільки часу потрібно людині, щоб навчитися читати музейні підписи. Адріан стверджував, що підписи часто пишуть так, ніби йому самому доведеться спершу вивчити нову мову. Мара засміялася, і він знову згадав її сміх біля води. Тоді булка раптом стала сухою в роті.
Адріан спитав про вчорашній похід до моря. Вона відкусила ще шматочок, не здогадуючись, як точно він знає відповідь, і розповіла, що Рута передала звістку з дому. Він поцікавився, чи все гаразд.
— Мати сердиться. Вона має право.
Адріан відчув, як просте пояснення не вміщується в побачене. Він міг сказати: я був там, бачив, як ти розмовляла з чоловіком у воді. Мара дивилася на нього через край чашки, готова відповісти про матір, і він промовчав. Збрехати у відповідь виявилося простіше, ніж здавалося вчора на березі.
Ганна повернулася, коли чайник уже охолов. Побачила їх разом і не стала питати, чи запросили Адріана до вечері: просто дістала ще одну тарілку. Мара пішла нагору змінити пов’язку, бо під нею защипало. Стару загорнула в серветку й залишила на краю раковини, маючи намір викинути, коли обробить руку. Унизу Ганна попросила Адріана підняти чистий рушник із сушарки; він заніс його до ванної кімнати й побачив маленький згорток біля крана.
Він знав, що це таке. Усе одно розгорнув край серветки. На тканині лишилася кров і відбиток мазі, який мав запах, знайомий йому з її рук. Він одразу загорнув усе назад. За дверима Мара спускалася сходами, рахуючи ступені новим способом — подумки називаючи числа, які вивчила від Ганни.
Адріан поклав рушник на полицю, а серветку — до кишені пальта.
На вечері він не чув половини Ганниних жартів. Мара помітила це, торкнулася його коліна під столом і шепнула, що він може піти, якщо втомився. Її турбота вдарила несподівано. Він притримав її руку на мить, потім сказав, що справді важкий день.
Надворі він кілька разів спинявся, збираючись повернутися. Один раз навіть дійшов до воріт. У будинку за шторою рухалися дві тіні, і він уявив, як пояснює Марі, чому заліз до її речей. Віддав би серветку. Вона могла б розсердитися й більше його не побачити; ця можливість відштовхнула його від хвіртки сильніше за будь-яке виправдання.
Він рушив до старої станції пішки. На дорозі ще були люди, але за останніми будинками стало тихо. Адріан дістав згорток і побачив, що на серветці проступила волога пляма. Міг викинути її тут. Натомість затиснув у долоні й ішов далі, доки за огорожею не почув плескіт води в колишньому басейні.
Ворота станції були замкнені; ключ лишався в нього після денного виїзду. Він пройшов до краю помосту. Прохід у відкрите море здавався звідси чорним, без дна. Адріан згадав три удари Мариним черевиком по каменю, які вчора ледь почув з висоти. Тоді він подумав про сигнал. Тепер у нього було щось, що належало їй тілом, і це змінювало саму думку про перевірку.
Він не кинув серветку у воду. Поклав її на сухий край бетону, сів поряд і дочекався, поки почнуть мерзнути ноги. Якщо незнайомець припливе за цим, Адріан побачить його ближче. Якщо Мара дізнається, як він сюди потрапив, вона матиме повне право піти. За якийсь час він підвівся і забрав тканину з собою. На ранок її треба було повернути або знищити. Він ще не вирішив, що зробить, коли прокинеться.
