Раді Вас бачити!

Вона сидить у кабінеті. Вівіан — по той бік столу. Коли повія вже відійшла — незрозуміло, скільки часу цілителька просиділа з трупом — прибігли хранителі. Один вирвав тіло з рук, кинувши на землю, як непотріб, зняв щось з паска і затулив мертву спиною. Інший відвів її подалі, наказавши третьому повідомити лідера. Далі нічого. Туман. Не минуло навіть години, а вже вивітрилося. Тепер вони сидять тут. Тільки кров на одязі нагадує про реальність пережитого.

— Як це тобі взагалі прийшло в голову? — Питає мер, розтираючи скроні. — Полізти до Провулків Бідноти, де завжди повно злодюг, а зараз ще й вампір заявився. Нащо ти узяла з собою Тадеуша? Він хоробрий, добрий, проте все ще хлопчик. Як пояснити йому побачене?

— Він і так багато чого бачив, враховуючи, чим мисливці займаються. Сьогодні ви затримали рибалку, чи його не допитували у кімнаті, куди він поніс хмиз?

Барвіна не знала, яка скотина змусила її гнати собак на свого рятівника. Хто втягнув підлітка у власні ігри? Тут не було ніяких третіх осіб.

— Хлопці знають, чого при ньому неможна, мають чіткий наказ від мене. Рибалку ми послали до монастиря — попрацює взимку на благо церкви. Думаєш, я з таким вперше стикаюся, гадаєш, впораєшся краще?

Дівчина може лиш потупити очі, визнаючи поразку. Вона не знає, що за потвора вбила ту нещасну, але знає, що почує у відповідь. «Це був вампір, він не мав там з’явитися серед білого дня, та його покликали, через тебе вона загинула».

— Моя провина. — Подивившись на скривавлені руки, зізнається Барвіна. Стало легше, наскільки це можливо у такій ситуації. — Лізти до пекла то мій вибір, та я не мала права інших у це тягнути.

Він встав з-за столу, підійшов, нахилився до неї та обійняв, погладжуючи волосся.

— Хранителі Зеу Казута мають слідкувати за порядком, а гості маєтку Розаріт-Зорі — відповідальність господаря. Розумію, тобі страшно. Культисти, упирі… Самі біди від них. Я покінчу з цим, так скоро, як зможу. А ти йди помийся і вдягни чистий одяг. Не бійся, не твої руки розідрали ту нещасну. Це все вампіри. Вони коять зло, лишаючи бруд на душах порядних вірян.

***

— Я йду гуляти, Сильвіє, ти як?

Десятирічний юнак дивиться на семирічну сестру. Вони разом лишилися в обідній залі, а батько, з’ївши свій сніданок за лічені хвилини, поспішив на роботу, йому було не до дітей.

— Ну, можливо…

— Ні в якому разі! — Скрикує гувернантка. Товста і низька тітка, схожа на м’яч. Саві кортить пнути її, та ж не можна, все таки стара панночка. — Ви, хлопчаки, те і робите, що лазите по деревах та борсаєтеся у багні. А що буде, як сукня маленької леді забрудниться, що ж про неї подумають люди, чи не зганьбить вона власного батька?

— Я постійно гуляю, і брудним повертався не раз, нікого не ганьбив.

— Скромність — то не чоловіча чеснота.

На це синові мера нема чого сказати. Знову почнуться ті довгі нудні нотації про Писання, про заповіді, нагадування уроків з недільної школи, на яких він ледь висиджує. Забувши про гувернантку, Сава дивиться на сестру: то ж він її спитав.

— Краще займуся вишиванням, ще трохи, і закінчу хустку.

Вона дивиться на нього очима оленятка, вже великомучениця, а ще ж навіть не доросла! І чому сестра відмовляється? Вона ж любить бігати, і битися подушками, і запускати змія у небо, вихляючи за ним по всьому двору. Може, думає що її праведність втішить бога, поверне матір, або хоч дозволить їм зустрітися десь у видінні? «Так воно і буде, — мовила б та пампушка, — це закон, що не потребує пояснень.» А він знає, що не буде, це передбачувано, як захід сонця чи поява місяця на небі.

У будь-якому разі суперечка з дорослими принесла б лише проблеми, тож хлопчик полишив молодшу і гайнув геть з маєтку, який ставав усе більш чужим з кожним роком.

Перед ним розкинулося мале селище Зеу Казут: те, що не привертало уваги іноземців, але могло дозволити собі бруківку та яскраву фарбу на будинках. Воно лежало біля підніжжя Карпатських гір і вдень будило усіх добропорядних громадян прохолодною свіжістю, а ввечері ховало туманом бідняків та розбійників.

