Спочатку:
На сторінку книги
У суботу Мара двічі переодягалася, хоча з усіх своїх речей мала тільки одну сорочку, у якій шов не різав спину. Спершу надягла її під светр, потім вирішила, що на сонці буде спекотно, зняла светр і побачила в дзеркалі суху смугу біля шиї. Довелося знову нанести мазь і почекати, доки тканина перестане липнути. Пані Ганна постукала у двері, питаючи, чи скоро Мара звільнить ванну; та відгукнулася, що вже виходить, і лише тоді помітила, що весь час тримала в руці гребінець.
Адріан чекав біля музейних сходів. Без теки він мав вигляд людини, яка вийшла з дому поспіхом і встигла пригладити лише волосся. Побачивши Мару, він усміхнувся так відверто, що вона на мить забула про комір сорочки.
— Я боявся, що ви вирішили більше не платити за наші квитки, — сказав він.
— Ви самі запросили мене подивитися на табличку поза музеєм.
— Ще гірше. Безкоштовна екскурсія.
Вони пішли крізь старі вулиці, які Мара знала тільки за дорогами до крамниць. Адріан показував, де після сильної зими перебудували стіну, де колись був склад рибальських сіток, а де він у дитинстві впав із велосипеда й розбив підборіддя. Пляма, яку Мара помітила на ньому в ніч шторму, лишилася від того падіння. Вона слухала історію про сердитого аптекаря, що витягав із рани гравій, і тримала обличчя спокійним; їй було важко не торкнутися маленького світлого сліду пальцями.
На стіні старого ринку висіла табличка з двома назвами. Нижню, потерту, залишили після переобліку вулиць; нову прикрутили поряд, і літери на ній були рівні, наче їх накреслили лінійкою. Адріан став поруч, щоб Мара бачила обидві. Вона впізнала одну літеру зі слова «хліб», а потім знайшла її ще раз у старому написанні.
Мара зауважила, що ту саму букву писали різними руками. Адріан порадив спершу запам’ятати нову, а стару навчитися впізнавати згодом.
Він не поспішав відбирати в неї здогад. Коли Мара помилилася, то сам прочитав уголос назву, а тоді запропонував повернутися до неї наприкінці прогулянки. Тепер вона розуміла, чому він любить витягати з моря пошкоджені речі: йому подобалося бачити в них сенс раніше, ніж той стане очевидним іншим. Їй подобалася ця риса, навіть коли Адріан користувався нею, щоб угадати, що вона замовчала.
— Ми можемо перейти на «ти»? — спитав він біля ринку. — Бо я весь час збиваюся подумки.
Мара погодилася. Перші кілька речень вони обоє ще виправляли себе посеред фрази. Потім він запитав, чи вона хоче кави, і це прозвучало так просто, ніби вони вже давно знали, як розмовляти одне з одним.
Вони купили напої у віконці на площі. Мара тримала теплу чашку обома руками, поки Адріан розповідав про батька, який досі зберігає зламану велосипедну педаль. Вітер змінився, потягнув із гавані холодом. Під сорочкою засвербіло місце біля лопатки. Мара спробувала трохи відсунути комір, не перестаючи слухати. Після кількох хвилин тепло чашки стало єдиним приємним відчуттям у руках.
Адріан спитав, чи вона замерзла. Мара попросила знайти місце, де можна сісти.
Він одразу знайшов лавку в затишку за кам’яною стіною. Від цього Марі стало легше говорити, а від самої лавки — ні. На п’яті, хоч вона наклеїла м’яку пов’язку, натяглася стара тріщина. Вона сперлася ногою об нижній камінь, не помітивши, як сильно потерла рукавом шкіру на зап’ясті. Коли опустила руку, на темній тканині лишилися світлі крихти.
Адріан побачив їх. Простягнув руку, певно, щоб оглянути зап’ясток, і зупинився, коли Мара відсунулася.
Адріан уже не вірив у пояснення про воду. Мара послалася на сухе повітря й тканину, що натирає. Він нагадав про алергію, потім про черевики.
— На руці теж черевики?
У Мари налилися жаром щоки. Вона повернула рукав на місце й піднесла чашку до губ, хоча кава в ній уже майже скінчилася.
