Раді Вас бачити!

Вона не пам’ятала, як тут опинилася. Приміщення без вікон, холодне. Може, підземелля? Але не тюрма — було ліжко, столик, свічка і кресало. Дівчина запалила вогника, за звичкою, та нічого не змінилося: стіни лишилися сірими, обриси виходу — так само точними.

У серці вчувався тупий біль, що віддавав грудьми, розповзаючись кожною судиною. Білявка поглянула на сорочку — там лишилася діра, але на тілі жодних ран не було. Заплющила очі, намагаючись відчути пульс. Спочатку — геть нічого, як оглухла, а тоді ледь чутні удари, не більше десяти за хвилину.

Наступним спалахнуло почуття спраги. Сильне, від чого — іронічно — слина потекла. Сухість душила, мало не до кашлю, і раптом до свідомості пробрався запах. Сире м’ясо.

Тарілка стояла біля свічки, і як вона не помітила? З-під неї визирала записка: «Сподіваюся, матимеш гарний апетит. Моя улюблена.». Всередині у власному соку плавав шмат м’яса, чимось схожий на печінку, але занадто спотворений, щоб визначити розмір. Від цього крім кашлю накочувала ще й нудота.

Проте спрага виявилася сильнішою. Ще до того, як Барвіна щось усвідомила, вона вже тримала той шматок у руках, стискаючи його до каші. Краплі стікали між пальців, лоскотали зап’ястки, бруднили і без того непридатний одяг. А ті, що потрапляли на язик, вибивали тихі стогони полегшення і спокою. Вона не відчула смаку, тільки прохолоду і вологість. Кілька краплин викликали задоволення і нестримне бажання. М’ясо полетіло на підлогу, дівчина ж узяла до рук тарілку. Рідина з неї стікала до рота, цього разу розквітаючи присмаком крові. Та це не важило, це, збіса, просто ніщо — купка клітин у плазмі, така сама їжа, як свині ребра чи філе індика, вони ж складаються з клітин, якщо подумати. Думати… Тепер можливо, бо нарешті першіння і кашель відступили.

Чого тут гадати — замок Суфлетедор Ретечіт. Може, у Зеу Казуті її зараз шукають, але то світ зовнішній, вона тут — у серці дому Розаріт-Аморг, жодна людина сюди не зайде. Треба оглянути це місце.

Барвіна виходить у коридор, електрики немає. Свічка — то єдине джерело світла. Можливо, без неї теж можна дійти, вже і не згадати, чи було щось видно до того, як запалила вогонь. Та думати про це не хочеться.

Шлях веде до сходів, що тягнуться вгору, час від часу завертаючи. Нарешті виходять до іншого ходу, де вже хоч вікно є. Велике, завішене чорною тканиною, без скла. Його видає крихітний промінчик світла. Білявка стає перед шторою, зробивши глибокий вдих.

За завісою сяє місяць, вкриті снігом верхівки дерев блищать у сріблястому сяйві. Праворуч можна побачити гори, що зливаються з небом десь там, за межею розуміння, ліворуч — ледь вловимі вогники міста, під ногами — п’ять метрів ідеально рівних стін. Одразу згадуються ті дурні двері у старих гуртожитках та перебудованих офісах — лишилися від попереднього власника за якимось там нормами, ніхто не користується. Тільки одна відмінність…

З-під покриву гілок вилітає щось у червоному платті. Воно має сірувато-попельний колір, вигнуті у серце крила та очі, ледь-ледь заслані пеленою, карі.

Вампірша залітає у вікно: сходи їй не потрібні. Недбало кидає мішок до кута, сама опускає голову, переводячи дух.

Здобич починає хникати, ворушитися. Судячи з писку — дитя років п’яти, не більше, викрикує щось англійською, намагаючись розірвати тканину. Барвіна кидається до нього — як завжди, допомогти, заспокоїти. Хижачка хапає за комір сорочки.

— Моє. Хочеш поласувати дитиною — проси суверена, чи чигай, коли чужаки приведуть свій виводок. Зазвичай вони тут самі у справах — старі дядьки та ледь живі бабці.

