Раді Вас бачити!

Заколку Барвіна вдягала кожного дня, перед тим, як вийти з кімнати. На роботі знімала прикрасу, кладучи на верхню полицю — там, де завжди було порожньо, і звідки випадковий відвідувач не міг «привласнити». Вона розуміла, що хворі та родичі покійних не захочуть дивитися на яскраву квітку, і взагалі — на роботі ніяких прикрас!

Дівчина все ще нервувала після вчорашньої сутички. Зі слів Вівіана можна було подумати, наче культ ховається у тінях, та щось не дуже наляканим виглядав той їхній послідовник вчора. Тепер здавалося, на кожному кроці хтось може чекати, враховуючи, як тихо вони ходять…

І от вона вертається до дому, раніше звичайного, бо Габріель захотів попрацювати з хворими сам, відпустив. Знову відчуття небажаної компанії. Де, чорт забирай?! Праворуч — будинки, але там ще порожньо, на заробітках усі, ліворуч пустир.

І все ж Барвіна вглядається у порожнечу. Мозок каже: нікого нема, але БУВ. Оте чуття присутності висіло майже хвилину у повітрі. «Ну і куди він сховався? — Питає в себе дівчина, — Полетів, під землю провалився? Не бачу…»

Раптом погляд зупиняється на дорожній пилюці. А тут таки щось є! Візерунок рівномірних хвиль, насипаних вітром, порушує хаотична пляма, заметений слід. Лежав би тут труп, можна було б знімати докази, як казали на кафедрі судової медицини.

Нахилившись, блондинка вдивляється у те місце. Немає відбитків чобіт. Перекреслене палицею, що валяється на дорозі, мов сором’язлива дитина намалювала чортика, а тоді швидко стерла. Напис. Речення, з якого вціліло одне слово.

чужинка

Дівчина сама стерла його, не вивчаючи почерк, не намагаючись зрозуміти решту слів — якщо вони ще лишалися. То її мозок не вигадував, справді хтось був? І що робити, коли його навіть побачити неможна? Краще думати, що це співпадіння. Так. Румунська — не її рідна мова, а іноземці часто плутають літери та слова.

Біля порогу стало спокійніше. Барвіна відчинила двері чогось, що вже почала вважати за дім, зайшла до вітальні, поправила пасмо волосся.

Заколки там не було.

Мабуть, забула на роботі, воно і не дивно. Після таких пригод трохи перенервувати і забути — норма. Ну, було ще вдосталь часу для сутінок, тож розвернулася і пішла назад.

Повернулася до склепу певна, що знайде втрачене на верхній полиці. Порожньо. Вона обшукала нижню, під шафкою, підлогу — нічого.

Я ж клала її сюди, от прямо перед тим, як розкласти інструменти. Це було сьогодні, так?

Вона спитала Габріеля, чи не заходив хтось, і чи не бачив він прикраси.

—Та нє, — похитав головою трунар, — я такий-то заклопотаний, у мене нема часу слідкувати за чужими речами.

Може, впала десь на дорозі? Схвильована дівчина пройшла маршрутом туди-сюди чотири рази. Вона вдивлялася у кожен камінчик, кожну пилинку, та щоразу ставало темніше і розгледіти було важко. Нарешті вечір огорнув собою все довкола, земля перетворилася на чорну пляму. Розуміючи, що нічого не знайде, Барвіна повернулася до маєтку.

— Ви сьогодні пізно, панно, щось сталося? — Спитала Амза, відволікшись від сервірування столу.

— Загубила прикрасу, все обшукала, нема. — Опустивши голову, відповіла дівчина.

— Та не сумуйте. Якщо ви про ту квітку з битого скла, вона ж вам не личила. А тепер, якщо ваша ласка, покличте пана Вівіана, він у кабінеті. Вечеря готова, як підійдете, втішу вас гарячою картоплею та запеченим кроликом.

— Дякую. — Намагаючись прогнати сум, мовила гостя.

Кабінет на першому поверсі, так близько до входу, та рідко хто відчиняв двері. Навіть мисливці з терміновими новинами ввічливо стукали. Барвіна вчинила так само значючи, як почуваються люди, яких відривають від роботи.

— Заходьте.

Увійшла, та одразу забула, що хотіла сказати. Її заколка лежала на краю стола, різко виділяючись серед паперів.

— О, та я ж її пів дня шукаю! — Сплеснула руками блондинка.

— Цю річ? — Перевів погляд на квітку Вівіан. — Так, мої хлопці знайшли її на дорозі. Я сказав, що поверну, бо ж ти у мене живеш. Забирай, будь обачнішою. Вони полюють на культистів, а не шукають втрачені прикраси.

— Гаразд. — Почепивши квітку на голову, тихо мовила дівчина. — Вечеря вже готова, нас кличуть.

— От і добре. — Одразу повеселішавши, мовив мер. — Певен, Амза постаралася, як завжди, а ти б могла щось приготувати завтра. Я потурбуюся, щоб культисти не затримували тебе на роботі.

«Він знає?» — пробігла у голові страхітлива думка. Барвіна нічого не казала про тих гостей. Щоб був привід позбавити її роботи? Дзуськи! І взагалі, як він міг знати? Якби хтось із мисливців побачив, вони б не стояли осторонь.

Це все той клятий культ. Через нього думки губилися. Культисти приходили, заважаючи роботі, збивали з пантелику. Треба всипати перцю цим навіженим і більше не ставити себе у незручне становище!

*В оригіналі почерк Сави і ще одного персонажа доволі спецефічний, але шрифти з ворлду не передаються у цей формат. Тож коли буде щось про незвичний почерк, не дивуйтеся, що усе написано стандартним.