Спочатку:
На сторінку книги
У неділю Мара прийшла до музею зарано й мусила двічі обійти квартал. На розі продавали квіти. Вона зупинилася біля відер, вдаючи, що вибирає, поки продавець не запитав, на яку суму. Мара сказала, що ще подумає, і пішла далі. Тепер він упізнавав її щоразу, коли вона поверталася до рогу.
Ганна хотіла випрасувати їй сорочку. Мара відмовилася: навіщо, вона ж ненадовго. Потім сама витягла праску й довго водила нею по одному рукаву, поки Ганна не прийшла вимкнути. Решта сорочки лишилася трохи зім’ятою. Це дратувало Мару більше, ніж мало б, і біля музейних дверей вона ще раз розправила тканину на животі.
Усередині пахло деревом і пилом. З дальньої зали долинав стукіт; поряд із касою стояли зсунуті лавки, на одній хтось залишив недоїдену грушу. Мара запитала Адріана. Жінка за склом кивнула в коридор, але одразу покликала її назад.
— Тільки обережно, там дріт по підлозі.
Мара переступила через чорний кабель і почула Вірин голос раніше, ніж побачила її.
— Нижче. Ще трохи. Тепер тримайте, я відійду.
Двоє чоловіків притискали до стіни велику раму. Віра відступила до протилежної стіни, примружилася й підняла долоню: досить. Волосся було зібране абияк, із кишені стирчала ручка. Мара мимоволі торкнулася свого гладко зачесаного волосся й опустила руку.
Віра впізнала її й запропонувала покликати Адріана згори. Мара була готова почекати, але він, виявляється, вже знав про її прихід.
Віра обернулася до сходів і гукнула його на ім’я. Потім знову повернулася до чоловіків із рамою. Один уже встиг опустити свій край, і вона з докором звела брови. Ніхто не звертав на Мару уваги; вона стояла біля дверей і дивилася на виставкову табличку. Літери на ній були чіткі, великі. Серед них трапилася знайома «М», але далі прочитати не вдалося.
Адріан спустився без піджака, закочуючи рукав. Побачивши її, сповільнився.
Привітавшись, Адріан спитав, чи давно вона чекає. Мара запевнила, що щойно прийшла.
Він глянув на чоловіків, на Віру, яка щось позначала на стіні, і запропонував вийти у двір. Мара погодилася. Вона уявляла цю розмову в його кімнаті, за столом, але надворі теж можна. Треба тільки почати, поки він не запитав, як їй працюється в Соломії, чи вистачає грошей, чи давно бачила Руту.
У дворі на мотузці сушилися ганчірки. Адріан повів її до лавки під стіною, прибрав із неї порожній пластиковий стаканчик. Сів не одразу: спершу поставив стаканчик на підвіконня, потім передумав і відніс до смітника.
Мара тримала сумку на колінах. У ній лежали гроші на дорогу, баночка мазі й складена хустинка. Повертати йому було нічого. Вранці вона чомусь переглянула свої речі, ніби серед них мало знайтися щось, із чого можна почати.
— Адріане, я хотіла…
— Зачекай. Дай мені спочатку сказати.
Вона замовкла. Він сів поряд, залишивши між ними місце, куди ще недавно поклав би руку.
— Я не хочу, щоб ти чекала, що все повернеться.
Мара подивилася на нього. Він говорив, дивлячись у двір.
— Я пробував уявити нас далі. Після всього. І щоразу розумію, що знову зроблю тобі боляче. Уже роблю, коли приходжу, коли пропоную допомогу, а ти…
Він потер долонею коліно.
— У нас із Вірою дещо почалося. Я хочу бути з нею.
Мара послабила пальці на ремінці сумки. Вони одразу стали незграбними, чужими; хустинка, яку вона збиралася дістати, зачепилася за кришку баночки. Вона залишила все як є й застебнула сумку.
Мара спитала, коли це сталося. Адріан відповів, що цього тижня; почав пояснювати про давнє знайомство, та вона перебила. Чи в пекарні вони вже були разом?
