Раді Вас бачити!

Закінчивши розділ про те, як вампіри можуть ховатися серед людей вдень, Барвіна закриває записник (більше схожий на книгу, коштував два десятки леїв)і підводить очі до дзеркала. Вона сидить за туалетним столиком власної спальні, у безпеці, і тільки зараз голову прошиває куля страху.

Якби вони не встигли добігти до будинку?

Якби вампірші покликали б культистів?

Якась частина свідомості досі вірить у сни, дивно, як вона виживає кілька місяців. З іншого боку, тільки знову повіривши у нереальність упиря, можна спіймати його і взяти зразок крові. При здоровому глузді підходити до них трохи небезпечніше, ніж до хранителів, а може і так само.

Дивлячись у дзеркало, дівчина бачить відображення, але не бачить себе. Кишенькове люстерко показало б ту саму розгублену випускницю меду на зупинці, та воно загубилося… якось. Може, вона зронила його чи десь поклала, забувши.

По той бік скла сидить білявка, навіть не посивіла від пригод. На шиї все ще висить пляшечка з водою, яку може носити тільки справжня Барвіна. Очі зелені, шкіра персиково-жовта, з-під сорочки виглядають пелюстки троянди.

Що, варто було вдягнути інший одяг, і одразу стала кимось іншим?

Та ні. Вона таки пішла працювати за спеціальністю, навіть тут, де лікарів не було років сто, вона все ще говорить фразами свого діда, часом не перекладеними фразеологізмами, від чого місцеві дивуються, вона…

Відчуває дивну важкість. Фізично дівчина може сісти у диліжанс і поїхати до іншого містечка, якщо вже не вернутися назад, і тут жити — погоди не мати. Та якщо на хвилинку повірити відчуттям, забувши про видиме, дещо тримає, з кожним днем усе сильніше, хтось затягує петлю, дуже повільно.

У вікно вдаряються краплі дощу, хоча задзеркалля не показує ані хмар, ані води на вулиці. Там взагалі порожньо, є тільки одна знервована дівчина, яка от-от закричить.

Тобі треба випити заспокійливого і піти спати. Вже геть того!

Мабуть, Барвіна справді стала іншою, бо вона не може сказати, що дощ — просто дощ. Білявка повертається до балкону, там, затуливши роги місяцю, стоїть гість.

У дзеркалі немає нічого, навіть тіні, яка, безперечно, є — довга темна смуга на підлозі простягається аж до босих ніг. Це не пояснить ніяка наука, навіть міфи не можуть дати відповіді. З її люстерком такого не траплялося, нічого з їїчасу не підводило, а тут так постійно.

Дівчина рухається так, мов немає і краплини страху, але зупиняється за два кроки від вікна. Він всміхається, вже не ховаючи зубів, відходить назад, спершись на перила. 

— Наступного разу можу залишити поріз-хрестик, або зірочку, як тобі більше подобається? — Питає вампір, цілком задоволений реакцією. Нарешті він домігся страху та поваги, а не скептицизму вперемішку з підозрами.

— Не зможеш. — Господарка кімнати виставляє ці слова як щит. Знання — єдине, чим вона може вдарити. — Ці ікла не здатні наносити порізи, тільки уколи. Вузькоспеціалізований інструмент, видовищний, але не практичний.

— Ти на цьому розумієшся? — Його пальці вивели якісь літери на пилюці перил, та той жест був мимовільним, швидким, мало не примарним. — Ну то йди сюди і відповідай за слова, з дому ви всі розумні та сміливі.

Завагавшись, Барвіна все ж відчиняє двері і робить великий крок, бо на другий поменше вже не стало б духу. Треба говорити, хай як мозок не пручається. Дізнатися зараз, або гадати ще півроку, ковиряючись у рештках, стерилізованих мисливцями.

— Якщо я неправа, то де ж істина?

