Спочатку:
На сторінку книги
Мара прийшла до музею з двома словами в кишені. Вона написала їх олівцем на звороті календарного аркуша, який Ганна дозволила відірвати: «суп» списала з чека, «хліб» — із господининого зразка. Друге виходило ширшим, ніж перше. У дверях вона мало не викинула папірець, пригадавши, як Адріан напередодні говорив по телефону, поки вона чекала за столом. Що він мав подумати про жінку, яка йде показати йому два слова?
Вона все ж купила квиток. У холі пахло мокрими пальтами й фарбою: біля каси оновлювали стіну, і відвідувачів скеровували довшим шляхом через зал човнових моделей. Мара зупинилася біля макета з тією бочкою. Знайшла кнопку, натисла, послухала, як рушив крихітний підйомник, і згадала Адріанів сміх у пекарні. Бочка застрягла в люку саме так, як обіцяли діти.
За дверима до наступної зали щось стукнуло об підлогу. Працівниця в синьому фартусі перетягувала через поріг пластиковий ящик на колесах; одне колесо застрягло в стику плиток. Із-під кришки текла тонка цівка. Жінка поставила ящик і крикнула вглиб коридору, що підлога мокра. Мара відступила від калюжі, пропустивши двох відвідувачів назад до моделей.
Адріан вийшов із коридору, на ходу закочуючи рукави.
Адріан одразу почав дорікати працівниці: просив же везти боковим входом. Вона пояснила, що там фарбують і їм звеліли обійти. Тоді, відрізав він, треба було його дочекатися.
Жінка подивилася на нього, потім на телефон, який він тримав у руці.
— Я дзвонила двічі.
Адріан не відповів. Він присів біля ящика, підклав під край кришки долоню й побачив, що в одному місці ущільнювач зсунувся. Попросив покликати доглядача й принести ганчірки. Мара стояла на відстані кількох кроків із календарним аркушем у руці. Вона знала жінку в фартусі лише за голосом: та сперечалася з Адріаном біля причалу ще в перші дні після шторму.
— У вас тут люди ходять, — сказала Мара. — Можу стати біля повороту, поки принесуть ганчірки.
Адріан підвів голову й упізнав її. На обличчі промайнула усмішка, але він мусив утримувати кришку, тож лише кивнув. Мара перейшла до входу в зал, пояснила літньому чоловікові з дитиною, що на підлозі вода, й показала іншу дорогу. Дитина хотіла подивитися на ящик. Чоловік повів її до моделей, пообіцявши повернутися.
За кілька хвилин доглядач розклав сухі ганчірки. Працівниця забралася до підсобки по новий ущільнювач. Адріан залишився біля ящика. Мара бачила, як він перевірив край двічі, хоча витік уже припинився. Їй здавалося, що річ у воді проста: кришка погано сіла, хтось поставив ящик на нерівну плитку, і тривога минула. Для них мокрий слід на дереві міг означати зіпсовану роботу багатьох людей.
Працівниця повернулася з деталлю й кинула її поруч із ним, не в руки. Адріан схопив гумову смугу, піднявся, щоб вона могла підійти, і сказав уже тихіше:
— Ти справді дзвонила. Я залишив телефон у режимі без звуку.
Працівниця коротко підтвердила. Адріан визнав і другу помилку: передав їй ящик, не сказавши, що боковий вхід закрито. Вона показала на колесо, яке застрягло в плитках, і спитала, чи воно теж його. Колеса були старші за них обох; він пообіцяв спробувати добитися нових.
Вона все ще була сердита. Разом вони втиснули ущільнювач, і працівниця повезла ящик назад, тепер у супроводі доглядача. Адріан подивився на мокрі рукави, на ганчірки під ногами, а тоді нарешті повернувся до Мари.
Адріан пожартував, що Мара знову прийшла рятувати музей від дверей. Вона поправила: сьогодні рятувала відвідувачів. Отже, погодився він, тепер заборгував їй двічі.
Він говорив з нею легко. Мара ще бачила його біля ящика, коли він сказав працівниці «треба було». Той різкий голос теж належав йому. Вона не хотіла вдавати, що не чула, але й не знала, яке право має розпитувати про чужу сварку.
Адріан помітив аркуш у її руці.
— Це домашнє завдання?
— Яке мені ніхто не задавав, — відповіла Мара.
Він розгорнув папірець, коли вона простягнула. Прочитав обидва слова й запитав, котре написала сама. Мара показала на «суп». На «хлібі» Ганна вела її руку лише для першої літери, решту вона вивела без допомоги, але пояснення здалося їй надто довгим для двох рядків.
Мара показала, де написала «суп»: здається, рівніше, ніж у нього. Адріан послався на чек, на якому довелося писати, — у неї принаймні був нормальний стіл.
Він запропонував прочитати слово на табличці найближчої вітрини. Мара затримала його: їй було легше, коли він не перетворював кожну хвилину на урок. Адріан здивувався, потім погодився й повів її подивитися на бочку в макеті, яку вона вже бачила. Вона не сказала про це відразу. Він натиснув кнопку й поклав пальці на край вітрини; маленький механізм застукав, бочка дійшла до люка і зупинилася.