Дівчина ковтає ком у горлі, завмерши біля мішка. Це вже не «мені здалося». Справжня вечеря місцевих, трохи недороблена, як вже на те пішло. Ще один добрий хлопчина, що довірився дорослій жінці… Проте герої, які рятують світ, довго не живуть.

— Забери його геть, не хочу цього бачити! — Випалює білявка, на що вампірша сміється.

— Які ми виховані! Йому пощастило, що не твій доріт, та нажаль мій. Не збираюся більше з цим тягнути. Не хочеш — не дивися.

Забувши геть про новонавернену — наче вона щось може їй вдіяти — жінка витягає дитя з мішку за біляве пасмо. Ще дуже малий, верткий. Заспокоївши його поглядом, хижачка хапає і другою рукою, відкривши шию, як люди ото відривають голову креветки, щоб дістатися м’яса.

Барвіна відступає, швидко перейшовши на біг, але крик хлопчика в момент укусу наздоганяє, хоч як не біжи. Луна бринить стінами, звідкілясь чується сміх. Їх тут небагато, але точно не два-три. Заблукавши у замку, вона починає слідувати за довгими килимами, та як правило вони ведуть до таких самих вікон з різних сторін.

Одна виходить тільки на гори, має з десяток метрів відстані між скелею та входом, як тут хтось і вилітає, то мусить гарно вправлятися з крилами. Інша відкриває вид на річку — десь текла під землею, а виходить тут, біля фундаменту. От що цікаво: не підточує каменів, а обходить, наче з нею господар теж домовився. Третій бік — десь там вдалині видніється хрест церкви, якісь будинки, де важко розрізнити маєток. Останній — просто дерева, куди ведуть — хто знає.

Нарешті один зі шляхів виводить до зали, наче, центральної. Тут немає трону чи чогось подібного, тільки рівна поверхня з трибуною на кілька сантиметрів у центрі. Повітря досі насичує аромат крові, як придивитися, можна побачити і рвані килими, і сліди кігтів, і навіть шмат чогось, схожого на крило…

— Суверен вже почав набирати новеньких? Швидко. Зазвичай проходить місяць-два, як хтось провинився.

Позад неї стоїть вампірша, що виглядає старшою за світ. Волосся… Ні, не сиве, безбарвне, лице витягнуте, худе, очі білі, суглоби напоказ, випирають з-під шкіри, а надто пишна спідниця робить схожою на ляльку.

— Я гадала, він усіх тут… — Згадавши, що Сава казав про свій клан, мовила дівчина.

— Молодняк. Час від часу намагаються показати зуби і щось поміняти. Ну, їм пан завжди готовий кістки порахувати. А ми що? Вже по сімдесят-вісімдесят років тут живемо, знаємо: до вищого вампіра краще не лізти.

— То це… Така старість?

— Дієта. Я не харчувалася людьми, ніколи, тільки тваринами. Не вмираю, заживають рани, проте… Хех, ми маємо чимось платити, у випадку вампірів це краса, що може бути вічною лише у сутінках. А щоб настала ніч щось світле має згаснути. У будь-якому разі, мене не ображають. Жартують, може, та ніколи не вигонять. Тут цінують вибір, волю, усе, крім порушення законів.

Жінка лишилася прибирати, направивши дівчину до лівого коридору. Сказала, її місце в утробі — спеціальних камерах для новачків, де тим не нашкодить сонце. За вказівками древньої білявка йшла прямо, не звертаючи, і наштовхнулася на чергових мешканців.

То була парочка вампірів. Один сховався під каптуром, інший намагався під нього залізти. Торкнувся, викликавши у скромника стогін, відсторонився, злизавши кров з губ.

— Візьми мою довіру. — Наказав він, і другий увіп’явся йому у зап’ясток, змусивши стати на коліна.

Вони не помічали її, продовжуючи кусати одне одного знову і знову. Той, що закрився, малював якісь візерунки на партнері, сміючись з під-тіні накидки.

— Тобі подобається? Мої знаки, твоєю кров’ю.

— Так. Дай їм висохнути і спалити мою шкіру, мов світанок. Коли дощ змиє ці мітки, ми нанесемо ще раз. До кінця віків.

