Раді Вас бачити!

Вона майже повірила в це! Що заколки зникають самі собою, що якісь культисти-вампіри шниряють містом, що у церкві живе бог, той самий, який мало не розчавив її одної літньої ночі. Забобони, розвага людей минулих літ — от що це таке. Цікава гра, яку вигадали від нудного життя між полем та недільним приходом.

Ігноруючи той факт, що ти якось втрапила у ці минулі літа.

І годі вже боятися храму. Всередині один-в-один опис того незнайомця. Тут немає дерев’яних статуй, як у львівських святилищах, і стіни не схожі на фортецю, як у запорізької, зате шановне місце зайняли надточні фігури, культура, колорит і все таке…

А він все ще чекає, коли ти одумаєшся і впадеш до його ніг.

Починається служба, священник зачитує молитви. Їх дівчина не розуміє — одне діло вчити слова «привіт, я шукаю лікарню», і зовсім інше — стародавні літургії з купою діалектизмів. Проте, першоджерело їй знайомо, тож щось загальне можна здогадатися.

Час іде, а люди стоять, молитва повторюється, чи вже нова пішла? Свічки спалюють свіже повітря, пахощі — знову троянди, щоб їм! — смердять куди не посунься. Голос пастора глибокий, рівний, циклічний. Сама вона задкує до дверей, аби першою вилетіти звідси по закінченню, і не помічає, як починає відлітати від суміші усього цього.

Під барвистим куполом танцюють промені сонця і кольори фресок. Стеля пливе, як калейдоскоп, у тому тані кольорів рухається щось. Велике, могутнє, жорстоке, те, що натягнуло на себе подобу суворого діда, щоб людина аж надто не перелякалася. Воно витягує руку, виставивши вперед три пальці, тягнеться до її чола.

Я так радію з твого повернення!

Намагаючись втекти від того дотику, Барвіна робить кілька кроків назад, хитається і мало не летить додолу. В останню мить ловить рівновагу і здивований погляд якоїсь прихожанки. Обійшлося.

Нарешті служба скінчилася, люди розходяться. Вона може піти зараз, це не виглядатиме підозріло, але…

Якщо вийти у числі перших ВІН знатиме, відчуватиме слабкість, смакуватиме її відчай до кінця віків.

Я пробуду у твоєму домі стільки, скільки захочу, і піду коли вважатиму за потрібне. Ти не маєш наді мною влади, щоб виганяти або тримати насильно.

Якщо вже так, то чому б не порозглядати ікони? Одні і ті самі образи перемальовують геть інакше. Так одна з іпостасей Марії повторює карту таро Жриці на фоні місяця, чи це художник карти надихнувся? У магазині рукоділля рік тому вона бачила класичну Богоматір для вишивання, тільки у національному костюмі, сенс від того не мінявся, та може, її можна було б повісити десь у коридорі, як гарну картину. Древні митці різьбили статуї для храмів, мішаючи міфологію своєї релігії з античною, тож важко було зрозуміти, це Іуда, або ж Аполлон, а тут, схоже, була своя свята — та сама прабабця, про яку говорив Вівіан.

На зображенні намалювали дівчину у білому платті, з-під хустки виривалися хвилі чорного волосся (схоже на безкрайнє море, його успадкував правнук). Обличчя було блідим і нещасним, як у мучениць, що просиділи пів життя у монастирі на хлібі та воді. Вона сиділа на колінах, похиливши голову, притискаючи до грудей червону троянду. Квітка мала специфічні пелюстки з загостреними кінцями, що їх важко з чимось сплутати.

— Гостю цікавлять наші традиції? — Спитала монахиня, помітивши нову прихожанку.

— Так. Схоже, це родичка теперішнього мера, ім’ям якої більше нікого не називають. Що ж вона такого зробила?

— О, Сильвія Розаріт-Зорі мало не обличчя Зеу Казута, після гербу її дому, звісно. Ім’я цієї жінки — символ, приймаючи ту чи іншу символіку, ми змінюємо власну долю, не завжди на краще.

— Наче щось таке чула. — Відповіла Барвіна, не відриваючи погляду від троянди.