— Хижаки не тільки полюють, — підняв руку, мов просив не перебивати, — вони ще захищаються. Це дві різні речі.

Нігті чорніють і видовжуються, перетворюючись на довгі леза, от ними можна розпанакати жертву. Барвіна дивиться на це з сумішшю тривоги та нерозуміння. Зараз вона не може осягнути, як це відбувається, лише прийняти факт, що воно можливо.

— Ти взагалі знаєш, куди лізеш? — Питає він, простягнувши пальці до яремної вени, давши відчути важкість та гостру грань, а тоді грайливо прибирає, не лишивши навіть подряпини. — Скажи, ти геть нічого не боїшся?

— Звісно, — каже вона тремтячим голосом, що вже позбавляє твердження сили, самовпевнена людина! — у мене є свої страхи, у кожного вони є.

— О, і чого ж, по-твоєму, я боюся? Відчайдушних віслюків з їхніми арбалетами, перехрещених паличок чи води, у яку плюнув панотець?

— Смерті. — Не вагаючись, відповідає Барвіна. — Не самого моменту, а того, що стається з тілом після. Ти стояв позаду, та ніколи не підходив, коли переді мною лежав розітнутий покійник. Один раз наблизився до гори трупів, та вони вже були вдягнені і готові до поховання. Навіть рани тієї повії не ламали кісток і тримали всі нутрощі всередині, лиш випускали кров. Ти не здатен подивитися на розкрите тіло, втім, як і на власне відображення.

Губи піднялися, оголивши ікла до ясен. Вони були невеликими, але і цього достатньо, щоб принести загибель. Кігті вп’ялися у перило, лишивши глибокі порізи вздовж мармурового візерунку. Він міг би збрехати, мав, як кожен у Зеу Казуті.

— Це все через Вівіана, того богоподібного героя, якому ти допомагаєш. Я бачив його змалечку, а до того і батька, і діда, і прадіда Серафіма знав особисто. Він мерзота, справжнє поріддя гнилої віслючої породи, його жорстокість не закінчується на вампірах та сектантах. — Обличчям проступає сітка темно-синіх вен, та дійшовши до очей вони зникають, знов ховаючись десь під шкіру. Буря вгамовується, перетворившись на видих, пара з рота розчиняється за секунду.

— Він на тебе полює не тому, що ти ночами лісом гуляєш. Мешканці міста усі як один звуть Вівіана добрим мером, я бачила, як він вчить Тадеуша, як поводиться зі служницею і зі своїми підлеглими. Габріель розповідав, що той його дружину поховав, а чернець з монастиря вихвалявся новим класом, збудованим на його особисті кошти.

— Як це мило, хоч пам’ятник став. Ну то зараз дізнаєшся ще одну історію про людські чесноти.

***

Процесія увійшла на кладовище. Нарешті вони замовкли! Усі ті люди у фраках, що їх ти не побачиш на вулиці — вони сидять у аптеках, бібліотеках, школах, поважні пани. Усю дорогу кудахтали, мов індики, бурмотіли про погоду, про візит графа, про розрахунок цьогорічного податку. Безглузді дорослі, вони ж бо прийшли на похорон. Та яке мали право тут бути, ким для них була Магдалена?! Та ніким, і поводилися так, наче прийшли на чергову зустріч до сільської ради, звісно, для них нічого не змінилося, лиш місце проведення засідання.

Сільвія спала на руках служниці, тимчасово, поки батько не найняв годувальницю. Вони мовчали, а Сава нарешті мав нагоду подумати, попрощатися, бо оте кудахтання збивало усі думки.

Мати. Він вважав її чимось божественним, вічним, необхідним та природнім — як сонце, що має зійти вранці, чи тепло, яке завжди йде від вогнища. Бо ж не буває малих дітей без мами, хтось їх народив. Вона ніколи не просила у нього дяки за свою присутність, та може то і був його заборонений плід, і саме за невдячність сина Бог вирішив забрати таку прекрасну жінку до себе, де її цінуватимуть.