— До кінця віків. — Повторив той.

Лишивши цих диваків з їхніми залицяннями, Барвіна таки повернулася до власної кімнати — вже і скучила за нею, надивившись на усі ті жахи. Сава чекав. Без вироків, без претензій — стояв під дверима, спостерігаючи за ходою, поглядом, мало не читаючи думки.

— Вже виходиш. Краще, ніж деякі новонавернені. — Як завжди чесно, без зайвих лестощів, але і без знецінення. — Мій дарунок, як тобі?

На секунду дівчина замислилася. Це він про прийняття у клан… Та ні, вони сприймають як належне, тільки культисти назвали б даром.

— М’ясо? — Уточнила білявка. — Ну, сирувате, але, здається, таке і треба. Дуже мило з твого боку вполювати тваринку посеред лісу, коли там мисливці шниряють.

— Ти потребуєш крові, — вже серйозніше, — коли немає спраги, їж що хочеш, та коли треба забудь про манери! Дорече, я не даю новонаверненим тварин — погано на шкіру впливають, для моїх підопічних тільки найкраще.

— Це… — Вона заклякла, шлунок скрутило, ледь не вивернувши — аби було що вивертати. То і справді була печінка, тіки ніякого не козлика.

— Хіба не відчула? — Вже більш азартно, ніж офіційно. — Другий тон, з сильним фоном. Моя улюблена.

—Тільки полегшення, ніякого смаку. — Все ще шокована, сказала дівчина.

— Прикро, — оглядаючи її, відповів суверен, — та з іншого боку, у нас буде менше приводів сваритися. Коли вампіри починають скубтися за їжу… Кумедно, якщо ти не один з них. А зараз ти вдягнеш чисте і ми вирушимо на перше полювання, як раз довідаємося, що тобі треба. У кожного своя доріт, її відчуваєш за десятки миль. Втім, з досвідом можна навчитися й інші смаки розрізняти. Буває і так, що тобі трапляється звичайна кров, проте… Гра додає їй небувалого смаку.

Тепер він вже знайшов їй одяг: легку сорочку, літні штані, жилет, якщо так буде зручніше, трохи завеликі чоботі. Може, це належало котромусь із них, до того, як той зазіхнув на життя Сави і перетворився на попіл, та Барвіні було начхати: усе краще за рвану нічну сорочку, яка досі лишала на собі запах маєтку Вівіана.

Суверен повів до вікна, тримаючи за руку. Неспішно, але впевнено — жодних «не хочу», «не можу», «не готова». Він був терплячим до своїх, так, та не тоді, коли справа стосувалася виживання. Вони обидва розуміли, що неможна годувати одну зніжену дівчинку сніданками у ліжко, коли треба вирішувати справи цілого клану, та й залежати від когось не те щоб подобалося самій білявці.

Він буде суворим, коли треба, вона переступить через себе. Смерть відійшла, та ще не зникла. За життя варто поборотися.

На краю наставник штовхнув униз, без попередження. Новонавернена встигла лиш скрикнути, виставити руки вперед. Тіло заклякло, руками-ногами побігли тривожні сигнали, що лишали по собі слабкість, і все це за секунду до того, як розбитися. В останній момент Сава схопив, до болю у плечі, а тоді підкинув, як кошеня, спіймавши собі на руки.

Він був моторошний у цій подобі. Шкіра не біла, як у рідкісного звіра, а трохи посіріла, заплямована темрявою, людське волосся та одяг — як насмішка, лишилися. Кігті увіп’ялися під колінами та у плече, але ж не ранив. Мабуть, це була його турбота, яка мала не вбила її секунду тому.

— Тобі треба сильнішу емоцію, щоб прийти до ладу, але я більше так не буду, даю слово. — Сказав він, помітивши переляк. Так само неприродньо, як залишки людяності на ньому, страх виглядав на ній — це ж більше не людина! Та Сава мав досвід з новонаверненими. — Дехто міг і з першого дня перекидатися, втім, він був одним з тих, хто шукав моєї смерті. Зачекаємо. Усьому свій час.

