Раді Вас бачити!

Повернувшись у маєток, гостя — чи вже нова мешканка — хотіла б зробити щось добре, бо останнім часом усі тут дивилися на неї як на дурну та дику. Вона встигла як раз до вечері: господар ще не прийшов, Амза різала пташину, поставивши на плиту бульйон.

— І що це буде? — Спитала дівчина, ставши коло старенької.

— Суп. Просто і корисно. Не знаю, з яких це столиць ви до нас, панно, але тут не водиться усіляких спецій, ароматних рожевих форелей чи отих французьких соусів. Чи б ми дозволили собі нову дорогу, якби мер витрачався на усілякі забаганки?

— Та ж не завжди треба купу грошей. Часом ми маємо усе необхідне під рукою, та боїмося спробувати по-новому. Дозволите мені зайнятися стравою? Ви ж, мабуть, і так працювали цілий день, відпочивайте.

Стара прищурилася, наче хотіла щось ще побуркотіти, але ж неможна — сам господар привів цю от у дім. Скинувши з себе фартух на знак капітуляції, покоївка вийшла з кухні.

Барвіна взялася за пташку в першу чергу: випатрала, нарізала дрібними, наскільки могла, шматочками, вилила до біса воду і поставила пательню, куди додала трохи масла. Поки дичина смажилася, дівчина відшукала у коморі овочі: капусту, боби та в’язанку гострих перців. Це все теж пішло до тари. Настала черга хліба, тільки не того грубого, де траплялися насінинки. Просіяне борошно можна було змішати з водою, трохи посолити, розкатати це у тонкий шар, розділити на шматочки та підсмажити. Фінальний штрих — розкласти коржики довкола тарілки з м’ясом. Готово!

Гостя пішла накривати стіл, не забувши лишити місце для служниці. Коли вона таки відшукала тарілки у одній з кухонних шухляд, до дому повернувся Вівіан.

— Скоро на чергування, Амза, вечеря ще не накрита?

— Ваша заблукала узялася готувати. — Тихо мовила бабця. — Що вона зробила з тією нещасною качкою, мені невідомо.

— Та вже можна їсти. — Відійшовши від столу, показала Барвіна. — Берете коржики, зачерпуєте ними рагу, і кладете до рота. Не зовсім те, що я пробувала у ресторані, але на смак дуже схоже.

— Їсти без ложки, трохи…

— Спробуємо. —Урвав служницю мер. — Зрештою, воно зготовано з наших продуктів, а хіба фермери Зеу Казута вирощували щось неїстівне?

Спочатку усім було важко набирати невеличкі порції, аби не падало на стіл, та з третього разу вийшло у хранителя, тоді і покоївка наловчилася. В цілому так: звичайне рагу з хлібом, але смакувало трохи незвично.

— То виходить, вас там готувати вчать, а не тільки губитися у лісі? — Поцікавилася Амза.

— Готувати вчиться кожен, хто хоче жити. — Відповіла гостя. — Може, я здаюся вам трохи дивною, але не бажаю зла. Ви прихистили мене, і я не можу просто сидіти у чужому домі, буду допомагати за мірою можливостей, у вільний від роботи час.

— Роботи? — Здивувався Вівіан. — Ви пішли до церкви у служниці, чи котрийсь з торговців знайшов собі заміну?

— А от і ні! — Радісно повідомила Барвіна. — Мене до себе узяв трунар, що й не дивно, враховуючи мої навички.

Мер подивився на тарілку з підозрою, наче там і лежав котрийсь з покійників.

— Добре. Значить, можемо вже на ти — як з усіма містянами. Якщо є робота, то й їхати з міста не треба, а перетинати Карпати самотужки… То була б дуже нерозумна ідея. Як вже маю трохи часу перед чергуванням, дозволь показати тобі наш родинний сад. Це не те, про що знають чужинці, але кожен, хто працює, стає частиною міста.