— Так.
Там він сказав, що вони працювали разом. Мара згадала папку під його рукою, пакет, який Віра забрала для нього, й розсердилася, що запам’ятала все до дрібниць, але не здогадалася запитати.
На її запитання, чому не сказав тоді, він послався на розмову про пошуки. Не міг отак просто…
Він не закінчив. І добре, бо вона раптом захотіла вдарити його тією сумкою. Від цього бажання стало жарко в обличчі. Мара дивилася на його чистий рукав і чекала, поки мине.
З відчиненого вікна нагорі хтось висунув руку й витрусив ганчірку. На двір посипався світлий пил. Адріан підвів очі, але промовчав. Мара машинально прикрила сумку долонею, хоча вона була застебнута.
Мара нагадала, як він сидів у Ганни й просив повернутися. Адріан спершу лише кивав, потім відповів:
— Я пам’ятаю, що говорив. Тоді я хотів цього.
Вона відвернулася до мотузки. На одній ганчірці лишилася велика бура пляма, яку не відіпрали. Мара роздивлялася її й намагалася вмістити в голові це «тоді». Між його проханням і сьогоднішнім днем було так мало часу, що шкіра на її коліні ще не встигла стати гладенькою.
— А зараз уже ні.
Адріан потягнувся до її руки. Вона забрала долоню із сумки й заховала під лікоть. Він застиг на мить, потім опустив руку.
Він заговорив про те, що вони майже не бачилися, вона не хотіла його приходів, він уже й не знав, чи взагалі… Мара не дала закінчити.
— То треба було запитати.
Адріан погодився.
Мара ковтнула. Він міг запитати вчора, тиждень тому, сьогодні перед цією розмовою — вона однаково не повернулася б. Але їй хотілося, щоб він усе ще чекав на її відповідь.
Вона ледь не спитала, чим Віра краща. Уже вдихнула для цього й закашлялася, бо в горлі пересохло. Адріан запропонував принести води. Мара кивнула, аби він відійшов.
Поки його не було, вона розстебнула верхній ґудзик сорочки. Пальці тремтіли. Їй згадалося, як уранці вона розчісувала волосся й міркувала, чи він спробує її затримати. Може, скаже, що не відпустить так легко. Вона навіть приготувалася витримати це. Тепер хотілося повернутися в ранок і не витрачати стільки часу перед дзеркалом.
Адріан приніс воду у важкій чашці. Мара випила майже все, не піднімаючи очей. Він сів.
Віра знала, що вони були разом і що останнім часом усе стало складно. Більше Адріан на Марине запитання не сказав.
Вона опустила чашку на коліна. Та була прохолодна, мокра знизу.
Мара повторила це слово. Він озвався до неї на ім’я, але вона вже не слухала.
— Інар загинув.
Вона вперше сказала це Адріанові. Він набрав повітря, але нічого не відповів. Десь у будівлі запрацював дриль; різкий звук тривав кілька секунд, урвався й почався знову.
— Вони закінчили шукати, — додала Мара, коли стихло. — Рута принесла мій малюнок.
Адріан повільно провів долонею по обличчю. Вона бачила, як змінився його погляд, і на якусь мить їй захотілося розповісти все: як чекала біля маяка, як не могла відірватися від вікна, як старший вартовий заплющив очі, коли вона назвала останнє місце. Можливо, Адріан нарешті зрозумів би. Вона встигла вимовити перше слово й зупинилася.
Він чув Інара за воротами, бачив пораненим, але не знав, як той сміється, коли не вдається приховати, що задоволений собою.
— Мені дуже шкода, — сказав Адріан.
Мара поставила чашку на лавку. Вода трохи вихлюпнулася на дошку.
Мара спитала, чи він розповів Вірі про ворота. Ні.
— А мені кажеш: складно.
Адріан зіщулився, мов від холоду. Вона чекала заперечення, слів про обвал, якого він не міг передбачити. Він довго мовчав, тоді сказав:
— Я не маю чим це виправдати.