Суверен поніс підопічну над гілками дерев, не без тіні зловтіхи, коли вона вчепилася у нього. Може, це була просто радість, може «я ж казав, тобі серед них не місце». Легка посмішка, азарт в очах. Він все ще лякав. А тоді дівчина подивилася на груди, де висів шнурок її оберега. Обережно торкнулася одягу на малій випуклості. Так, пляшечка досі на ньому, не на показ, на тілі, сакральна, майже як розп’яття для якогось забобонного селянина.

— Значить, воно все ж важить для тебе. — Ледь чутно, з полегшенням. А тоді вже гучніше, на румунській. — Дякую.

Лідер клану Розаріт-Аморг лишив її на березі річки. Йому треба було навідати культистів і навернути кількох, аби у замку було досить вампірів, щоб виконувати базові завдання.

— Вони вивчали вампірізм ще до навернення, самі прийдуть, десь завтра ввечері. До того часу вже матимеш кращу кімнату, аби ті новачки тебе не чіпали. Іди, полюй, вчися. Я повернуся швидко, але не набридатиму. Твоє тіло — повністю у твоїй книзі, вивчай, цілителько.

Барвіна лишилася сама у місті, що наче вже було знайомим, проте тепер відчувалося геть інакше. Як хтось побачить її — навіть не знаючи, що сталося — поведе до мера, і тоді вже смерть, як не крути. Проводивши поглядом Саву, що знову набув людської подоби і за два кроки зник десь вдалині, чужинка рушила до селища. Вівіан колись казав: мисливці йдуть у ліс, патрулюють місто, там людей більше, а стояти на варті по всій площі Зеу Казута фізично неможливо. Не те щоб між полів зовсім не могло бути хранителів, але хоча б безпечніше.

Переходивши моста дівчина не втрималася, зазирнувши у відображення. Напівпрозорий лід показував ту саму зеленооку білявку у чоловічому одязі… Аж надто легкого для зими, проте холоду не було. А якщо відображення зникне завтра, за тиждень, місяць, чи рік? Вона була готова тоді на межі — раз і все, але до поступового розчинення у темряві…

Ні, бо в такому випадку ти не зрозумієш, коли перетворення закінчиться і вічно житимеш зі страхом втратити ще одну частину себе.

— Я рада, що тебе не втратила. — Так, мов то була її коханка, зізналася новонавернена. — Коли до мене повернулося сумління, значить, не вмерла.

Вона пішла поміж хат, усе довкола здавалося порожнім без полів з городиною та квітів. Все ще пам’ятала, що люди користуються дверима, що вони сплять вночі, розуміла, чому лягають рано, навіть маючи вдома свічки. Але усі ці речі не затримувалися у думках.

— Сава каже, вампіри кращі за людей. — Невпевнено вимовляє Барвіна. Згадує, як він вбив якогось п’янчугу, просто аби показати, що є. Не втручався у масову страту культистів, вважаючи, що ті не пройшли випробування. А якщо і вона колись…

Я можу сказати тобі тільки одну істину. Вампіри — інші. Неможливо точно порівняти два протилежні світи. Ти ніколи не ставилася до дітей як до нижчої раси, навіть коли переросла. То чому маєш зневажати людство, хто тебе змушує?

— Ніхто. — Погоджується дівчина. — Він знав, кого навертав. Як думав, що ми жартуватимемо над «віслюками» разом, це виключно його проблеми.

Думки урвало почуття, що вклинилося несподівано, посунувши навіть тінь. Це прокинулося десь у грудях, проштрикнувши серце наскрізь. Воно було важким, мідним, солодкуватим, збудливим. Запах, що його навіть можна було побачити — шлейф екзотичної приправи тягнувся між будинків.

Завжди лишався варіант харчуватися кроликами. Перетворишся на живу мумію, зате нікого не пораниш.

З іншого боку, хто тобі скаже спасибі за такі жертви? Та й взагалі — вкусити ще не вбити, вона сама це бачила.

Можна було спробувати, хоча б раз. Якщо провина буде надто важкою, повернутися до першого плану.

