Спочатку:
На сторінку книги
— Відійди до стіни, — сказала Мара Інарові. — Ми підніматимемо загородження.
Він подивився на важіль, потім на її руку на Адріановому рукаві. Мара прибрала руку. Їй довелося повторити прохання: з далекого кута басейну було видно лише її губи, а воду раз по раз збивали об бетон хвилі, що просочувалися крізь стару перегородку. Інар послухався, хоч відпливати йому було боляче; хвіст тягнувся за ним повільно, не встигаючи за плечима.
Адріан перевірив, чи вона бачить Інара звідти, де стоїть. Отримавши кивок, обома руками взявся за важіль. Перший рух вийшов легший, ніж вони чекали, і Мара вже хотіла покликати Інара до проходу. Метал трохи піднявся над дном, затремтів і зупинився. Адріан натиснув знову; під помостом щось скреготнуло, посипалися сухі шматочки іржі. Він прибрав руки.
— Не йди, — крикнула Мара. Інар уже почав наближатися, побачивши отвір, крізь який входила свіжа вода. — Зачекай.
Адріан спустився сходами до майданчика над механізмом, куди вона не могла за ним пройти: остання сходинка лишилася без поручня, а під нею був провал до води. Мара бачила тільки його спину та шматок металу внизу. Він спробував поворушити заклинене кріплення, порізав долоню об іржу й вилаявся. Сказав, що одна напрямна зігнулася під час удару; коли тягнути далі, загородження може перекоситися й упасти. Показав їй рукою, куди дивитися. Відсюди все це здавалося просто однією темною смугою.
Павло знав старий механізм, доки той був цілий. Тепер, пояснив Адріан, доведеться приїхати з ним або з майстром і відвести метал убік. Сам не впорається. Можна спробувати, коли вода нижче, але чекати тут небезпечно.
Поки він говорив про ремонт, Мара уявляла, як Павло приїде сюди: побачить Інара, потім ще хтось; з моря більше не буде шляху до цієї затоки, яким можна пропливти непоміченим. Вона схопилася за поручень, відчула під пальцями засохлу сіль. Інар наблизився до проходу, але отвір під металом лишався надто вузьким. Він спробував притиснути хвіст до дна, скривився. Мара попросила його не робити цього ще раз.
Адріан повернувся нагору, обмотав порізану долоню краєм чистої тканини з аптечки і подивився на неї. Його лице було вимазане темною смугою там, де він потер чоло. Декілька днів тому Мара стерла б її великим пальцем і розповіла, що тепер у нього вигляд людини з музейної розкопки. Вона стояла на відстані двох кроків і не знала, чи можна підійти ближче, не зрадивши когось іще.
Мара запропонувала попросити Павла привезти інструменти й лишити біля воріт. Адріан не погодився: колега захоче перевірити, для чого вони, адже він уже розпитував про схему. Не міг вигадувати нову поломку щоразу, коли щось потрібно.
Вона дивилася на його руку. Учора він тримався за цей важіль, поки Інар шукав вихід. Сьогодні порізався, щоб відчинити прохід. Від цього їй не ставало легше підійти до нього.
— Я його знаю, — сказала Мара.
Адріан опустив руку. Він, мабуть, чекав цього з ранку й усе ж виглядав ображеним несподіванкою.
Вона пояснила, що знає Інара від дитинства. Він її друг; монету й перлини приніс, бо не було за що купувати мазь. Про давню родинну монету вона збрехала.
Замість відповіді Адріан глянув на басейн. Інар не розумів людських слів, але впізнав своє ім’я й тримався біля стіни, яку Мара показала йому рукою. Адріан став між ним і загородженням, наче заважав не втечі, а їхній розмові.
Адріан хотів знати, чому вона зреклася знайомства. Мара пояснила Інарове прохання: він боявся за інших. Але й вона сама злякалася — що Адріан дізнається про неї. Він чекав, що ж саме.