— Ну як? — спитав він.
— Я вже перевірила її до вас.
— А дали мені читати лекцію.
— Хотіла побачити, чи ви самі помітите, що вона застрягає.
Він розсміявся. Мара теж, і їй довелося відвести погляд, бо стояли вони близько, а візерунок на його светрі раптом запам’ятовувався легше за всі літери. Зі службового коридору його покликали на ім’я. Адріан відповів, що буде за хвилину. Повернув Марі аркуш, обережно розгладивши згин великим пальцем.
Вона спитала, чи він надовго затримається. Адріан сподівався, що ні: батько чекав його на вечерю.
Мара хотіла сказати, що тоді їй не слід відбирати його хвилину. Але Адріан уже згадав про щось інше й запитав, чи Ганна розповідала їй про старий ринок. Там на стіні ще висіла табличка з назвою вулиці, написаною двома способами — новішим і дуже старим. Він показав би їй різницю, коли матиме час. Мара сказала, що з радістю піде. Його покликали вдруге, і цього разу він перепросив та побіг у коридор, не дочекавшись відповіді на запитання, чи зручно їй у суботу.
Вона лишилася в залі. Ні про годину, ні про місце вони не домовилися. Мара згорнула аркуш і пішла до каси запитати, як дістатися ринку іншим шляхом. Касирка розповіла про короткий прохід крізь подвір’я церкви, де вдень відчинена хвіртка. На виході Мара помітила працівницю в синьому фартусі. Та стояла коло сходів і витирала руки паперовим рушником.
Мара спитала про ящик. Працівниця запевнила, що цілий і води вистачало; просто з тією кришкою не варто було везти його через зал.
Жінка сказала це втомлено, але без бажання продовжувати сварку. Подякувала за допомогу з відвідувачами і пішла нагору. Мара подумала, що Адріан перепросив, коли зрозумів свою помилку, а та все одно мала право бути сердитою. Колись вона запитала б Інара, чи не занадто грубо він обійшовся з нею, і змусила б його вислухати відповідь. Адріана вона майже не знала; тут навіть її мовчання нічого для нього не означало.
На ринку Мара дізналася, що за найменшу перлину майстер дасть удвічі більше, ніж їй запропонували в першій майстерні за бабусину золоту оправу. Вона попросила назвати суму ще раз, а тоді продала одну перлину, дві інші залишивши в мішечку. Майстер виписав їй папір. Цього разу вона попросила прочитати його вголос і перепитала про рядок, у якому він записав стан поверхні. Це не сподобалося йому більше за торг, проте він відповів. За рогом Мара купила хліб і фрукти, яких у попередні дні не дозволяла собі взяти.
Біля перехрестя вона знову побачила Адріана. Він стояв поряд із продуктовою крамницею й говорив телефоном, затиснувши між ліктем і боком паперовий пакет. Вона хотіла пройти далі; він сам покликав її.
Він поцікавився, чи вона знайшла ринок. Мара похвалилася купленим обідом на завтра, а він — тим, що його вказівкам щодо доріг можна довіряти.
У слухавці хтось сказав щось голосно й роздратовано. Адріан закрив мікрофон рукою, але все одно відповів не Марі, а людині на лінії:
— Я взяв масло. Так, те саме. І хліб теж. Я не забув.
Він закотив очі, почувши нову вимогу, і Мара всміхнулася. Людина на лінії, певно, була його батьком. Адріан відійшов на пів кроку, дослухав, що той говорить, і цього разу відповів м’якше:
— Я буду. Починай без мене, якщо зголоднієш. Їжа ж не втече.
Розмова закінчилася. Адріан перестав тримати пакет ліктем, і з нього випали дві пом’яті груші. Вони покотилися в різні боки; одну спіймала Мара, другу він наздогнав аж біля стовпа.
— Субота, — нагадав він, підвівшись. — Я запитав вас у музеї й утік, як завжди. Якщо хочете, покажу ту стару табличку. Після полудня я вільний.
Мара назвала час, який уже могла знайти на годиннику без Ганни. Адріан погодився й попросив зустрітися біля входу в музей. Вона повторила місце й час уголос. Він усміхнувся, слухаючи її старанне повторення. Мара ж пам’ятала, як легко в залі вони розійшлися, не домовившись ні про що.
— Передайте батькові, що груші вижили, — сказала вона.
— Одну я все одно залишу собі. Він удає, що їх не любить, а потім вибирає найсолодшу.
Адріан поклав обидві груші в пакет. Вони попрощалися біля світлофора; йому треба було вгору до будинків над гаванню, їй — униз до Ганни. Коли він перейшов вулицю, Мара ще хвилину чекала зеленого сигналу для свого напрямку. Вона думала про чоловіка, який вибачився перед працівницею й ніс вечерю батькові, і про того самого чоловіка, що встиг зробити чужу провину з власного пропущеного дзвінка. Їй хотілося суботи. У пакеті біля її ніг лежав хліб, куплений на гроші Інара; вона підняла його, перш ніж засвітився зелений.
