Спочатку:
На сторінку книги
У середу Адріан знайшов у фондах коробку з монетами «Берегині». Її пересунули на нижню полицю після протікання даху; тепер на місці колишнього стелажа сохла штукатурка. Він витягнув коробку, розклав знімки на чистому столі й попросив у реставраторки лупу.
Реставраторка поцікавилася, чи він знову взявся за схил. Адріан сказав лише, що бачив схожу монету й хоче перевірити одну деталь.
На двох знімках під правою вежею був той самий маленький слід зношеного штемпеля, який він учора помітив у Мариній долоні. Третя монета мала чистий край. Він поклав фотографії поруч і довго дивився на темні проміжки між літерами. У картці знахідок стояло: верхня ділянка осипу, північніше від корпусу; піднято після зйомки ділянки. Місце було задокументоване, хоча вода могла переносити легші речі набагато далі. Монета, яку принесли йому вчора, могла роками лежати в чиїйсь скрині.
Він записав номер коробки й повернув фотографії на місце. У записі не було Мариного імені.
Батько подзвонив саме тоді, коли Адріан ніс коробку назад. У нього знову заїдав замок на балконних дверях, і він хотів дізнатися, чи можна ще полагодити його до дощів. Адріан пообіцяв зайти після роботи з викруткою. На запитання, чи він обідав, сказав правду: не встиг. Батько обізвав його музейною пилюкою й поклав слухавку.
В обід Адріан пройшов повз пекарню, де Мара кілька разів чекала на нього. Через вікно було видно порожній столик біля дверей і жінку в борошняному фартуху, яка притримувала тацю стегном. Він уже простягнув руку до ручки, але згадав, як Мара вчора відпустила його руку на переході. Зайти й шукати її там без домовленості здалося негідним способом виправити їхню розмову. Він купив їжі в крамниці по сусідству й пішов до батька.
Мара того дня до пекарні не заходила. Пані Ганна попросила її допомогти з кімнатою на першому поверсі: приїжджав новий пожилець, а в шафі залишилися чужі ковдри. Вони винесли їх надвір, витрусили й розвісили під навісом. Мара ще не звикла до того, що праця на суші лишається в руках і після того, як її закінчено: пальці пахли порошком, а зап’ястя під рукавами пекли від вовни.
— Досить, — сказала Ганна, помітивши, як вона треться об край фартуха. — Іди помий руки. Там тепла вода.
На шкірі біля великого пальця проступила тонка тріщина. Мара намочила руки, обережно промокнула рушником і втерла трохи мазі, поки вони ще були вологі. У банці залишалося менше половини. Ганна зайшла, поставила поруч чашку чаю і вдала, що розглядає кран.
— Якщо в крамниці не буде такої самої, я знаю аптекарку, — сказала вона.
Мара кивнула. Попросити про допомогу було легше, коли Ганна не стояла над нею й не вимагала подяки.
Увечері господиня дістала зі столу аркуш у клітинку. На ньому великими літерами були написані два слова: «МАЗЬ» і «МОРЕ». Мара прочитала перше швидше, друге — по літерах, упізнавши склад із музейного підпису. Ганна похвалила її надто урочисто, і вони обидві засміялися. Потім Мара взяла олівець, щоб спробувати написати своє ім’я. Першу літеру вивела розбірливо, у другій сплутала напрямок палички.
— У мене є час, — сказала Ганна.
— А в олівця?
— Ще пів коробки в шухляді.
Мара залишила аркуш на столі й піднялася до кімнати. Вона хотіла розповісти Адріанові, що прочитала ціле слово без його підказки. Усе ж після вчорашнього першою спала на думку не ця розмова, а монета. Адріан мав право знати, звідки її взяли, якщо просив як дослідник; Інар мав право не ставати чужою знахідкою. Вона притиснула кришку банки, поки та клацнула, і довго стояла з нею в руці.
У батька Адріан справді полагодив двері. Замінив розхитаний гвинт і двічі перевірив, чи рама щільно прилягає. Батько дивився з крісла, тримаючи на колінах тарілку з яблуком.
Батько зауважив, що він ще ніколи не розглядав дверей так пильно. Адріан послався на нічний свист крізь раму.
— Я про тебе.
Адріан сів навпочіпки, збираючи гвинти в долоню. Батько вмів чекати довше за нього. Після смерті матері вони роками говорили про двері, їжу й погоду, поки не навчилися вимовляти щось інше без урочистості.
Адріан нарешті розповів про Марину річ, яку вона показала й відразу перестала обговорювати. Батько спитав, чи річ її. Почувши, що так, запропонував почекати, поки сама захоче розповісти. Адріан заперечив: він уже питав, а вона збрехала.
Батько поклав шматочок яблука назад на тарілку.
— Ти питав про річ чи про неї?