Зібравшись з духом, білявка йде, не маючи жодної логіки, тільки почуття. Вона скрадається між хат, проминаючи з десяток кандидатів, наближається до колодязя-журавля. Нікого, але їй сюди треба. Роздивившись довкола, помічає заметені сліди чобіт. Щось гаряче торкається лопаток, нагадавши, як воно — палати.

— Ось де ти, маленька тварючка, цього слід було очікувати. — Каже Драгош, повільно ведучи лезо до шиї. Навіть через одяг срібло залишає пекуче відчуття, яке розходиться по всьому тілу мурашками. — Наш любий мер був таким добрим до тебе, хотів подарувати найвищу честь, що її може мати жінка у Зеу Казуті. Вже і священник благословив, з тобою, безприданка, але ж ти утекла, до них, як найблудливіші паскуди з Провулків Бідноти.

Віяння троянди знову вертається, торкаючись невидимими пагонами тіла. Краплина от-от зірветься з гербу, впавши на чистий аркуш , знову розмивати правду та брехню? ГОДІ!

— Якщо то така честь, чому досі ніхто не пішов? Коли лиш безприданки йдуть до вампірів, ким була донька аптекаря? І зрештою, чому б тобі не вбити, просто тут? Це твоя робота, чи дурна жінка знов чогось не знає?

Лезо шипить, увійшовши у шкіру, лишивши болючу смужку піни на плечі, та після цього зникає, ховаючись у піхвах на поясі. Власні руки хранитель кладе поверх її, притискаючи тендітні зап’ястки до колодязя.

— Тому що я хочу, аби наш лідер побачив. Ще з першого дня казав: цю дикунку треба повісити, він не вірив. Хотів врятувати, виправити, допомогти.

— Шкода, що я не стала реальністю для чужої фантазії. — Саркастично відповіла білявка.

Драгош склав її руки перед тілом, дістав мотузку і зав’язав зап’ястки. Розвернув до себе і поглянув — зверхньо, переможно, радісно. Чоловік нахилився, лишивши між ними відстань подиху.

— Очі усе ще ясні, але скоро запливуть, як у кожного з них. Я прийду на твою могилу, коли усі забудуть, дістану череп і покладу собі під подушку. Мерцям свої казки розповідатимеш, неотесана повія з забитого села.

Спина випрямилася, запах міді став нестерпно-бажаним. Вона не відчула ніяких змін, та зрозуміла, коли різко знищила відстань між собою та ворогом: зуби вже не ті. Вони увійшли впевнено, не вагаючись, де там вена, куди, як. Перший раз — проштрикнули, другий — зачепилися за шкіру, не лишивши навіть подряпини, фіксуючи рану. Кров полилася швидко, попри усі закони природи, наче пила з кружки, а не з двох крихітних ран.

Арбалетчик поклав руки на плечі, хотів відштовхнути, але не зміг — замість того стиснув міцніше, притискаючись до неї. Колись Вівіан зізнавався панотцю, що вбив вампіршу, аби та не розірвала одного з хлопців. Як виявилося, вони і самі не дуже були проти.

Феєрверки спалахувати перед очима, у роті, грудях, шлунку. Дівчина не втримала задоволеного смішка, бо давно вже не їла нічого настільки смачного. Від радощів її відірвав скрик, схожий на нявчання того хлоп’яти у замку. Згадавши, чим закінчується подібна трапеза, цілителька швидко відпустила жертву.

Рештки червоної рідини виплеснулися на шию та груди, зовсім небагато — у тілі крові не лишилося. Мисливець дивився на неї спорожнілими очима, тільки мить, а тоді впав, ледь не поваливши вампіршу, лишивши стояти біля колодязя з зав’язаними руками.

Прийшовши до тями, Барвіна згадала — ікла все ще лишилися. Почала гризти ними мотузки, на щастя, не срібні. Було важко, як і писала у дослідженнях, та потроху пути розійшлися. Звільнившись, вона нахилилася до Драгоша. Не перевіряла пульсу, не плакала, та дістала з поясу ніж.

