Раді Вас бачити!

Вечір. Вона виходить з ванної, вдягнена у сорочку та панталони, розкладає на трюмо своє приладдя. Звичайне мило, трохи парфумованої води з ароматом хвої (таки придбала, хоч воно і дороге, сосни добре перебивають тутешній сморід), небезпечна бритва, за яку з ковалем ще поторгуватися довелося. З шафки, куди минула господарка складала намиста, вишиті хустки та коробку ґудзиків, дівчина дістає ножиці. У порівнянні з цими радянські репалки здаються манікюрними: кільця як руків’я меча, і краї трохи хвилясті. Одразу видно — ручна робота.

Приглядаючись з усіх боків, Барвіна починає різати. Наче рівно, та правий бік довший, якесь пасмо лежало не там, і тепер звисає, порушуючи ідеальну довжину. Клац-клац, волосся сиплеться до ніг, як насіння кульбабки, що відцвіло своє. Було б добре прорідити, бо таке густе стає схожим на подушку, коли коротке.

Ось чим тебе нагородила природа. Кузина віддала б усі гроші світу за міцну косу, а ти зрізаєш, дурненька, ще шкодуватимеш.

Тьху! Ножиці летять у дзеркало. На секунду навіть годинник у кабінеті Вівіана завмирає. А якщо тріснуло? Ні. Витримало. Ці всі забобони, дурні-дурні причитання, що їй повторювали дорослі. Сотні і тисячі разів дівчина казала «ні, мені так подобається, байдуже, як іншим хочеться». Та вони зробили свою справу, посіяли насіння сумнівів. І тепер той бур’ян проростав раз по раз, сподіваючись, що колись таки візьме гору. З іншого боку, є щось веселе у цій боротьбі. Бо на мільйон таких битв буде два мільйони тріумфів.

Закінчивши з зачіскою, Барвіна підходить до іншого дзеркала, того, що на повний зріст. Ну, наче виглядає симетрично, може, їй здалося, бо нахилила голову, або надто довго вдивлялася.

У Зеу Казуті усе здається, нема впевненості ні в чому.

Було б добре закінчити подорож. Гарні курорти не тривають довше двох тижнів, еге ж? Але тут починалося найцікавіше, бо ще й близько не вдалося з’ясувати, яким дідьком її сюди закинуло.

Може, прохід відкривався щодня, а може то був черговий парад планет, який білявка пропустила. Були інші точки входу-виходу, чи тільки ота у лісі? Треба було чіпати той попіл, або достатньо просто наступити? І чи не ставалося такого з кимось іншим, якщо ні, чому саме вона?

Ти знала відповідь, ще коли вперше підійшла до обійстя.

Глибоко зітхнувши, дівчина дивиться на двері до коридору — замкнені. Гладка поверхня дзеркала відображає балкон — там, за вікном, панує холодне світло місяця, а тут — тепле електричної лампи.

Сорочка падає на підлогу, одразу стає прохолодніше. Вона — не якась набожна діва, що соромиться торкатися себе у душі, їй звична форма грудей, родимки, маленькі шрами від прищів (підлітковий вік був нещадним), і до цього часу було звичне татуювання на плечі.

Зробила його у двадцять чотири роки. Хотіла ще у вісімнадцять, але грошей не вистачило. Отак і пішло — то на навчання, то на новий телефон. Петля «зроби вигляд, прийми, змирися» затягувалася на шиї, тоді дівчина ризикнула. Зняла три тисячі з кредитки та й набила собі якусь маленьку татушку.

Це мала б бути троянда з шипами — тоді вже дуже тягнуло до готики. Проте квітка ця була розповсюджена, як голуби, корони чи знак нескінченності. Майстер запропонував трохи підправити деталі, клієнтка додала ще більше голок, зробивши пелюстки загостреними, шпичаки подовжила, а знизу доповнила краплиною крові. Це здавалося геніальною ідеєю, пізніше — все ще непоганим малюнком, а зараз — найгіршим рішенням у житті.

Бо тут ця троянда росла скрізь, особливо у тому саду, що вивертав нутрощі назовні стійким смородом. Пальці торкнулися шкіри, очі заплющилися. Нічого. Ані світла, ані жару. Це все ще пігмент у дермі, просто співпадіння. Принаймні, вона не відчуває ніяких потойбічних сил.

Приймаючи символ, стаєш його частиною, а він — частиною тебе.