Їй стало холодно від знайомої розмови. Знову він визнає, вона слухає; усе названо правильно, і вони сидітимуть так, поки хтось не знайде спосіб підвестися. Мара взяла сумку.
— Я теж прийшла сказати, що ми більше не будемо разом.
Він підняв голову надто швидко. Вона побачила полегшення раніше, ніж він устиг його приховати.
— Тоді ми обоє…
— Дай договорити.
Вона сама здивувалася своєму голосу. Адріан стулив губи.
Вона пояснила, що вирішила це ще до того, як побачила їх удвох біля пекарні. Тепер усе звучало як вигадка, щоб не було соромно. Адріан запевнив, що вірить їй, і Мара зізналася, що не знає, чи від цього легше.
Мара підвелася. На спині сорочка прилипла до шкіри, і вона обережно відтягнула тканину.
— Не приходь більше до Ганни. До мене.
Він теж устав.
— Якщо щось знадобиться…
Вона похитала головою. Адріан глянув на чашку, на калюжку біля неї, підняв чашку й знову поставив. Мара впізнала його розгубленість і майже сказала щось м’якше, щоб він перестав мучитися.
Натомість спитала, чи можна вийти через дворову хвіртку.
Хвіртка була замкнена. Довелося повертатися через залу.
Віра стояла на драбині й витирала верхній край рами. Почувши кроки, озирнулася.
Мара кивнула на її запитання, чи вже йде. Віра глянула на Адріана за її спиною; ганчірка завмерла в руці. Потім вона попередила про поріг, який відійшов біля дверей. Марі казали лише про дріт.
— І поріг теж. Тут сьогодні смуга перешкод.
Вона не всміхнулася, ніби зрозуміла, що зараз не слід. Мара переступила кабель. Уже коло каси почула, як Віра щось тихо запитала Адріана, та не розібрала слів. Їй хотілося затриматися, щоб почути його відповідь. Вона натиснула на двері обома руками й вийшла.
Продавець квітів цього разу не підняв голови. Сидів на складному стільці й обідав із пластикової коробки. Мара пройшла повз його відра, дійшла до наступного будинку й тільки там спинилася. Той пом’ятий рукав, через який вона хвилювалася, Адріан навіть не помітив. Вона смикнула манжету, зачепила болюче місце на зап’ясті й притиснула руку до грудей.
Дорогою додому розмова поверталася уривками. Мара знаходила відповіді, яких не знайшла у дворі, міняла свої слова, бачила, як він нарешті замовкає зовсім і дивиться їй услід. Потім згадувала, що він залишився в музеї з Вірою. Вони мають закінчити виставку, десь поїсти, прибрати зі двору її чашку. Її вдалі відповіді їм уже не знадобляться.
Ганна поралася на кухні. Коли Мара зайшла, вона витерла руки й озирнулася на годинник.
Ганна не чекала її так рано. Мара попросила дозволу сісти тут, на кухні.
На стільці лежала миска з яблуками. Ганна переставила її на підвіконня. Мара сіла, поклавши сумку біля ніг, і розстебнула манжети. На столі було мокро; вона знайшла сухе місце для ліктів.
Ганна спитала, чи вдалося сказати. Мара відповіла, що так, але він устиг першим: у нього вже інша. Господиня поклала рушник на стіл і зітхнула. Мара відразу застерегла, що знає, сама ж збиралася розійтися, пояснювати не треба.
— Та я й не збиралася.
Мара кивнула й довго сиділа, втупившись у край рушника. Ганна повернулася до яблук, узяла ніж. Почала чистити одне над мискою, але шкірка весь час рвалася. Зрештою вона відклала і яблуко, і ніж.
— Побудь тут, — попросила Мара, коли та підвелася.
— Я по стілець. Зараз повернуся.
Ганна принесла стілець із кімнати, поставила навпроти. Мара посунула до неї рушник, звільняючи місце на столі.