Стоячи над колодязем, тримала його, як мала дитина. З дна журавля не неї дивилася білява дівчина, з леза — порожнеча. Тримаючись за ручку нічого не відчувала, та якщо палець ковзне трохи нижче…

— Не варто, заживатиме довго.

Чи він тільки прийшов, а чи спостерігав, але не став втручатися. Сава знав вампірів досить давно аби зрозуміти: навіть новонавернені можуть захиститися від гордовитого мисливця.

— Я не хотіла вбивати, проте сама не зрозуміла, як перейшла межу. — Від того було навіть страшніше, ніж від самого факту вбивства.

— Коли вже кричать, лишати їх запізно. З першим полюванням завжди так… Але наступного разу нападай на гостів міста, чи вчися себе контролювати — коли вб’єш єдиного трунаря Зеу Казута чи людину, що усіх забезпечує одягом, доведеться тебе суворо покарати.

— Могла б напасти і на когось іншого, важливішого, звідки тобі було знати?

— Сьогодні можна. — Трохи м’якше мовив суверен, а тоді раптом весело, як сусідський хлопчик, що приніс домашнього варення від бабусі, — З днем Народження!

Він підійшов, простягнувши руку. Не брав, чекав відповіді. Барвіна простягнула ту, з кинджалом, наставник узяв його за руків’я, обережно, відкинув геть, а тоді поцілував крихітний шматочок шкіри на долоні, куди теж потрапила кров.

— Два тони, слабкий фон. Цікаво…

— Четверта негативна? — Раптом дійшло до лікарки. Може, вампіри не мали реактивів для тесту, але щось таки природа їм дала. — Це ж найрідкісніша група, одна людина на тисячу, навіть рідше!

— Саме тому ми їх намагаємося не вбивати. Коли у венах тече твоя доріт, ти цю жертву бережи, бо доведеться їсти що випало.

— Я все ще бачу себе у воді. — Знов поглянувши на колодязь, каже дівчина. — Не думала, що вже можу щось таке зробити.

— Відобразити може що завгодно, крім срібла. Та деякі навіть вдячні за можливість більше не говорити з дзеркалами.

— А ти можеш у воду поглянути?

Суверен не відповідає, вмить розгубивши азарт.

— Заради мене? — Додає новонавернена, першою нахиляючись до колодязя.

Він стає поруч, тримаючи її за руку. Заглядає обережно і… Навіть з полегшенням? Ну звісно, не на нього налітала сірувато-біла істота з кістяними крилами, це хто кого має боятися?

— Що я там маю угледіти? У мене та сама зачіска вже дев’яносто три роки, я пізнав себе краще, ніж ви, лікарі, науку зцілення.

— Бо я щось там побачила, від чого не могла забутися ночами. Думала, може ти мені скажеш тепер, що то за магія?

Він перевів погляд на неї. Здивований, зачарований, мов нарешті потрапив у ті казкові краї з іншого боку Карпат. Вона боялася знову втратити межу між реальним та навіяним, боялася брехні, та ж ніяк не своїх почуттів.

— Послухай, є речі, яких вже не зміниш. Ти — вампірша. Харчуватися, стерегтися срібла, це все обов’язки, які ти прийняла, вже не втечеш. Але бути поруч зі мною — то вибір, який робиш щодня. Я віддав тобі прадавню кров, захистив від сонця, чужих запрошень, хрестів. Не тільки з любові, з поваги. Якщо підеш створювати власний клан на батьківщині, не триматиму, якщо сотні вампірів впадатимуть за тобою, чи усі боятимуться — не здивуюся. Проте як би не склалося, буду вдячний тобі, коли залишишся, чи прилітатимеш хоч раз на рік. Твої сни — тільки твої, там без запрошення не з’явлюся.

Сава знову обернувся і знов не ховаючись, але тепер вже не викликав відрази. Він міг випустити кігті, розправити крила, загризти когось, та хоч не називав це загальним благом і порятунком. Зрештою, як би не виглядав, усе ще лишався сувереном, кмітливим лідером, на перший погляд бездушним. Та він так само вчиняв дурню час від часу (хоча, дурню іншого штибу) і так само знав, як це — нести відповідальність за надлишкову чесність.