Вона запевнила, що доглядає за шкірою. Адріан це бачив, та хотів, щоб її оглянув лікар. Він міг знайти прийом, а якщо справа в грошах…
— Справа не в грошах.
Він замовк. Мара почула власний тон і пошкодувала, що відповіла так різко. Саме сьогодні вона могла сказати правду про гроші, які лежали в її кімнаті після продажу перлини, але це потягло б за собою запитання про перли, а за ними — про Інара. Вона не могла допустити, щоб біля лавки, де люди пили каву, він дізнався бодай частину цієї історії.
Мара перепросила. Подякувала за бажання допомогти й сказала, що це давно з нею: коли йти до лікаря, вона вирішить сама.
Адріан поставив свою чашку поруч на стіну. Її відповідь не переконала його, проте він більше не пробував торкнутися руки.
— Гаразд. Тоді скажи, якщо треба буде повернутися.
Мара хотіла лишитися. Вони пішли далі коротшим шляхом; Адріан перестав водити її сходами, які знав з дитинства, і спитав, що вона бачила в місті без нього. Вона розповіла про Ганнину кухню, жінку з булочками й чоловіка, який помилково показав їй дорогу. Про море говорила обережно. На запитання, чи любить плавати, відповіла, що колись проводила у воді багато часу. Адріан пожартував, що тоді дивно було б жити в цьому місті й не любити його. Мара засміялася, а за мить відчула втому від того, скільки слів у звичайній розмові доводиться обходити.
Біля Ганниного будинку він не затримав її. Запитав, чи може зайти в пекарню зранку в один із днів, коли вона буде вільна, й подивився на неї з тією самою увагою, з якою в музеї чекав, поки вона знайде літеру. Мара назвала день. Він не нахилився її цілувати, але взяв її долоню, ту, що була неушкоджена, і на мить затримав у своїй. Після розмови про лікаря цей дотик відчувався як вибачення, хоча вона не просила вибачатися. Їй хотілося повернути руку до його пальців, коли він відпустив.
Удома Мара розстібнула комір і побачила на спині нові лусочки шкіри, які відірвалися разом із тканиною. Пов’язка на п’яті трималася погано. Вона промила ногу й нанесла мазь, але тіло ніби запізно почуло, що можна зупинитися: шкіра на боках горіла, плечі свербіли, а від спроби нахилитися до черевика в згині коліна проступила кров. Ганна покликала до вечері. Мара сказала, що поїсть пізніше, і вперше попросила дозволу набрати ванну, хоч у будинку зазвичай користувалися душем.
— Тільки не залишай воду до ранку, — озвалася господиня. — І скажи, якщо потрібен чистий рушник.
Вода з крана була надто гаряча. Мара додала холодної, сіла у ванну й дочекалася, поки тіло звикне. Свербіж вщухав не всюди й не відразу; на п’яті ще пекло. Вона заплющила очі, зосереджуючись на тому, як вода підтримує руку, покладену на поверхню. У морі вона не думала про це окремо. Тепер навіть у ванні могла затримати дихання лише на стільки, скільки могла будь-яка людина.
На полиці стояло мило Ганни з запахом квітів. Мара не торкнулася його. Вона знала, що після води має швидко нанести мазь на вологу шкіру; Рута навчила її робити це ще в печері. Проте виходити не хотілося. Із кухні долинав звук тарілок, потім кроки Ганни на сходах. Мара підвелася, обережно промокнула ноги й плечі та взяла банку. Біль не минув, зате на ті кілька хвилин, поки вода огортала тіло, вона перестала думати про нього.
Пізніше в кімнаті Мара розгорнула календарний аркуш із двома словами. Під ними вона спробувала написати назву вулиці, яку показав Адріан. Згадала, як він прикрив долонею відблиск на табличці, щоб їй було легше бачити, а потім як помітив шкіру на руці й одразу почав шукати лікаря. Першу літеру вона вивела правильно. На другій зупинилася й вирішила не домальовувати її навмання. До наступної зустрічі їй треба було навчитися питати те, чого вона не знає, не розповідаючи поки всього іншого.
