Спочатку:
На сторінку книги
Наступного тижня Мара навчилася впізнавати звук кроків Адріана на вулиці, де всі йшли до порту. Він ставив одну ногу трохи важче за другу, особливо коли ніс теку. Одного ранку вона почула його біля пекарні, поки ще стояла за рогом і дивилася, чи відкрито віконце. Від цього їй захотілося одночасно прискорити ходу й зробити вигляд, що вона прийшла туди випадково.
Адріан уже купив два шматки пирога. Один простягнув їй, не запитавши, чи вона снідала. Мара сказала, що в неї є гроші, і він відповів, що пиріг можна повернути, якщо він несмачний. Вона взяла його. Дорогою до пристані виявилося, що пиріг справді несмачний: начинка з яблук була майже кисла, тісто відсиріло. Адріан доїв свій, щоб продавчиня не бачила, як вони разом його викидають, і від цієї дрібної змови їхня розмова стала легшою.
Він хотів показати їй стару кам’яну сходинку, що вела до води за човновою майстернею. На ній лишилися зарубки, за якими колись приблизно міряли висоту припливу, поки в порту не поставили новий покажчик. Мара могла б знайти це місце із заплющеними очима з морського боку. З суші довелося йти за Адріаном через склад із порожніми ящиками й вузький двір, де майстер лагодив сіті.
— Дивись, — Адріан присів біля сходинки. — Верхня зарубка майже під тим металевим кільцем.
Мара присіла поруч. На камені були темні сліди водоростей і дрібні тріщини, де осідала сіль. Вона торкнулася нижчої позначки. Сьогодні вода ще не дійшла до неї, але вже підбиралася до краю виступу, на якому стояв Адріанів черевик.
Мара попередила, що ввечері сюди не пройти. Адріан зауважив, що все залежить від вітру, але вона наполягла: саме цього вечора не пройти.
Він підвівся й глянув на воду з професійною увагою. Марі довелося нагадати собі, що вона прийшла сюди не для того, щоб доводити, хто краще знає море. Проте течія біля сходів уже повернула дрібну піну всередину затоки, а він цього не помітив, роздивляючись старі зарубки.
На його запитання вона показала піну: та йшла не за вітром, вода вже заходила за стіну.
Адріан подивився вдруге, цього разу в місце, яке вона показала. Його обличчя змінилося, і Мара відчула маленьку, майже дитячу радість: вона не просто слухала його в місті, а показала щось своє. Потім він нахилився, щоб побачити рух за виступом, і запитав, хто її навчив це помічати.
— У нас удома без цього іноді доводилося вертатися довгим шляхом, — сказала вона.
Це теж було правдою. Адріан прийняв її пояснення, але почав ставити наступне запитання. З майстерні вийшов чоловік із тачкою, попросив їх відсунутися. Вони відступили вдвох. Мара знала, що наступного разу чоловік не з’явиться так вчасно.
Після прогулянки Адріан запропонував їй зайти до музею через головний вхід. Там у залі повісили на стіну нову карту узбережжя, і він хотів показати на ній човен, з якого витягли гребінь. Мара погодилася, але біля вітрини вони розійшлися в оцінці місця: вона знала, що з морського боку позначений на карті камінь лежить далі від берега. Сказала про це обережно. Адріан попросив описати, як саме він виглядає з води, і з такою швидкістю почав питати про течію та глибину, що їй довелося вдавати, ніби вона не впевнена.
Адріан назвав її спостережливішою за музейних картографів. Мара нагадала його власні слова: кожен бачив шторм по-своєму. Він удав, що не пам’ятає, коли це встиг побути таким мудрим.
Вона сміялася над ним без зусилля. Після музейної розмови вони ще двічі зустрічалися у пекарні: він приносив їй короткі слова, написані на клаптиках паперу, а вона іноді вже знала їх сама. Одного разу він забув ручку й виводив літери пальцем у крихтах на столі. Продавчиня веліла їм прибрати за собою, і Мара вперше побачила, як Адріан слухняно витирає стіл, не намагаючись жартом відкупитися від роботи.
Ганна позичила їй старий телефон і показала, як відповідати на дзвінки. Адріан записав у ньому свій номер.
Про лікаря він більше не говорив. Мара знала, що мовчання тимчасове. Її шкіра трохи заспокоїлася після вихідного, але тепер їй доводилося носити мазь із собою й знаходити місце, де можна обробити зап’ясток так, щоб ніхто не помітив. У музеї таким місцем була вбиральня для відвідувачів; у пекарні — вузький коридор за столиками. Ганна почала залишати їй окремий м’який рушник, не пояснюючи чому. Мара перестала економити на мазі після того, як продала перлину, і вперше за кілька днів по-справжньому виспалася.
