Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку Мара пішла до перекупника, адресу якого дала Рута. Господиня пояснила дорогу від будинку до площі з годинником, а там довелося двічі питати перехожих. Перший чоловік показав зовсім не туди. Друга жінка довела її до потрібного провулка й сказала, що сама колись працювала поруч. Мара запам’ятала не назву вулиці, а вікна з синіми рамами й запах кави з підвального закладу.
Перекупник поклав її прикрасу на темну тканину. Він довго розглядав золоту оправу, на камінь глянув лише раз.
— За це можу дати стільки, — сказав він і повернув до неї невеликий екран із цифрами.
Мара не вміла їх прочитати. Вона змусила його назвати суму вголос, а потім перепитала, чи йдеться про всю прикрасу. Він сказав, що камінь не коштовний, і запропонував зняти його, якщо вона хоче залишити собі. Мара забрала річ зі столу. Про бабусин дім ця ціна не говорила нічого, але вона ще не знала, скільки за золоту оправу дадуть деінде.
— Я подумаю, — сказала вона.
— Інші дадуть не більше.
— Тоді матиму з чим порівняти.
Надворі її руки тремтіли. Вона боялася, що він покличе її назад і скаже, ніби прикраса крадена, або що грошей Рути не вистачить на наступний тиждень. Нічого такого не сталося. Поряд із крамницею продавали булочки. Мара купила одну, сіла на низький мур і з’їла, перш ніж іти далі. Вона встигла побачити Адріана вчора, але так і не поїла як слід після обіду.
Другу майстерню вона знайшла за порадою продавчині булочок. Там жінка спершу спитала, звідки стара оправа, й Мара відповіла правду настільки, наскільки могла: це родинна річ. Жінка перевірила метал, назвала суму помітно більшу й одразу додала, що платить лише за золото. Камінь можна забрати. Мара попросила вийняти камінь при ній і назвати вагу оправи вголос. Продавчиня зробила це, поклала камінь у маленький паперовий пакет і віддала разом із грошима.
На вулиці Мара перерахувала купюри в заглибині біля дверей пекарні. Рута навчила її розрізняти гроші за кольором і розміром; сказану в майстерні суму Мара однаково мусила прийняти на віру. Вона знала, що продала частину бабусиної речі. Їй допомогло, що камінь залишився. Вона поклала його в окрему кишеню й попрямувала до порту: там, за словами господині, був магазин, де продавали недорогий одяг без грубих внутрішніх швів.
Морський музей стояв на її дорозі. Перед службовим входом чоловік безуспішно намагався відчинити двері плечем, тримаючи обома руками пластиковий ящик. Усередині ящика стояли кілька закритих посудин із водою. Мара вже взялася за ручку дверей, коли чоловік підняв голову.
То був Адріан.
— Вибачте, — сказав він. — Я думав, колега вийде назустріч.
Мара відчинила двері ширше. Він пройшов повз неї так близько, що вона побачила короткий поріз над його бровою і пом’яту манжету сорочки. Від посудин пахло мокрим деревом і мулом. Після стількох днів, коли його відділяли від неї вода, причал і чужі розмови, вона раптом не змогла придумати жодного слова.
Адріан спитав, чи вона до музею. Почувши, що лише проходила повз, подякував за двері.
Він посміхнувся й спробував зачепити двері ногою, щоб поставити ящик на підлогу. Один із його черевиків ковзнув. Мара притримала край ящика, а Адріан поставив його рівно.
Мара показала на посудини. Адріан розповів, що дерево дістали із затонулого човна; воно пролежало під водою понад сто років, і тепер йому не давали висохнути.
Він сказав це без урочистості, як про річ, за якою треба доглядати. Мара побачила в одній посудині темний шматок дерева, на краю якого трималася тонка мушля. Ще недавно вона залишила б таку знахідку на дні. Тепер жінка в рукавичках занесла б її в книгу, а Адріан мусив знайти для неї місце на полиці.
Вона спитала, чи дерево зруйнується. Адріан пояснив, що таке може статися, якщо поспішити: воду, яку воно так довго тримало в собі, треба виводити поступово.
З-за дверей у коридорі озвався хтось із працівників, спитав, чи привезли останній контейнер. Адріан відповів, що так, і попросив почекати хвилину. Мара вже відступала до вулиці, коли він помітив паперовий пакет у її руці.
Він пояснив, що вхід на виставку за рогом. Мара заперечила: вона прийшла не на виставку.
— А на що прийшли?
Запитання було звичайним. Адріан не впізнав її. Він розглядав незнайому жінку, яка допомогла йому з дверима й цікавиться старим деревом. Мара знала про нього значно більше, ніж могла сказати, і ця перевага не принесла їй радості.
Мара сказала про магазин одягу біля порту. Адріан відразу пояснив дорогу: далі цією вулицею, на наступному розі праворуч.
Вона кивнула. Через плече Адріана було видно коридор із дверима, на яких висіли таблички. Поки він дивився на неї, вона не могла навіть удати, що прочитала бодай одну.
— Я часто бачила вас на причалі, — сказала Мара. — Ви працюєте з тим судном, яке розбилося в шторм?
Він торкнувся брови, наче згадав про поріз.
Адріан пояснив, що працював на тому судні. Тепер вони з’ясовували, чому воно вийшло до рифу. Він поцікавився, чи Мара тутешня, і вона сказала, що недавно приїхала.
— Тоді про шторм ви, певно, чули від усіх. У цьому місті кожен бачив щось своє.
Він говорив легко, але на слові «бачив» затримався. Мара поглянула на нього. Адріан уже перевів увагу на ящик, бо колега вдруге покликав його з коридору.
— Мені треба занести це всередину. Дякую ще раз.
— Мене звати Мара, — сказала вона.
— Адріан. Приємно познайомитися, Маро.
Її ім’я прозвучало в його голосі зовсім інакше, ніж у морі. Вона могла б лишитися й запитати про пошкоджене судно, про пляж, куди він повертався. Натомість сказала, що колега чекає. Адріан узявся за ящик, і вона притримала двері, поки він заносив його до коридору.
На вулиці Мара пройшла повз потрібний поворот. Усвідомила це вже біля рибальського складу, вернулася й зупинилася перед вітриною магазину. Віддзеркалення показувало жінку в теплому светрі з сумкою через плече. У руці вона стискала пакетик із бабусиним каменем, який ледь не загубила, поки тримала двері.
Їй хотілося радіти, і вона раділа. Адріан назвав її на ім’я. Водночас Мара пригадала, як він спитав, на що вона прийшла, і як легко повірив у відповідь про магазин. Інакше й бути не могло. Для нього їхнє знайомство справді відбулося тільки сьогодні.
Вона зайшла всередину й почала розглядати одяг. Тепер їй потрібно було вибрати річ, яка не натиратиме спину, а потім повернутися додому й знову нанести мазь. Адріан лишився за кілька будинків, у музеї з мокрим деревом. Мара усміхнулася продавчині, коли та запитала про розмір, і попросила показати, де на сорочках внутрішні шви.