Можна було б збігати до схилу, що вихляв прямісінько до річки, половити там пуголовків, або подивитися на роботу коваля — по п’ятницям він кував гарні прикраси. Ще був старий млин, біля якого лишали копиці сіна вже влітку. Та якихось особливих планів Сава не мав, тож попрямував на центральну площу — завжди щось цікаве та знайдеться.

Він ловив себе на думці, що знову любив рідну землю, не те що кілька років тому. Холодний подих гір порізав легені його матері, та принаймні село залишалося. Ті самі місця, що зберігали спогади, одні й ті ж крамниці відчинялися завжди в один час. Здавалося, що й сама Магдалена могла б зустрітися десь тут — на шляху до пекарні, чи на виході з церкви. Звісно, це була омана, така сама як і про слухняних діток, що неодмінно потраплять до раю, та у це хоча б хотілось вірити, і він дозволяв собі обманюватися.

На площі, попри ранній час, життя вирувало. М’ясник різав свіжину просто на прилавку, біля колодязя скупчилися молоді дівчата, жінки старші ж пліткували, роздивляючись абсолютно однакові хлібини, шукаючи найсвіжішу, чоловіки зібралися за рогом і грали у карти, звідси було чути тільки їхню лайку. А от на перетині двух вулиць скупчилися хлопчаки. То вже було цікавіше.

— Гей, пірати, чим займаймося? — Підбіг до них син мера. Самі хлопці читали погано, та він розповідав їм багато історій, і оці про корсарів подобалися найбільше.

— Ми ще не пірати, вода занадто холодна, аби плавати на плоту. — Заявив один з них, вказавши на купу палиць. — Сьогодні будемо хранителями, справжніми героями. Влаштуємо полювання на розбійників.

— Нудно! — Мовив інший. — Будь хто може розбійника, це нецікаво.

— Спіймаємо вовка? — Запропонував третій.

— Я на колінах не повзатиму, а собака і вкусити може. — Запротестував наймолодший. — А давайте полювати… на вампірів.

— Точно!

Звісно, здебільшого хранителів Зеу Казута знали за те, що вони патрулювали вулиці, допомагали у разі пожеж чи крадіжок, відганяли диких звірів або супроводжували мандрівників до інших міст. Але ота легенда, наче їхній орден заснували, аби перемогти зло, вона, звісно, була не про бандитів чи хижаків.

— Маємо раз, раз, раз і раз палиць, а нас, здається, більше. Тож хто буде хранителем, а хто — вампіром?

— Палиць четверо, а нас семеро. — Зауважив Сава, та все одно його ніхто не зрозумів. — Три вампіри треба, ну, троє, як волхвів на різдвяній сцені.

— Я буду, я вищій, мені і без палиці можна. — Сказав найстарший.

— Я теж, як битися, то за свого ліпшого друга!

— А я хранитель! — Закричали решта. Нікому не хотілося отримати по шиї, хай навіть гілкою.

Хлопчики схопилися за зброю, та як виявилося, палиць не вистачало. Тоді вони ще раз згадали, що таке три.

— Хай тоді Сава обере, хто буде третім, він розумний. — Запропонував один з тих, хто схопив палку разом з іншим. — Ти взагалі, ким хочеш?

Звісно, не тим, хто смердить часником, але і на горіхи отримати не бажаю. Це ж не зробить мене СПРАВЖНІМ мисливцем чи упирем.

— Буду хранителем, а вампіром ось ти, Марчел. — Зробив вибір той. — Краще за всіх бігаєш і лазиш, по тобі точно ніхто палицею не втрапить.

Тож, давши «упирям» хвилину фори (цю хвилину так само рахував Сава) діти почали полювання. Площа була великою, а от вулиці — вузенькими. Одна схожа на іншу, та вела у закапелок, де мужики скидали карти, оця — до лігва собак, інша до дому удови, куди чомусь часто навідувалися ті самі мужики. Почувши кроки когось малого, Сава побіг праворуч і зупинився як укопаний — перед ним полився дощ з помиїв, якась господарка вилила нечистоти у вікно. Калюжа розтіклася, забруднивши край черевиків. Та хоч не на голову, і те добре.

Добіг він до Провулків Бідноти де дахи вже нависали одне над одним, затуляючи сонце. Тут, у напівтемряві, взагалі якась дивина: тіні ходять, шурхотять мантіями, шепочуть щось про згубленого бога. Вони брешуть, вони єретики, ось що казав пастор минулої неділі але… Їхнє село буквально зветься «забутий бог», то й не дивно, що хтось вторить його назву.

