Раді Вас бачити!

Між сутінками і світанком є лиш мить,

Душа, зчарована красою, там стоїть,

Та мить – не вічність, швидко промине,

Щось спалахне, а щось зітліє і помре

***

Цього вечора усі надто зайняті, аби щось помітити. Маєток Розаріт-Зорі заповнили слуги, як у часи бувалої величі. Вони готують наїдки, прибирають зали, вішають сушитися старі гобелени та перемовляються про прийдешнє свято.

Нікому нема діла до мера. Овідіо лежить у ліжку, стогнучі від болю, потерпаючи від вічної спраги. Він дивиться на одну-єдину свічку, яка от-от догорить. Та нарешті старий щасливий: на край до нього сідає жінка у блакитній сукні, осяяна небесною благодаттю. Вона ніколи не була однією з отих, чоловік знав, і тепер шепоче: пробач, за те, що дозволив. Жінка киває, поклавши долоню йому на чоло. Тепер це вже не має значення.

За туалетним столиком у дівочій спальні всілася шістнадцятирічна Сильвія. У нічній сорочці, з розпущеним волоссям, готова хоч зараз провалитися у мрійливі сни, проте очі… Очі палають тривогою. Вона не знає, що робитиме завтра, яким тепер буде її життя. Раніше кожен день був зрозумілим. «Час прийшов, - думає юнка, - перестати вчитися грати роль і вийти на сцену, до кінця своїх днів».

Двері спальні відчиняються, за спиною виростає постать чарівливого юнака. Непристойно довге для чоловіка русяве волосся, майже безбарвні губи, що всміхаються рідше, ніж планети стають у ряд . Він кладе руки їй на плечі і тільки тоді дівчина відмирає.

— Саво! Ти не маєш бачити мене у такому вигляді, не зараз!

— І що такого? — Повільно вимовляє він, уникаючи власного погляду у дзеркалі, — Весілля вже завтра, ти — порядна жінка, яка от-от стане дружиною, що ж вони подумають?

— Наче ми… ми… — Вона не може сказати такого вголос, хоча колись могла. Сил сперечатися не лишилося. Та й хіба щось вирішать дівочі ридання?

— Дорога моя, я б ніколи. — Веде Сава далі, погладжуючи волосся. — А він — так, і ти про це знаєш.

— То й що? — Стрепенулася наречена. — Наче у нас є якийсь вихід? Серафім — найвпливовіший чоловік у селі, на його боці загін хранителів, що ми можемо зробити проти нього? Ти ж навіть меча тримати не вмієш.

— Ні, проте мені відомі речі, від яких далекі інші люди. Після чотирьох років старань усі знання культу відновлені. Я проведу ритуал. Сьогодні. Після навернення буде тяжко, проте якщо ми виживимо, навіть Серафім не диктуватиме умов.

Сильвія вдивляється в обличчя Сави, намагаючись зрозуміти, чи завжди він був таким, чи оце нещодавно став. Рука сковзає з розчіски на заколку Майястру, принаймні колись він думав не тільки про себе. Вона все ще любить, але ж не сліпне з тієї любові!

— Ти йдеш не проти хранителів, ти йдеш проти Бога. Я не збираюся брати у цьому участі. Як не можеш прийняти відповідальність, тікай сам.

Сава хутко прибирає руки, стиснувши у кулаки. Ще мить і він би почав душити, згубивши контроль.

— Йому сорок п’ять, Сильвіє, майже пів століття! Якого чорта ти йдеш до Серафіма, з великої любові? А твій бог, він тебе захистить?

— Так буде краще. Для селища, і для мене. Може, і не станеться казки, та хоча б душа лишиться чистою. — З очей зриваються сльозинки, як перші краплі дощу перед зливою. — Іди геть, Саво, йди, поки хтось не дізнався про твій план. Я молитимуся, але вибір за тобою.

Юнак знову обіймає, цього разу міцно. Він цілком здатен винести її з дому, як злодій виносить золото чи коштовності. Нахиляється, цілує щоку. Швидко, так, що вона вже не зможе згадати, чи то було, а чи наснилося.

— Я нізащо не візьму тебе силою. —Каже Сава на останок. Обличчя — тихе море, що несе у собі спокій самої вічності.

Осінь 1784 р.