Крижаний вітер вдаряє по спині. То легкий подих, але так добре відчувається мокрою шкірою! Розплющивши очі, дівчина бачить порожню кімнату перед собою, повертається — справді, нікого.

То вона забула заколку, а тепер вже й двері на балкон не зачинила. Чи попити щось для пам’яті? Бо так і застудитися можна.

***

Мер Зеу Казута сидів у кабінеті, його белькотіння чулося навіть з-за дверей. Ті нерозбірливі накази нікому танули, варто лише було пройти трохи далі, до вітальні. Зовсім поруч з сирим підвалом, ліворуч від того місця, де ночами розкладали покер під акомпанемент матюччя, лилася ніжна мелодія клавіш.

То грала Сильвія, музику, що її написав якийсь німецький композитор. Такий розумний, Сава геть забув його ім’я, проте зараз не картав себе. Він просто насолоджувався короткою миттю спокою, яка різко накрила, прогнавши усі тривоги. Мати не цікавилася нотами, більше співами, так само як дочка не вміла розповідати казки, забуваючи деталі, а тоді додаючи їх геть недолуго, згадавши під кінець. Проте коли дівчинка сідала за клавіші музика говорила за неї, розповідала акордами те, що не могла виконавиця мовити словами. І знову золотистий пляж, вечірнє море, чорне, як рідкісна перлина, обриси шукачів пригод над хвилями, ніжний голос Магдалени. Як сестрі завжди вдавалося її повертати, вона ж навіть обличчя мами знала з портретів?

— До кабінету! — Раптом пішло по дому ревіння. Спершу воно здалося необережним доторком до грубої клавіші, а тоді повторилося. — Ви що, оглухли? Хутко!

Сильвія прибрала руки так, наче ото щойно встромила їх у чиюсь рану. Подивилася присоромлено, вибачаючись, бо ж брата так само кликали. «Це все та гувернантка навчила, — думав Сава, — як можна бути винною у тому, що знайшла, чим зайнятися, коли тебе не випускають з дому?»

Взявши молодшу за руку, старший повів до світлих дверей, низ яких вже подерли чиїсь чоботі (гості були зовсім невиховані останні роки). Якась частина розуму казала, що він веде малу на смерть, що треба самому витримати удар, а інша — що її усе одно потім спіймає батько, варто триматися разом, так обом буде легше.

Овідіо стояв перед столом, спираючись на нього рукою. Штанами розпливлася калюжа вина, бракувало лівого чобота, сорочка була рваною і зашитою так криво, що зібралася у кількох місцях, як змія. Щетина майже перетворилася на бороду, у кабінеті смерділо гірше, ніж біля тієї діжки. «Це ж якесь віслюче стійло, а не кімната» — подумав син.

— Ви, малі лантухи капостів, знову влаштовуєте неприємності? — Закричав той, після чого запнувся, сплюнувши на підлогу в’язку слину. — Як я не маю грошей найняти няньку, то тепер можна і на голові стояти, так? Ваш батько працює на благо усього міста, на ваше благо а ви… — Ледь утримався, аби не знудило. — Ви невдячні бісенята, щоб вас дідько забрав!

Жодне його слово Саві не важило. Він не хотів мати нічого спільного з цим бутлем бурбону, а з посланцем хотів. Очі бігали кабінетом — повно полиць, усі давним-давно забуті. Пляшки, усюди пляшки. Маленькі, великі, прозорі, зелені, з етикетками та без, биті і цілі але завжди — порожні. Цікаво, що відчуває Овідіо, коли дивиться на свої гріхи?

— Тату, будь ласка! — Змолилася сестра. — Я лиш повторювала ноти, вчилася музиці, як має леді. Ти хотів, аби я була гарною дівчиною, і я стараюся.

— Твої старання не роблять краще! Магдалена… Скільки років її вже нема? Жодні молитви, співчуття, благословення не допоможуть. І Бог не поможе, якщо взагалі він існує, а як ні, то вже ніколи нам не бути разом. Я був би радий дізнатися про це просто зараз, пішовши до річки, віддавши себе течії, але ж не можу — бо ДІТИ! Кожного ранку я намагаюся забути, що прожив ще день без неї, і кожного вечора ви нагадуєте мені, що НЕМОЖЛИВО піти до раю, полишивши цей тягар. Та скільки ще мені вас на собі тягти, ледащі, безпомічні істоти?!