Вівіан встав з-за столу, узявши її під лікоть, як той лицар. Не поспішаючи пішов до дверей, що вели з кухні у внутрішній двір. Барвіна думала зробити крок вбік, просто щоб не наступити ненароком на ногу, але запах… Від нього знову почало темнішати в очах, наче випила пляшку шампанського. Як дівчина впаде випадково, краще буде, коли він впіймає.

Високий мур поріс плющем, та навіть ця спонтанна рослина здавалася не випадковою, адже тут вона не лізла далі огорожі. Куші оточили центральну частину, що була встелена бруківкою, там стояв фонтан, тут набагато кращій, ніж в її часі. Він працював, переганяючи воду, тож поруч можна було посидіти при свідомості. Хвильки у нижній частині нагадували коливання Чорного Моря, якимось дивом вони переборювали той шлейф квітів.

Мисливець посадив гостю на край, тримаючи за талію, аби та не впала у воду. «Дякую» — хотіла б сказати дівчина, та була надто присоромлена. Голова все ще йшла обертом, і неможна було сказати точно, наскільки сильно він її тримав.

— Дивовижно, як вони досі квітнуть на початку осені, і так рясно. У вас працює добрий садівник. — Намагаючись не лякати покровителя своїми переживаннями, сказала Барвіна.

М Садівник, якому ви дякуєте, то моя прабабуся — Сильвія. Коли та була малою, її матір померла, а сад зник, бо тодішній мер не мав часу поратися в землі. Сильвія приходила сюди змалку, щоб згадати маму, і молилася, аби хоч щось повернулося. Цей садок став справжнім дивом: він нагадував про віру дитини у світло, про любов, що перемогла саму Смерть. Проте йшли роки і серед близьких панни з’явився зрадник. Він вступив у культ, хоч як вона не просила одуматися, і зрештою віддався вампірам, поріддям пекла. З тих пір молитви прабабусі мали інший характер. Кожна квітка тут — душа, вбита або навернена отим вампіром, вони розквітають з першим днем весни і опадають, коли йде сніг. Упир не має совісті, любові, жалю — немає душі. Сльози згорьованої дівчини стали тією совістю.

«Яка романтична легенда» — хотіла сказати Барвіна. Та чим більше вона слухала, тим більше вірила. Хтось міг би пояснити це працею самого Вівіана, але ж вона знала більше. Роки пройдуть. Зеу Казут загине. Останній мешканець покине місто. Маєток втратить вікна, меблі, вицвітуть шпалери. А квіти залишаться, переживши усіх, хто причетний до їх появи.

— Хочеш не хочеш, а тут починаєш вірити у чари.

—Молитви — не магія, це Божа воля. Я б хотів замовити тобі у коваля схожу прикрасу: таку саму троянду, як тут, як на гербі нашого роду. Вона б так добре виглядала на світлому волоссі.

— Ох, вибач, але це ж так дорого, символ твого роду, до того ж, я вже маю заколку.

— Це жахіття з битого скла? Наші майстри зроблять набагато краще, вона ж така груба, нерівна і зовсім не жіночна.

— Вона моя! — Раптом крикнула дівчина. — Я зробила її сама, барвінок — квітка мого імені, мабуть, він і не росте у ваших краях. Можеш подарувати мені кільце або браслет, якщо дуже хочеш, без зайвої розкоші, я не відрізню алмазу від скла. Ця ж річ мені дуже дорога, це не про ціну, а про пам’ять.

Вівіан потягнувся до прикраси. Здавалося, зараз зірве її і кине у кущі, звідки дівчина вже не дістане. Але натомість рука легла на волосся, повільно та ніжно провівши контур до самого підборіддя. Він знову всміхнувся, чарівливо, просячи пробачення за безтактність. Може, у мера не було часу на особисте життя, як і в неї, то він просто не міг нормально спитати, що подобається, а що ні.

— Я подумаю, що ще можна зробити. — Сказав чоловік, випустивши пасмо янгольського волосся з загрубілих рук. — Якщо відверто, не вважаю тебе варваркою, як деякі молоді хлопці. Ти порядна жінка, просто трохи розгублена, ото й усе.