Адріан не відповів. Він не сказав батькові про інше запитання, задане на Ганниному ґанку, і Марине коротке «ні». Вчора, дивлячись на монету, він сам припустив, що її міг дати хтось, кого вона приховує. Слова вивели образ так швидко, ніби чоловік уже стояв між ними. Він не мав обличчя, тільки руку, яка простягає золото.
Повертаючись додому, Адріан зупинився біля вулиці, що вела до Ганниного будинку. Світло горіло в одному з верхніх вікон. Його ноги знали коротку дорогу туди; він пішов іншою. Вони не домовлялися бачитися сьогодні, а пояснення, якого він потребував, не можна було витягти з людини на порозі.
Назавтра в музеї чекала робота, яку він відкладав кілька тижнів: розібрати стару зйомку берега перед зимовим обстеженням. У папці було вісім аркушів із координатами, кожен — із дрібними виправленнями від руки. Він порівняв їх із новими знімками й помітив, що після останнього шторму відкрився вузький уступ над глибокою частиною схилу. На нього могла випасти річ із верхньої ділянки осипу; могла прийти зовсім з іншого боку. Він обвів уступ олівцем. Далі бракувало зйомки.
На старій фотографії в дальньому куті кадру біліла кам’яна дуга. Адріан пригадав Марине запитання: «А якщо її давно забрала течія?» Вона роздивлялася карту з таким виглядом, наче знала воду навколо схилу краще за намальовані стрілки. На прогулянці вона вже раз поправила його щодо припливу. Тоді він радів, що вона не боїться з ним сперечатися. Тепер те саме знання почало дратувати його невідомим джерелом.
Після роботи він знову вийшов до пекарні. Цього разу Мара сиділа там із Ганною, тримала ложку між пальцями й слухала, як та розповідає щось про нового пожильця. Побачивши Адріана за вікном, вона посунула чашку, щоб звільнити йому місце. Він відчув полегшення, настільки сильне, що злякався його.
— Я ненадовго, — сказав він, підійшовши. — Завтра треба виїхати на берег із групою.
Ганна глянула на них обох, забрала порожню тарілку і пішла до прилавка нібито просити пакунок хліба.
Мара спитала про північний схил. Адріан затримався перед тим, як сісти. Вони збиралися лише перевірити берегову зйомку перед виходом у море; на схил — не зараз. Він поцікавився, чи вона знає те місце. Мара відповіла, що знає море біля нього.
Вона сказала це без усмішки, тому він не став удавати, ніби питав лише з професійної цікавості.
Він сам розповів про дві монети з тим самим слідом штемпеля. Це нічого не доводило щодо її знахідки, але Мара почула насамперед, що він таки шукав. Адріан визнав: мав сказати їй про це сам.
Мара поставила ложку. Вона уявляла, як він згадає її неправдиву відповідь і відвернеться; не думала, що він принесе результат назад. Під столом заболіло зап’ястя, де шерсть ковдри розтерла шкіру, і вона тихо притисла його долонею.
Мара попросила не випитувати, коли вона не може відповісти. Адріан хотів знати, що їй заважає.
— Бо це зачепить не тільки мене.
Він глянув на її руку, потім знову в обличчя. Вона бачила, як він добирає наступне запитання; цього разу він його не поставив.
— Я шкодую, що тоді говорив з тобою як із людиною, яка щось винесла з розкопу, — сказав Адріан. — Ти прийшла до мене сама.
Вона кивнула. Хотіла сказати йому, що річ приніс її друг і що ця дружба старша від усіх людських назв, які вона встигла вивчити. Але вже почуте «зачепить не тільки мене» змінило Адріанове обличчя. Він не вимагав більше, і це вперше за два дні дало їй змогу дихнути вільніше.
Ганна повернулася з хлібом, дбайливо загорнутим у папір. Адріан лишився допити чай. Коли вони вийшли на вулицю, Мара сама взяла його під руку. Він не спитав про монету вдруге. Біля воріт вони поцілувалися, і Мара сперлася плечем об стовпчик. Адріан засміявся їй у волосся, потім відійшов на пів кроку, щоб побачити її очі.
На його пропозицію побачитися після повернення Мара погодилася, але додала, що спершу хоче дещо владнати.
Вона говорила про монету й про те, як передати Інарові попередження, не накликавши на нього уваги. Адріан почув відкладену зустріч. Його рука ще лежала на її талії, але він уже міркував, хто може з’явитися між завтрашнім днем і його поверненням.
У кімнаті Мара попросила Ганну передати Руті слова, яких не можна було довірити паперу. Нехай Інар поки не приносить нічого з північного схилу. Нехай не приходить сюди сам. Вона вимовила останнє повільно й попросила Ганну повторити: навіть Рута часом передавала далі тільки те, що вважала найважливішим.
— Скажу їй саме так, — відповіла Ганна.
Мара спустилася за водою, повернулася до свого аркуша й цього разу довела ім’я до останньої літери. Уранці Рута дізнається, що слід від старої монети дійшов до суші. А поки на столі лежало слово, яке Мара нарешті могла написати сама.
