Спочатку:
На сторінку книги
У неділю на світанку Інар приніс Тейрові мушлю. Хлопець удав, що одразу впізнав власну знахідку, хоча взяв її не тим боком. Перевернув, притис до вуха й заявив, що Мара, певно, зовсім забула їхній сад, якщо віддала мушлю назад.
— Вона впізнала, — сказав Інар. — Попросила сказати тобі саме це.
Тейр потер пальцем білий нерівний візерунок. Його задовольнила відповідь, але він спитав, коли тітка сама прийде. Інар сказав, що не знає. Тейр простягнув мушлю назад.
— То нехай поки буде в тебе. Я їй давав.
Інар надів шнурок на шию.
Після їхньої розмови біля берега Інар обминав північний схил. Він не збирався наближатися й до міських бухт: варта переставляла зміни, а Рута попередила, що люди оглядають узбережжя частіше після шторму. У суботу він працював з іншими біля глибокого проходу, а ввечері допоміг Тейрові полагодити розірвану торбинку для камінців. На мить здалося, що стримати обіцянку буде просто.
Мара прокинулася в неділю від болю в руці. Вона відклала огляд, який радила аптекарка, лише до ранку, але вночі пов’язка знову прилипла. Ганна принесла чисту воду й залишила її саму з мискою, як Мара попросила. Потім усе-таки постукала вдруге: записала на клаптику паперу ім’я лікарки й адресу кабінету.
Ганна запропонувала піти разом, якщо Мара хоче. Черговий кабінет працював до обіду; краще було дістатися туди сьогодні.
Мара взяла папір, помовчала і попросила прочитати адресу вголос. Ганна прочитала. Вони домовилися вийти після сніданку.
На порозі лікарського кабінету Мара мало не повернула назад. Усередині пахло чистим деревом і різкими ліками; на стіні висіли аркуші, яких вона не могла прочитати. Ганна не взяла її за лікоть і не заговорила за неї. Лише сіла поряд. Коли їх покликали, Мара сама розповіла, як сохне й тріскається шкіра, що їй допомагає та як довго триває біль. Про море вона, звісно, мовчала. Лікарка оглянула руку й пояснила, як захистити тріщину та коли треба повернутися, якщо почервоніння пошириться. Мара повторила вказівки вголос, щоб не покладатися на написане.
На виході Ганна запропонувала зайти по пиріг. Мара погодилася; у неї з’явився апетит, якого зранку не було. Біля вітрини пекарні вона побачила своє відображення поряд із Ганниним і вперше подумала, що вони схожі на двох жінок, які просто вибрали собі обід.
Адріан у цей час стояв перед смітником у музеї, тримаючи в кишені вчорашню серветку. Він приніс її з наміром викинути. У коридорі зустрів Павла, той запитав про знімки північного уступу; вони пів години шукали розбіжність у позначеннях і так і не знайшли. Коли Адріан вийшов назад, порожнє відро стояло на тому самому місці.
Він міг викинути серветку в нього. Натомість пішов до батька, полагодив ще й розхитану полицю, вислухав скаргу на сусідів та повернувся до музею після обіду. Серветка лежала в кишені, наче її вага могла зрости від часу.
Того вечора Адріан знову поїхав до старої станції. Дорогою переконував себе, що перевірить, чи не помилився щодо чоловіка в бухті. Перед воротами перестав підбирати назви своєму наміру. Усередині він знайшов старий поміст і басейн, темніший, ніж учора. Широкий водяний отвір під колишнім оглядовим майданчиком виходив у море. Вище висіло важке загородження, яке колись відокремлювало басейн на час ремонту. На табличці під ним майже стерлося попередження; Адріан пам’ятав його ще з першого року роботи.
Він залишив загородження відкритим. Поклав серветку на край біля води, так, як учора, й сів на поміст. Під пальцями відчув шорсткий бетон, вологий від туману. Море входило у басейн і відходило від нього з тихим, однаковим плескотом. Йому стало соромно ще до того, як щось сталося: від думки, що він приніс сюди Марину кров, хоча вона не дала йому навіть дозволу зберігати монету на фотографії.