Якби ж то він міг все повернути. Казав би «дякую!» вранці, як теплі руки знімали ковдру, а ніжний голос прохав вставати з ліжка. Вчив би це слово кожного дня на новій мові, повторював за сніданком, замість молитви, і увечері, коли засинав під її казки.

А тепер спромігся лише прошепотіти, аби дядьки не подумали, що він надто сентиментальний: «я цінував тебе, хоч і мовчав, щоб ти мені не подарувала, я нестиму його, завжди». І з цими словами щокою скотилася сльоза, яка грозилася перетворитися на річку. Він не знав, що, та сподівався, щось таки передалося. Гідність, доброта, світло, порядність — хлопчик знав усі ці розумні слова, та геть позабував їхні значення. Ну, хоч би одне з того, було б непогано.

Якийсь чоловік звернув увагу на малого, квохчучи з обуренням. І його слів Сава не чув. Знову як уві сні, та спала тут лише Магдалена. Батько вже відреагував на те белькотіння і підійшов до сина, проштовхуючи людей. Малий хотів вірити: той обійме, скаже триматися, суворо, проте з любов’ю. Та він, судячи з розпащілих щік, був лютий, і збирався нагримати на ганебного нащадка.

— Спиніться, що ви робите!

О, цей голос ніколи не минав повз вуха. Взагалі, важко було ігнорувати його власника. Дебелий чолов’яга під два метри, дітям здавався велетом. На його обличчі росла колюча, брудна щетина, посмугована шрамами, як і було волосся, то його завжди ховав капелюх, а очі… Казали, карі, проте насправді ті були чорними, як те нічого, з якого народився світ.

Серафім прийшов до них з великого міста, здається, Лондона — мав акцент. Прислуга у домі Розаріт-Зорі пліткувала, наче там він лежав у божевільні, а вже тут зробився впливовим паном. Сава вірив, хоч вже переріс казки про фей та драконів. Бо божевілля того дядька казкою не було.

От і зараз він тягав з собою стільки хрестів, що обладунки лицаря і ті важили менше. На його жакеті також висів часник, бовталися пляшки з різними рідинами, іржаві пістолети, ножі, сокира і ще казна-що. За порядком на вулицях слідкували хранителі Зеу Казута, які і справді були створені як мисливці на вампірів, це легенда, так само як янгол на гербі якогось короля. А цей ба-ба-бах, як називала таких людей Сильвія, доєднався до них і сприйняв казки про боротьбу зі злом буквально.

— Я ховаю дружину як порядний християнин. — Миттю Овідіо забув про сина, тепер його гнів було направлено на мисливця. — Три ночі чекав, поки відспівають, а тоді ще два дні, як трунар приведе до ладу, дайте ж мені вже попрощатися з Магдаленою!

— То ви питали думки священика, трунаря, і, мабуть лікаря, — останнє слово Серафім виплюнув, як образу. — тільки от забули спитати мене, хто ж ще тут вивчав фольклор, історію та теологію, кому як не мені знати правду?

— Знову починається. Послухай, у моєму місті немає ніяких вампірів, вурдалаків, нічого такого. Так, померло з два десятки людей, але ж сухоти — то досліджена хвороба, а не якась містична пошесть. Ця бридота до нас прийшла з замку графа, а туди — з імперії Османів, скаче, як блоха. Це ж що, твої потвори півсвіту обійшли за день, а чи не ти мені плів, що вони обирають одне місце і там постійно живуть?

Ні, звісно, не було тут ніяких вампірів, дурні дорослі! Але щось таки було. Це щось прийшло слідом за мисливцем, а може, його проповіді про гніздо Диявола пробудили. Воно не вбивало людей, тільки лишало дивні знаки на стінах. Казали, якщо вночі визирнути у вікно, можна побачити постаті у каптурах, вони скрадаються, обшукуючи усе, навіть стічні канави. Сава задумався, а чи справді він бачив отаку тінь однієї ночі, а чи йому наснилося?