Брат залишався стояти поруч, про всяк випадок, та очима вже натрапив на те, що шукав. Воно висіло на краю стільця, мов корона скинутого правителя, то був свинцевий келих з емблемою роду, та тільки вона була на чорному тлі, знову. Скоріш за все, мисливці принесли як дарунок, показати, що натрапили на культистів. Проте батько не бачив загрози у чаклунах, маніяках-хранителях чи крадіях. Ні. Зараз дев’ятирічна дівчинка була причиною усіх нещасть.

І перш ніж Сава встиг побачити, туша мера замахнулася на власне дитя, він хотів дати доньці ляпаса. Та несподівано тиха і сумирна Сильвія перехопила руку. Не зламала, не вкусила, просто тримала, лиш погляд палаючих очей — роса на сонці — натякав, що вона таки скривдить, якщо батько продовжить.

— Як ти так хочеш позбутися усіх, хто тебе потребує, то дружини вже нема. Що б сказала зараз мама, якби побачила, як ми живемо? Чи заручилася б вона з чоловіком, який лишає її дітей голодними, змушуючи їсти гнилу капусту? Ми не винні, що вона померла, а ти її не любиш. Сидіти і чекати смерті — це не кохання, берегти те, що їй дорого — отак треба любити. Але ж це важче, ніж просто схопити зі столу чергову пляшку, так?

І голос у неї змінився. На мить маленька стала тією самою, що колись гралася з братом у багнюці, билася на палицях, як піратка-королева, і сама кликала гуляти, не чекаючи, коли Сава схоче. Перед такою упевненістю навіть п’яний мер, з яким син не міг дати ради, завмер, безвільно опустивши руку. Він сказав те саме, про що подумав спадкоємець.

— Господи! Та я ж гадав, вона чує мій плач, та чого він вартий у порівнянні зі стражданнями наших любих дітей? — Губи затремтіли, коліна підігнулися, голова родини впав, як той ранений звір. — Вона… Завжди бачила мене у вас, хай навіть Сава має волосся діда, а ти так схожа на неї. Я мушу дати вам гарну освіту, придане, ім’я славетного роду. Усе, аби там, на небі, з гордістю узяти Магдалену за руку. Я перестану пити, чесно, тільки будь поруч, маленька, як вона була.

Це порожні слова, він так часто казав, коли ти повертався пізно і отримував прочухана. Скільки батько кидав пити? Мабуть, простіше полічити зірки на небі. То йому соромно перед матір’ю, і він виправдовується, не хоче, аби Сильвія його побила. А вона може. Бо це — наша кров, не така, як її хотіла зробити нянька. Вона справжня, і байдуже, чи потрапляють норовливі жінки до раю, вона МОЯ, і якщо треба, я зламаю ті кляті ворота, аби сестра пішла слідом за мною.

Думаючи так, Сава підкрадався до столу. Поки дочка втішала батька, вони не помічали нічого довкола. Овідіо ридав, пускаючи шмарклі як малий, і навіть… Трохи був схожий на людину. Можливо, колись він людиною і був, може, саме того доброго чоловіка покохала мама, і бачила його у дітях. Але — чесно — оте лиш уламки, залишки минулого. Портрет Магдалени над комином — малюнок, не жива матір, і безформна морда мера не той тато зі старих часів. Сильвія може пробачити, якщо їй буде легше, Сава ніколи так не вчинить, хай навіть батько переїде до церкви і там проведе решту життя.

Схопивши келих, юнак відчув наближення припливу, що приносив страхітливі думки. Уявив, для чого його могли б використовувати культисти. Може, спіймати туди місячні промені, крапнути еліксир, що дає побачити створення землі, або кров якогось віслюка, смерть якого нічого не змінить для світу, де на одного народжується десятеро. Хай навіть так, все одно краще за вино, що туди лив нинішній господар. І взагалі, чому культисти, він сам міг би зробити щось таке неймовірне, адже вони — не якісь вищі істоти, принаймні для нього. Це людям чаклуни здаються неосяжними, Саві — рівними.

Вибачення закінчилися тим, що батько пішов на ринок, обіцяючи придбати харчів для великої і ситної вечері. Діти вийшли з кабінету, знову взявшись за руки, і Сильвія стала тією тихою кішечкою, як була завжди.

— О, нащо ти це взяв? — Спитала сестра, помітивши келих. Дивно, що Овідіо не взнав, це ж як треба було замріятися, неприпустимо!

— Та подумав, буде менше пити, як не знайде, у що налити. — Збрехав брат. Він не був настільки дурним. Коли людина хоче питва, вона його вилиже навіть з сидіння дерев’яного туалету, закусивши лайном. Проте Сильвія повірила.