Спочатку:
На сторінку книги
У середу на пристані знімали тент із літньої ятки. Двоє чоловіків тримали його за краї, третій стояв на драбині й лаяв вузол, який сам зав’язав навесні. Вітер підхоплював тканину, і на мить вона ставала великим білим животом над їхніми головами. Мара спинилася подивитися. Під водою так само надувалося вітрило затонулого човна, поки Інар не розрізав його, щоб витягти з-під щогли рибу.
— Ходімо, — покликала Рута. — Вона до обіду збирається на ринок.
Мара наздогнала її. Поруч із дорогою ще було спокійно, але за молом хвилі вже ламалися білими смугами. Вона впізнавала зміну води й водночас не могла визначити її як слід: звідси було видно поверхню, а все, що раніше відчувалося тілом, доводилося вгадувати.
На Марине запитання Рута відповіла, що Інара мали понести на світанку до будинків біля північного рифу. Вчора обробили рану. Більше відьма поки не знала.
Мара подивилася туди, де мав бути риф. З берега його закривав мис із маяком. Вона знала коротший шлях до нього — крізь глибоку розщілину, повз камінь, схожий на перекинуту миску. Знала, де можна перечекати сильну течію. Нічим із цього зараз не могла скористатися.
Майстерня стояла осторонь дороги, втиснута між схилом і вузьким пляжем. Її нижні двері були такі широкі, що крізь них можна було втягти човен. Верхні, до яких вели зовнішні сходи, відчинила жінка з білою косою, перекинутою через плече.
Господиня зустріла Руту докором: чекала ще в понеділок, дві ночі тримала її замовлення в холоді. Відьма коротко відповіла, що не вийшло, не пояснюючи затримки.
Вона пропустила їх і прибрала з табурета кошик із цибулею. На підвіконні лежав розібраний радіоприймач, під стелею висіли пучки трав. У кімнаті пахло сушеним листям, воском і чимось гірким, що лоскотало ніс. Мара чхнула.
— Соломія, — представилася господиня. — Сідай, поки не чхнула мені в усе добро.
Рута поставила на стіл порожні баночки. Соломія одразу почала звіряти кришечки, відкладаючи тріснуті. Мара дивилася, як швидко вона знаходить потрібні серед однакових, і трохи заспокоїлася. Тут знали, що робити з речами, які вона носила в кишені й боялася загубити.
— Покажи руки, — сказала Соломія.
Мара закотила рукави. Господиня посунула табурет ближче до вікна, та не торкнулася її без дозволу. Спитала, чим користувалася, що пекло, коли востаннє була в солоній воді. На останньому питанні Мара зиркнула на Руту.
— Учора, — відповіла сама. — Довго.
Соломія лише зітхнула й обернулася до полиці.
Соломія пояснила, що робить суміш на Рутине замовлення; про будь-які зміни слід говорити відьмі. Інших баночок торкатися не можна, хоч би як гарно пахли. Мара зізналася, що не розбере написів. Своє ім’я, ще кілька слів — це все, що вона могла прочитати. Господиня обернулася з дерев’яною лопаткою в руці.
Соломія поклала лопатку на блюдце й дістала з шухляди клубок червоної нитки.
— Тоді на твоїй буде ось це. Решту все одно вчитимешся читати. Нитки теж губляться.
Вона обв’язала баночку під кришкою, затягнула подвійний вузол. Мара провела по ньому пальцем. Потім запитала ціну.
Рута вже відкрила свою сумку.
— Я хочу знати, — сказала Мара.
Соломія назвала суму. Мара вийняла гроші, перелічила двічі; господиня чекала, не простягаючи руки до її долоні. Грошей від проданої Інарової перлини ще вистачало. Мара розгладила потерті купюри й поклала перед Соломією.
Ховаючи решту, Мара спитала про роботу. Соломія подивилася на її пальці. Мокрої не дасть; перебирати кришечки й складати коробки можна, коли шкіра загоїться. Але як вона діставатиметься?
Про це Мара не подумала. Пішки йшли довго, на останньому підйомі розбите коліно тягло так, що довелося сповільнитися. Рута обіцяла показати автобусну зупинку. Соломія порадила спершу з’ясувати дорогу: квитків оплачувати вона не зможе.
Це виявилося складнішим, ніж Мара уявляла, коли ставила запитання. Вона кивнула й попросила Соломію повторити, скільки та могла б заплатити. Цього разу рахувала повільніше.
Поки вони говорили, Рута підійшла до вікна. Мара помітила це не відразу. На склі лежала вузька тінь від трав, і за нею море здавалося темнішим, ніж надворі. Відьма підняла засувку, прочинила вікно; вітер підхопив зі столу край паперу, на якому Соломія щось записувала.
На вимогу Соломії Рута зачинила вікно, але залишилася біля шибки. Їй треба було вийти ненадовго. Мара схопилася, спитала про Інара. Відьма ще нічого не знала й веліла побути тут. Лише на порозі, коли Мара покликала вдруге, пояснила: біля старого спуску кличуть, вона піде запитає.
Мара не чула поклику. Колись його не треба було пояснювати: звук приходив крізь воду, і вона знала, звідки. Зараз чулося тільки, як на нижніх дверях стукає незакріплена клямка.