Мара збиралася розповісти лише про Інара. Та Адріан усе ще міг покликати когось лікувати «морську тварину». Аптечка стояла на сухому краї, а у воді Інар притискав рану долонею.
— Рута змінила мене, — сказала вона. — До того я жила в морі. Так само, як Інар. Ми говоримо однією мовою. Вона дала мені людські слова, документи й ноги. Читати не навчила. Шкіра після цього не тримає вологи як слід, тому я весь час користуюся маззю.
Адріан спершу глянув на її взуття. Потім на пов’язку, на кисть без неї, на обличчя. Вони багато разів стояли майже так само близько, і вона відчула, що він шукає на ній ознаку, яку мусив був помітити раніше. Мара не піднімала рукава. Вона вже показувала йому зап’ясток і бачила, що він сприйняв його як хворобу; тепер відчувала сором від самої можливості перетворитися на доказ.
— Ти жартуєш? — спитав він.
Сказав це без надії почути «так». Відклав тканину з руки, наче раптом треба було звільнити пальці для чогось важливішого, й знову подивився на Інара. У їхньому житті були прогулянка старими вулицями, музейні сходи, поцілунок біля Ганниного дому. Мара розуміла, що щойно поставила під сумнів кожну їхню розмову про її дитинство.
Мара знову спробувала пояснити, що питала лише про ціну. Інар не знав ні про дослідження корабля, ні про його людську назву. Він допомагав їй залишитися тут.
— Тут — це зі мною?
Мара не змогла відразу відповісти. Адріан поставив запитання зовсім тихо, без тієї професійної настирливості, від якої вона раніше втікала. Внизу Інар відчепив від стіни шматок водорості, що чіплявся до його руки, і відпустив за течією. Мара дивилася на цей дрібний рух, доки не зібралася.
— Я прийшла на сушу через тебе. Побачила тебе під час шторму, коли ми витягли тебе з уламків. Тоді я ще нічого про тебе не знала. Потім шукала, де ти живеш.
Адріан потер долонею порізаний бік руки, застогнав від болю і глянув на кров, ніби вперше її побачив.
Адріан повторив, що тоді вона його навіть не знала. Мара кивнула.
Він чекав продовження, але Мара не виправдовувала свого вибору. Адріан стояв із порізаною рукою за кілька кроків від Інара. Мара давно вміла знаходити для нього добрі пояснення; тепер їй було важко навіть почати. У дверях службового будинку від вітру стукнула клямка; Адріан озирнувся, ніби хтось міг увійти без попередження.
Мара повернула розмову до Павла. Можна попросити оглянути кріплення з боку суші й пояснити, чому не слід підходити до басейну. Вона вже не знала, скільки вдасться приховати, але щоб принести інструмент, колезі не обов’язково бачити Інара.
Адріан сховав телефон у кишеню й дістав знову. Нарешті сказав, що зателефонує. Вони домовилися, що Мара залишиться біля води й попередить Інара, коли хтось наближатиметься; він піде до воріт, аби Павло не зайшов сам. Перед тим як рушити, Адріан спитав, чи Рута справді здатна допомогти з раною. Мара сказала, що та прийде надвечір. Чи зможе допомогти — вона не знала.
Залишившись на помості, Мара сіла нижче, де Інарові було легше бачити її обличчя. Море по той бік загородження йшло своїм шляхом. Вона хотіла сказати йому, що все розповіла. Він сам подивився на порожнє місце, де стояв Адріан, і зрозумів досить.
— Тобі тепер нікуди ховатися? — запитав він.
— Є куди. До Ганни. Вона приготувала для мене обід, хоча я пішла, не доївши сніданку.
Інар криво всміхнувся. Вона не могла дістати його руку через воду, а він не просив. Коли на дорозі за воротами почувся звук машини, Мара встала й подивилася, хто їде. Знайомий музейний фургон звернув не до станції, а до сусіднього складу. Вона повернулася до Інара й залишилася біля краю, поки Адріан говорив із Павлом телефоном за ворітьми.