— Якщо я брешу, то давай перевіримо. Коли мертвий стає вампіром, він п’є кров ночами, а вдень на його тілі лишаються краплі забороненого вина, а твоя дружина, чи вона чиста, чи тільки прикривається ім’ям святої діви?

Не даючи відповісти, Серафім рушив до труни, яку вже майже занесли у ворота цвинтаря. Йому не було клопоту з тим, щоб скинути кришку, а тоді безцеремонно засунути руку до рота покійниці, від чого глядачі скрикнули.

— Що це? — Театрально прокричав він, демонструючи бурі плями на рукавичці. — Чи ж не свіжа кров, га? Люди, то ваш мер не вірить в упирів, чи він з ними заодно?

— Дурня! — Крикнув батько. А тоді помітив схвильовані погляди недовірливих членів ради і додав вже м’якше: — Якби міг померти замість неї, так би й зробив. А оце твоє захоплення, як ти його там називаєш…

Страховарня — ось чим це було насправді. Цього слова не писали у книгах, хлопчик вигадав його сам, проте поряд з цими людьми воно мало сенсу більше, ніж записані тисячі років тому рядки Писання. Ставши членом хранителів Зеу Казута, Серафім почав просити у людей гроші на нові забаганки, як от срібло чи вода з Єрусалиму, забивав тварин, називаючи їх перевтіленими повторами, кричав проповіді про рабство і пекло на землі щонеділі, і, на відміну від тих постатей з наче-сну, ці спогади були реальними, регулярними.

— Буває і так, що вампір навертає насильно, ми не можемо того знати. Звісно, обов’язок мисливця — прослідкувати, аби кожна душа повернулася до раю, вирвана з обіймів почвар. — Голос Серафіма став монотонним, як у попа. — Тож ховай дружину на кладовищі, там упирі точно не дістануть, але спершу нам треба її очистити.

Усього секунду батько сумнівається. Син бачить, як щось проминає в очах — мабуть, остання іскра любові до матері. А тоді Овідіо розуміє, що люди надто вже вірять цьому страхоробу, аби стати на бік розуму.

— Роби як знаєш, тільки швидко. Не можу я розтягнути поховання ще на три дні.

Мисливець перебирає усі ті іржаві речі на своєму одязі. Такі старі та скрючені, що годі розібрати, чи то гак, чи ножиці, а може і ніж. Навіть мертві закричать, як до них покласти таке одоробало. Звісно, нічого класти до труни не збираються. Груба рука, навіть не витерши крові, зупиняється на сокирі.

— Годі! — Кричить Сава, стаючи між велетом і труною. — Вона весь час кашляла кров’ю, це хвороба. Не було ніяких вампірів, то все гу… гу… — Оте слово, що казав приїжджий лікар, забув. Не такий вже і розумний.

Серафім дивиться на нього, перехоплюючи сокиру правицею. «Цього паскудника теж можна було б рубанути, та він замалий» — читається у безодні очей.

— Лікарі перші біжать до масонів, вони темні чаклуни, так само як і культисти. Бог був до медицини, і він вже описав усе, що треба знати.

Син відчуває, що він єдиний, хто стоїть між цим монстром та матір’ю. Озирнувшись, хлопчик вперше бачить її після смерті: схожа на скелет, у темних плямах, які не ховає навіть пудра, з відкритим чужинцем ротом і чимось ледь помітним у кутику очей. Не він один заплакав на похороні, вона тежю Може, через розлуку з дітьми, проте зараз покійниця БЛАГАЄ зупинити того монстра. «Ну яка вампірша, Саво, хіба ж це про мене?» — чує малий востаннє той теплий голос.