Рута спустилася сходами, обігнула майстерню й зникла за рогом. Соломія прибрала гроші в бляшану коробку, накрила лопатку чистою тканиною. До ринку вона, схоже, вже не збиралася.
Мара спитала про спуск. Соломія запевнила, що там безпечно, доки не лізти далі поручнів, і попросила сісти.
Мара сіла, але баночку в сумку не поклала. Крутила в долонях, торкаючись вузлика. Соломія кілька разів глянула на неї й нарешті запропонувала допомогти з коробками. Вони стояли під столом, пласкі, перев’язані мотузкою; треба було загнути боки й скласти дно. Першу Мара зім’яла, надто сильно втиснувши клапан. Господиня розгорнула її, виправила згин.
— Пальцем притримуй тут. Не нігтем, прорвеш.
Наступна вийшла. Мара поставила її на стіл, узяла ще одну. Вона встигла скласти сім, поки знизу не грюкнуло так, що обидві здригнулися.
Соломія вилаялася, зняла з цвяха ключі.
Виявилося, племінник так і не замінив петлі, тепер знову доведеться чекати погоди. Покликала Мару допомогти притримати двері.
Унизу досі стояв човен. Його перевернули й підперли дерев’яними колодками, на днищі виднілися світлі прямокутники нових латок. Уздовж підлоги йшли дві іржаві рейки до самих воріт. Морська вода заходила між ними й відступала, залишаючи піну та уривки водоростей.
Мара спинилася перед вузькою боковою хвірткою. За нею відкривалася маленька заводь, майже закрита з моря кам’яною стіною. У стіні бракувало кількох верхніх каменів; крізь пролом перелітали бризки. Тут можна було сховатися від хвилі. Вона мимоволі оцінила глибину, відстань до проходу, темну воду під настилом.
— Колись тут човни тримали, — сказала Соломія, просовуючи ключ у замок великих дверей. — Мій чоловік їх лагодив. А тепер з усього господарства тільки оце сама й тримаю.
Вона смикнула ключ. Той не повертався. Мара притиснула стулку плечем, як попросили; замок клацнув, але щілина між дверима залишилася.
— Нижній гачок ще, — сказала господиня.
Мара нахилилася. Тепер, близько до води, вона розчула далекий протяжний звук. Рука зісковзнула з гачка.
— Що?
Вона не відповіла. Звук повторився, обірвався. Мара ступила до бокової хвіртки, витягнула засув. Соломія встигла схопити її за сорочку.
— Куди ти? Там слизько.
На зовнішніх сходах з’явилася Рута. Вона спускалася швидко, тримаючись за поручень обома руками. З неї текло; волосся вибилося з-під хустки. Мара відійшла, щоб пропустити її у двері, але відьма поманила Соломію до себе.
— Мені треба твоя мотузка. Та, довга. І ковдра.
Соломія відпустила Марину сорочку й пішла до шафи під сходами.
Мара спитала, чи принесли Інара. Рута прибрала з обличчя мокре пасмо. Біля спуску був молодий, який учора допомагав його вести; він не міг вибратися.
— А Інар?
— Дай спершу витягти цього.
Мара забрала в Соломії ковдру. Рута не сперечалася. Вони вийшли боковими дверима на вузьку смугу бетону, де вода вже переливалася через край. Мара тримала згорток високо, притиснувши до грудей, і йшла за Рутою, ступаючи в ті самі заглибини. Господиня несла мотузку, бурмочучи, що дошки на спуску давно треба було зняти.
Молодший вартовий лежав грудьми на нижній сходинці. Однією рукою він тримався за основу поручня; друга висіла у воді. Мара впізнала його рот, стулений так само вперто, як учора, коли він підтримував Інарів хвіст. Над бровою була розсічена шкіра.
Соломія спинилася поруч із нею. Подивилася вниз, потім на Руту. Вдихнула, наче хотіла щось сказати, й передала їй кінець мотузки.
Мара розгорнула ковдру. Вона пам’ятала, як після перетворення не могла пересунути власне тіло на сухий уступ. Рута тоді підтримувала її під плечима. Тепер Мара показала, що тканину можна підвести нижче, під груди. Молодий зрозумів раніше, ніж вона закінчила, і спробував допомогти здоровою рукою.
Вони пересунули його на широкий уступ збоку від сходів. Тут вода сягала краю, підтримувала хвіст, а за спиною був камінь. Соломія вперлася ногами в бетон і тримала мотузку, поки Рута перевіряла, чи він не зісковзне. Мара опустилася навколішки.
— Де Інар?
Молодий дивився повз неї на заводь.
— Нас накрило біля рифу. Ми йшли вздовж стіни, бо він не міг глибше. Там обвалилося…
Він ковтнув, притиснув пошкоджену руку до живота. Рута підсунула тканину йому під лікоть.
— Старший лишився шукати. Мене послав кликати.
— Тоді треба йти, — сказала Мара. — Руто, треба туди.
Вартовий нарешті подивився на неї. Його здорова рука весь час була стиснута. Тепер він повільно розігнув пальці, і Мара побачила мушлю, обмотану мокрим шнурком.
— Я тримав його. Хотів підтягти ближче.
Вона взяла мушлю, щоб звільнити йому руку. Кінець шнурка був обірваний. Мара затиснула його між великим і вказівним пальцями, спробувала з’єднати волокна, тоді зупинилася.
— Покажи, де, — сказала вона.