— Гей, мисливцю, дожени, мою душу забери! — Верещить товариш, визирнувши з-за рогу.

Сава знову дивиться на тіні.

Якби тут і був би вампір, то вже б напав. І взагалі, на місці могутнього поріддя пекла я б не сидів у найбруднішому кутку села.

Викидає те з голови, поки воно ще чогось дурного не сказало, міцніше стискає палицю і біжить вперед, наздоганяючи ворога.

Марчел і справді спритний, а тепер ще й відігратися хоче, бо йому зброї не дали. Він і через паркан — стриб, і під возом — ковзь, от і лови його тепер, як зголосився. Сава робить величезне коло, губить старшого, здається. Дідько з ним, не знайде, краще повернутися на площу. Рано чи пізно усі туди збіжаться, от тоді він цього нахабу та й по гузну тією палицею!

Полишивши біганину, син мера вертає до центру. Не важко, хай як багато доріг — тут уся бруківка схожа на трапецію — оце слово йому сказав наставник, намагаючись втовкмачити щось з геометрії — і вужча її частина завжди лежить у бік центру. Хлопчик йде повільно, сподіваючись ще десь побачити ту гадюку і спіймати. Та коли далі чується галас, прискорюється.

Серафім стоїть на площі, разом з ним — ще два хранителя. Вони тепер теж вдягнуті у ті дрантя і обвішані іржею. Здається, ще рік тому його фанатизму ніхто не сприймав всерйоз. Усі діти вишикувані у ряд — праворуч з палицями, ліворуч ті, що без них.

— Хто хоче місто боронити, той з дванадцяти років може до нас піти вчитися, буде зброю носити, чистити, а там і битися навчимо. — Каже мисливець, кидаючи суворі погляди на малих. — Оцих трьох відпусти, замалі вони, щоб нечисть бити, а ж діло праве.

«Хранителів» пускають і ті одразу тікають геть. З божевільним ніхто зайвий раз мати справу не хоче.

— А ти, хлопчак, здається вже тринадцять літ, чи неправий?

— Взимку буде. – Каже високий.

— То значить, вже можеш піти у помічники. Агов, друже, до казарми його, запишемо.

Один з супутників Серафіма бере старшого під руки, відводячи геть. Той і не пручається, мабуть, думає потім якось зіскочити. Може, навіть подати прохання до батька Сави, аби хранителі не вербували дітей. Вийде чи ні, та зараз це найкращій варіант.

— Ти, бачу, бігун ще той, так? — Чіпляється вже до Марчела. — Слизький, як та рибина. Почистиш нам димар і забудьмо про це.

— А..ага. — Вичавлює малий.

Другий хранитель відводить і того, та не поспішає. А от у останнього хлопчака немає ніяких переваг.

—Ти ж, дурна твоя голова, у вампіра вирішив погратися? Хочеш дізнатися як воно, мати силу Бога, гасити світло пітьмою? — Питає Серафім, вдивляючись в очі.

— Я, взагалі-то, хотів у розбійників чи вовків… — Виправдовується той.

— Але ж ми бачимо, що обрав. Знаєш, як вампірами стають? О, то тобі треба упирю своєї крові дати, тож як граєш, давай до кінця!

Серафім хапає останнього хлопчика і ставить на коліна. Той починає вибачатися, але хранитель не слухає. Він дістає іржавого ножа, поки люди дивляться, роззявивши роти. Та й Сава не кращий — хіба він полізе на того, хто кинув його об стіну, хіба не радий, що не стояв там, разом з винними?

Побачивши тінь леза малий молиться, хранитель проводить гострим кінцем по лобі, викреслюючи обриси хреста, молитви зриваються на крики, дорослий зупиняється. Дивиться у заплакані очі, всміхається.

— То як, віддаєш свою кров?

Не отримавши відповіді, наводить хрест ще раз, слухаючи поросячий вереск і шморгання носом. Дитина починає задихатися від власних сліз, вириватися, але то все марно.

— Кому ти ввіриш душу?

— Богові, Богові! — Нарешті кричить хлопчик. — Я не хочу бути з вампірами, ніколи не хотів, то була просто гра, неправильна гра, пробачте мене!

— То йди з миром, дитя. — Помазавши чоло його ж кров’ю, лагідно промовляє Серафім. — Бо коли вже на тобі хресне знамення, ніякий нечистий не вхопить.