Сповнений рішучості, хлопчик кидається на мисливця, той хапає його, як мішок, і швиряє до муру цвинтаря. Не даючи оговтатися — Сава готовий до реваншу, ще й як — Серафім заносить сокиру, хапає другою рукою і опускає у труну.

Чується гучний хрускіт, чи то самої домовини, чи то кісток. Чоловік підіймає скривавлену зброю як доказ. Забирає решкти крові, які не витягнула хвороба, те останнє, що Магдалена ще могла забрати у могилу.

— Упир, упир! — Кричить мисливець, вертячи сокирою так, аби кожен побачив.

— Винна, винна! — Підхоплює натовп.

І тоді він заносить зброю знову, і знову. Швидше, тепер бризки крові летять і на квіти, і на дорогу, і на присутніх. Лоб Серафіма пітніє, тільки Сава помітив — то єдина причина спинитися. Оговтавшись від шоку, хлопчик біжить до труни, його навіть не пробують зупинити. Коли пальці хапають край, владна лівиця мисливця вже підносить голову, очі якої закотилися, відкрилися. Не лишилося в них ніякого кольору, окрім білої муті, а сльози — прозорі, як діаманти — течуть по щоках, мішаючись з кров’ю. Чоловік оголює зуби, всміхнувшись, от вони справді схожі на ікла.

— Не воскресне більше, та щоб напевно…

Голова летить до ніг, лишаючи плями на поховальній сукні. «То це так вона предстане перед Богом, брудна і безголова, хоч за життя ніколи на бачив її неохайною» — дуже дивна думка, бо не про це зараз треба хвилюватися. Мисливець дістає ще одну реліквію — іржавий кілок, і забиває глухим боком сокири прямо у груди.

Сава хоче ще потримати образ раю, образ матері у блакитній сукні, що гуляє пляжем з янголами. Та от один з них прийшов її судити, і він не вважає Магдалену гідною. Її тіло, схудле та зогниле, улюблена сукня, поплямована кров’ю, голова зі сплутаним липким волоссям, ось що вривається у пам’ять. Він більше не вірить, що бог узяв її до себе, а якщо і взяв, то якась неправильна у нього любов.

— Усе, можете ховати. — Повідомляє Серафім, лишивши понівечене тіло, навіть не поклавши голову на місце, наче вона сама винна, що отак розляглася на дорозі до вічного сну. — Упир чи ні, до нас вона вже не повернеться.

***

Одним з найстрашніших днів для Барвіни є день власних похорон. Не смерть, саме поховання, де вона стоятиме сірим привидом, здатна лише спостерігати. Дівчина знає: її вдягнуть у сукню, яких вона за життя не носила, повісять розп’яття, запросять попа, і зрештою закопають під хрестом, щоб «як у всіх, бо ти маєш справляти гарне враження на гостів кладовища, хай там що».

А тоді її душа відійде кудись, завішана тими символами, і за ними її знайде бог, розкривши руки в обіймах. «Ти сама зробила вибір, навіть якщо не знала, що хотіла» — скаже він, вхопивши духа. «Потерпи трохи, за сто років маєш звикнути, тобі буде добре з нами, от побачиш».

— Що б там не сталося насправді, — останнє слово у Зеу Казуті плаває між міфом та реальністю, — воно тебе сильно вдарило. Це назавжди залишиться з тобою, та якщо колись захочеш подолати той жах, приходь до склепу, домовимося.

Він не відповідає. Червоні очі спалахнули яскравим відтінком, що так схожий на кольори саду маєтку Розаріт-Зорі. Тільки що Сава зізнався у найгіршому гріху, який з тебе завжди намагається витягнути кожен — чи то священик, чи то ворог, чи власний батько. Слабкість.

За мить до того, як вампір розчинився у туман, дівчина відчула: зараз зникне. Його силует наче став прозорим, а може, темнішим за тінь, чи те і те по черзі. Знову вона лишилася сама у цьому божевіллі, тільки сліди на перилах нагадували, що Барвіна не з собою розмовляла.