Адріан підняв згорток, щоб повернутися додому. Край серветки зачепився за задирку на бетоні; він висмикнув його, і шматок вологого паперу впав у воду.
Інар почув знайомий запах далеко від станції. У морі було чимало людських слідів, що зникали, перш ніж він міг зрозуміти, звідки їх принесло. Цей не зник. Під гіркотою людської мазі була Мара, її кров, а ще — запах старої кам’яної затоки, куди вони не домовлялися приходити. Він на мить зупинився. Вона просила не приходити. Але прохання стосувалося монет і варти; ніхто не заборонив йому шукати її, якщо вона поранена.
Він рушив уздовж дна, тримаючись тіні берега. Коли до нього дійшов слабкий звук металу об метал, він уже відчував кров зовсім близько. Інар висунувся з води під помостом, побачив унизу маленький мокрий клапоть серветки й не побачив Мари. Над ним стояв чоловік.
Відстань між ними була меншою за довжину руки. Адріан упізнав обличчя з бухти. Інар упізнав чоловіка, якого вони з Марою витягли на берег під час шторму. Кожен з них завмер, сподіваючись, що інший першим пояснить неможливу зустріч.
— Де вона? — спитав Інар мовою моря.
Адріан не зрозумів слів. Він побачив, як Інар піднявся вище, шукаючи когось на помості. Вода стекла з його плечей, відкрила лінію спини, а нижче, крізь темну поверхню, проступило велике тіло, вкрите лускою. Довгий хвіст ударив по воді, щоб утримати рівновагу. Адріан відсахнувся й наступив на край іржавого люка.
— Що ти таке? — вимовив він.
Інар обернувся до виходу. Якби Адріан просто стояв, той устиг би піти. Але чоловік схопився за важіль старого загородження. Він уже знав, що робить: мав багато разів бачити, як відділяють воду для огляду приладів. Важіль заїдав; довелося впертися плечем. Метал здригнувся й пішов униз.
Інар пірнув. Загородження вдарило об край проходу з таким гуркотом, що птахи злетіли з помосту. Інар встиг просунутися під ним, та хвіст зачепило. Він рвонувся назад; у воді розійшлася темна смуга. Він на мить завмер, а потім поплив уздовж загородження, шукаючи щілину. За металом було море, до нього лишалося кілька рухів, але кожен рух тепер залишав за ним червону хмарку.
Адріан стояв, тримаючи важіль. Він міг підняти загородження одразу. Міг покликати Павла або аварійну службу. Телефон лежав у кишені, а поруч у воді жива істота провела рукою по металу, відчула край і подивилася на нього з таким ясним розумінням, що він відвернув очі.
— Я не хотів тебе поранити, — сказав Адріан.
Інар нічого не відповів. Його цікавив вихід, а не намір чоловіка, який його закрив. Він притис долоню до пораненого боку хвоста. Кров повільно розходилася у воді басейну; біля поверхні над нею вже кружляв клапоть Мариного паперу.
Адріан відпустив важіль. Загородження залишилося на місці. Він зробив кілька кроків до службового телефону на стіні й зупинився. Якщо хтось приїде, про істоту дізнаються всі. Якщо він підніме метал, Інар зникне, а Мара, можливо, ніколи не розкаже, чому приховувала його. Обидві думки з’явилися в нього раніше за очевидну: треба допомогти пораненому.
Нарешті Адріан дістав власний телефон. Набрав номер Павла і скинув дзвінок ще до першого гудка. Без іншої людини він навіть не знав, як оглянути рану. І все ж цієї миті дозволити іншій людині побачити Інара здавалося йому неможливим.
— Я принесу чисту воду, — сказав він, почувши власні слова надто пізно. Навколо було море. — І щось для рани.
Інар підняв голову.
— Мара. Поклич Мару, — сказав Інар своєю мовою.
Її ім’я прозвучало чітко. Адріан усівся на край помосту, щоб не впасти. Решту слів він не розібрав, але знав, що вони обоє говорять про ту саму жінку.
— Спершу я мушу знати, хто ти, — відповів він.
Інар відплив від світла, до дальньої стіни басейну, де небо відбивалося в чорній воді. Звідти він бачив загородження й руки Адріана. Чоловік так і не потягнув важіль угору.
