Спочатку:
На сторінку книги
Мара витягла баночку з сумки. На склі лишалися жирні сліди від її пальців, паперова наклейка біля кришки відклеїлася з одного боку. Інар наблизився настільки, щоб роздивитися її в тьмяному світлі порту, але з води не вийшов. Тут, біля берега, його хвіст зачіпав каміння; він утримувався на місці рухом руки, звичним Марі з дитинства.
Мара пояснила, що баночка вже друга, хоча на суші вона лише чотири дні. Мазати доводилося велику площу; Рута попереджала. Інар підняв очі від скла.
— Я знаю, що вона сказала. Я не знав, як це виглядатиме.
Мара поставила баночку на камінь, бо не хотіла, щоб він упустив її у воду, а тоді зрозуміла, що він і не простягав руки. Під светром свербіла спина. Вона перемістилася з одного краю каменя на інший; дрібні нерівності боляче торкалися п’ят.
Вона розповіла, де купує мазь. Інар спитав про ціну.
Вона назвала суму. Інар не знав людських грошей, тож Мара пояснила через плату за кімнату й кількість днів, на яку їй вистачить того, що дала Рута. Поки вона говорила, Інар дивився на воду біля її ніг. Мара впізнала цей вираз: так він слухав, коли підозрював, що вона пропускає найважливіше.
— Золото бабусиної прикраси, — сказала вона нарешті. — Я продала оправу. Камінь залишила.
Він повільно видихнув. Його обличчя змінилося більше, ніж тоді, коли він побачив тріщину.
Інар нагадав, що та прикраса була в бабусі ще до Мариного народження. Мара поспішила сказати, що бабуся подарувала її їй, хоча він це пам’ятав і сам.
Мара чекала, що він скаже про матір. Про те, як дивуватимуться всі вдома, коли дізнаються, що вона пішла, не залишивши жодного пояснення. Мав право спитати, що вона збирається їм сказати. Натомість Інар попросив показати ногу.
Вона опустила ступню у воду. Він обережно взяв її за щиколотку, втримав вище хвилі й нахилився до тріщини. Його пальці були холодними. На мить Марі захотілося, щоб він просто потримав її так, поки перестане пекти, але Інар бачив лише рану.
На другій нозі тріщини тільки починалися. Мара зізналася, що на спині гірше.
Він відпустив її ногу, піднявся трохи вище й торкнувся краю светра. Мара притримала тканину.
— Тут видно з причалу.
Інар озирнувся. Світло було далеко, та вона мала рацію. Він повернувся нижче у воду.
Інар перепитав, чи вона ще до ритуалу знала, що так буде все життя. Мара підтвердила. Усе одно погодилася.
Під водою він зрушив камінець, і той кілька разів сухо вдарився об скелю. Мара знала, що він сердиться. Їй не хотілося виправдовувати рішення, якого вона не змінювала б і зараз, хоча ноги боліли й грошей лишилося менше, ніж вона очікувала.
Він дорікнув Руті: могла дати більше, могла пояснити, скільки банок піде за місяць. Мара заперечила, що ціни їй назвали, просто тоді вона їх не розуміла.
— Вона розуміла.
Мара зітхнула. Їй самій було за що дорікнути відьмі, але від Інара закид прозвучав так, ніби хтось позбавив її права вирішувати. Вона взяла баночку з каменя і поклала назад до сумки.
— Не роби з Рути винну за мою згоду. Вона не тягла мене до печери.
— Ти вважаєш, що я цього не знаю?
Вони обоє замовкли. Маленька хвиля пробігла між каменями й намочила залишений вище черевик. Мара потягнулася до нього, але Інар дістав швидше. Він поклав черевик на сухий виступ, наступний перевірив рукою й теж посунув подалі від води. Ця дрібна послуга чомусь розсердила її більше, ніж слова.
— Ти прийшов мене переконувати повернутися? — спитала вона.
— Куди? — Інар підняв голову. — Рута хоч щось приховала про це?
Мара притихла. У печері відьма сказала чітко: зябра не повернуться, хвіст теж. Але до цієї хвилини вона не чула, як це звучить у голосі когось із дому.
— Ні. Не приховала.
Інар провів рукою по мокрому волоссю. Краплі збігли з його пальців на камінь, де сиділа Мара.
— Тоді припини питати мене про повернення. Я прийшов, бо чотири ночі чекав, чи ти покажешся біля берега. Мені треба було знати, що ти дісталася сюди живою.
Він сказав це сердито, без прощення за те, як вона пішла. Мара дивилася на його плече з тонким світлим рубцем. Інар отримав його під час шторму, коли допомагав їй витягнути Адріана. Вони тоді разом винесли чоловіка на берег і разом вернулися під воду. Після всього, що сталося, це був майже нестерпний спогад про звичайну спільну дію.
Мара тихо сказала, що жива. Інар оглянув її ще раз.