Того вечора після однієї з її зустрічей з Адріаном Інар чекав у проході між скелями. Мара дісталася туди з невеликим ліхтариком, який позичила в Ганни для дороги. Вимкнула його задовго до води. Каміння після припливу було слизьке, і на спуску вона пошкодувала, що не взяла палиці.
Інар виринув біля самих ніг і відразу зауважив, що вона запізнилася. Через високу воду довелося обходити з іншого боку. Почувши пояснення, він нагадав про своє попередження.
Він справді попереджав, де безпечніше ховатися від порту; про те, як людині діставатися туди після припливу, вони не говорили. Мара не стала сперечатися. Показала на сумку, щоб він бачив, що баночка мазі ще є, і сіла на низький сухий виступ.
Мара розповіла про продану перлину: тепер вистачить і на житло, і на ліки. На його запитання про шкіру відповіла, що стало краще.
Інар підсунувся ближче, оглянув її руки й нічого не сказав про те, що на одному зап’ясті залишився червоний край. Замість цього витяг із зав’язаної на поясі торбинки маленьку коробочку з туго підігнаною кришкою. Усередині лежали дві старі сережки без пари, кілька шматочків золота і гладенька мушля.
Він приніс це на випадок, якщо знову забракне грошей. Мара відмовилася: ще мала дві перлини й монету. Тоді Інар запропонував узяти хоча б мушлю від Тейра. Хлопець знайшов її в садах і хотів знати, чи впізнає вона, звідки її принесло.
Він віддав їй мушлю. З одного боку на ній був нерівний візерунок, у якому Марі згадалася дорога повз зовнішню арку. Тейр, певно, знав це й без неї. Вона повернула річ у долоні, посміхнулася і спитала, чи хлопець досі сердиться.
Тейр, за словами Інара, сердився на всіх по черзі. Учора — на нього, бо не взяв оглядати нижній прохід. Мара знала: якби було безпечно, узяв би. Саме це, поскаржився Інар, хлопця й дратувало найбільше.
Мара розповіла, як навчилася прочитати назву пекарні, як Адріан ставив собі незручні запитання про старі карти й як сьогодні дивився на піну за каменем. Вона не помітила, як усміхається, поки Інар не відвів погляду до темної води. Після цього заговорила про Ганну й плату за кімнату. Він слухав, але не просив повертатися до Адріана.
— Мати питала про тебе, — сказав він нарешті.
Мара притиснула мушлю до долоні.
Мара відразу спитала, чи він розповів, де вона живе. Ні, цього мати не знала. Зате помітила його нічні виходи до західного проходу, а варта цікавилася, навіщо він міняється чергуваннями. Поки Інар посилався на уламки після шторму. Мара нагадала, що так не може тривати без кінця.
— Не збираюся. І до тебе не зможу припливати щотижня.
Він сказав це так, ніби йому було прикро визнавати обмеження, яке Мара вже сама мала запропонувати. Вона попросила його більше не міняти чергування заради неї. Інар кивнув, але коробочку не сховав; тримав її відкритою між ними, поки вона не поклала мушлю до своєї сумки.
Інар попросив хоча б іноді давати знати, що вона жива. Для цього не треба виходити до порту: Ганна знає Руту, а та передасть звістку. Марине занепокоєння, що вона не знає, як знайти відьму, він відкинув — знайде сам. Їй досить сказати Ганні й не пояснювати зайвого.
Мара погодилася. Потім подумала, що коротке «я жива» доведеться передавати чужими устами, бо написати його сама ще не вміє. Вона не сказала про це. Інар побачив, що вона здригнулася від вітру, й пірнув, щоб заховати коробочку в надійному місці під каменем.
Поки він повертався, на поверхні за рифом засвітився ліхтар човна. Інар відразу пішов нижче. Мара лишилася сидіти на виступі й дивилася на світло, яке повільно рухалося вздовж скель. То був рибальський човен, не сторожовий, але їй довелося почекати, доки він мине. Коли вона знову побачила Інара, він показав на стежку: йди. Вони не попрощалися вдруге.
У кімнаті Мара виклала на стіл мушлю поряд із календарним аркушем. Залишити матері звістку було б так просто, якби вона могла написати хоча б два слова. Вона взяла олівець і довго виводила першу літеру свого імені, поки на папері не залишився темний, стертий пальцем слід. Надворі зачинялися крамниці; завтра Адріан обіцяв принести нове слово. Мара поклала мушлю на край аркуша, щоб той не згорнувся, й пішла наносити мазь перед сном.