Він відступив на глибину, де хвіст уже не чіпляв дна. Мара подумала, що він зараз піде, і зісковзнула з каменя. Вода сягнула їй вище колін. Вона відчула, як шкіра на гомілках перестала тягнути хоча б на кілька хвилин. Інар побачив, що вона пішла слідом, і повернувся.
— Стій там. Далі глибоко.
Він пірнув. Мара лишилася сама з банкою мазі й мокрими черевиками. У порту гукнули когось на ім’я; відстань дозволяла розібрати тільки роздратований тон. Вона рахувала не секунди, а довгі вдихи. Коли Інар знову виринув, у його руці був маленький мішечок із щільно затягнутою горловиною.
— Я залишив його за скелею, — сказав він. — Не знав, чи зможу тобі віддати.
Мішечок упав їй у долоню. Усередині перекочувалося кілька твердих предметів. Мара розв’язала вузол: три перлини, різні за розміром, і стара золота монета з потертим краєм. На одній перлині було видно дрібну нерівність, інша давала гострий відблиск навіть у слабкому світлі.
Монету Інар дістав із вантажу на північному схилі — того, який вона називала купою заліза, поки Тейр не знайшов там свисток.
Мара мимоволі всміхнулася. Свисток досі був у хлопчика; він вирішив, що так відлякуватиме допитливих риб, і страшенно ображався, коли дорослі сміялися. Вона не запитала, як він там тепер. Не знала, чи витримає відповідь.
Мара почала затягувати мішечок. Не треба за неї платити. Інар не відвернувся, хоча схожі слова вже чув від неї вдома.
— Ти сказала, що купила мазь. Я хочу, щоб ти могла купити наступну.
Вона не бачила різниці й сказала йому про це.
Він забрав би мішечок, якби вона простягнула. Мара бачила, що він не збирається благати її прийняти дарунок. Вона згадала, як біля ринку відступила від лотка з їжею, а потім порахувала гроші в кишені. Незабаром Ганна попросить плату за наступний тиждень.
Мара стиснула мішечок. Монета мала твердіший край, ніж перлини.
Вона пообіцяла спершу дізнатися ціну й не йти до першого перекупника. Довелося розповісти, як той намагався обдурити її та як продавчиня булочок порадила іншу майстерню. Інар слухав із несподіваною увагою.
— То все-таки є люди, які з тобою говорять, крім нього.
Мара затримала руку на зав’язці мішечка. До цієї миті Інар про Адріана не згадував.
Мара розповіла про знайомство позавчора й сьогоднішній похід до музею. Інар відразу спитав, чи Адріан її впізнав. На суші — так, а з моря ні: тієї ночі було темно, і він ледве дихав.
Інар подивився в бік темної лінії гавані. Мара розповіла про ящик із мокрим деревом, гребінь за склом і те, що Адріан спитав про її ногу. Про те, що він порадив лікаря, вона теж сказала. Інар слухав, не перебиваючи. Довелося пояснити, чому вона назвала Адріанові чужу причину болю.
Вона не могла розповісти Адріанові правду після двох розмов. Він поки нічого про неї не знав. Зате помічав людей, цікавився речами з моря, які інші просто викинули б. Мара говорила швидше, бо Інар не відповідав.
Інар торкнувся шва мішечка в її долоні. Вона й не зауважила, що досі тримає руку поруч із його рукою.
— Ти можеш говорити зі мною про нього, — сказав він. — Тільки не проси мене розповідати, який він.
Це було справедливо, хоча Мара відчула образу. Адріан не зробив Інарові нічого поганого. Вона вже збиралася це сказати, але погляд упав на рубець у нього на плечі. Він допомагав рятувати незнайомого чоловіка й тепер стояв у холодній воді з перлами для неї. Мара замовкла, бо не знала, яка відповідь не принизить їх обох.
У порту засвітився прожектор. Промінь повільно пішов по причалах, затримався на човні й поповз до відкритої води. Інар помітив його першим.
— Іди, — сказав він. — Коли прийдеш ще раз, не сідай на цьому камені. Тебе видно від складу, якщо там хтось курить надворі.
— Де тоді?
Він показав на вузький прохід між двома скелями. Мара знала його з води; з берега доведеться шукати стежку. Вона кивнула. Інар відпустив її руку й відплив назад, тримаючись у тіні, поки промінь не минув. Вона хотіла покликати його ще раз, але він уже пірнув.
До кімнати Мара повернулася з мокрими ногами. Довелося витерти їх рушником, знову обробити тріщину й поставити черевики під ліжко, щоб Ганна не знайшла їх у коридорі зранку. Мішечок вона поклала поруч із бабусиним каменем. Обидві речі прийшли з моря, проте одна нагадувала, що вона продала, а друга — від кого тепер залежить наступна баночка.
Мара довго не гасила світло. На столі лежали аптечний чек і музейний квиток. Обидва вона не могла прочитати. Вона взяла квиток, пригадала, як касирка показувала час пальцем, і відшукала серед знаків цифру, яку бачила на годиннику біля ринку. Потім поставила квиток біля лампи: вранці попросить Ганну назвати всі цифри по черзі.