— Отож, Сильвія була дочкою Овідіо — мера міста. Праведна, добре вихована ще змалку. Ніколи не виходила з дому у пом’ятій сукні, не сварилася і не йшла проти волі батька. У неї був старший брат — Сава, отой мав очолити місто, та народився якимсь біснуватим, за щось покарав Господь. Цей юнак віддав тіло і душу упирям, хоч як сестра не благала лишитися в родині. Аби захистити її від старшого, що прагнув забрати невинну душу до себе, Овідіо знайшов надійного чоловіка — Серафіма, благородного мисливця на нечість.

Та Сильвія, хоч була порядною дружиною, боялася за майбутніх дітей, бо ж як один хранитель може вгледіти за цілою зграєю нечестивих? Коли свята була при надії, вона почала молитися, як до того просила перед Небесами за прощення брата, аби потвори не забрали її дитя. Вона померла, подарувавши життя синові, та за ту жертву небеса її нагородили. Жоден вампір не може торкнутися роду Розаріт-Зорі з тих пір. Чи то дружина, не рідна по крові, а чи діти мера, вони у безпеці, на відміну від нас. Якби усі жінки були такими ж порядними, не було б ні пошестей, ні засухи, ні самих слуг Диявола.

Монахиня натякала на її острижене волосся. Ці зітхання «коса — дівоча краса, нащо відрізала?» були знайомі ще з дитсадочка.

— Святі і вмирають рано, кому ж тоді жити? — Зітхнула блондинка. — Що ж, дякую за історію, прийміть це на знак поваги до пани Сильвії, хай піде на ваші монастирські нужди.

Барвіна віддала десяток леїв з власного гаманця. Не вдавиться, а пліток про прокляту чужинку буде менше.

Розібравшись з цим, дівчина вже хотіла йти: церква спорожніла, навіть клерки повернулися до своїх келій (навряд чи це місто могло дозволити собі окремий монастир десь на тому пустирі навпроти таверни). Та ж раптом почула знайомий голос, тихий і смиренний, зовсім не схожий на той, котрий роздавав накази.

— Двадцять років, отче, вона зростала коло мене. Я загнав у неї кілок, аби вона не роздерла мого хлопця. Вампірша на порох розсипалася, тіла не лишилося, її не поховаєш і душу тепер не врятуєш. Вже майже два місяці пройшло, та я все ще думаю…

Чи правильно було підслуховувати Вівіана, лізти у щось особисте? Ні, проте дівчина так і прикипіла до підлоги. Цей герой, що врятував її від клітки, то він справді полював на когось розумного у лісі. Він вбивав, і те не один раз.

— Ви правильно вчинили, пане. Спочатку треба врятувати ті душі, яких ще не занапастили, а вже потім провести до світла тих, хто заблукав. Ця жінка могла б вбити десятки людей, а покалічити і налякати — сотні. Ви врятували ту сотню ціною одного життя, яке вже навіть життям не було. Бог пробачає.

— Та я все ніяк не збагну. Вона ж була донькою аптекаря — у мене під боком зростала, набожна і слухняна дівчинка. Як культ зміг її навернути?!

— Обов’язок чоловіка — подбати про доньку, дружину, сестру, вберегти їх від спокуси. Це провина батька, не ваша. І звісно, ми не можемо винуватити бідолашну, як не можемо карати дитину за те, що вона з незнання випила вино. Наші служителі моляться за неї, за кожного, хто поліг у цьому протистоянні. Проводити їх до раю — наша справа, ви ж робіть свою.

— Ваша правда, отче. Я був би радий, якби ніхто з містян не вмирав від них, тоді і в мене був би вибір. Ці кляті упирі не тільки вбивають з власних забаганок, вони і мої руки кров’ю бруднять. Треба покінчити з цим, раз і назавжди. Не хочу, аби мої діти стали вбивцями.

Барвіна поспішила до виходу, поки не стало надто пізно. Вівіан зустрів її біля воріт, коли дівчина затрималася, зробивши вигляд, що спостерігає за хмарами.

— Ти нарешті відвідала нашу церкву, і навіть не стала сваритися щодо спідниці.

— Так, звісно. — Зірвавши той шмат тюлі, під яким були вдягнені штани, відповіла блондинка. — Як бачиш, нічого поганого не сталося. Може тепер люди перестануть фантазувати, наче я якесь поріддя пекла, підкинуте у ліс?

— Вони не знають тебе, тому і пліткують. Ти не схожа на вампіра, повір, я на цьому знаюся.

— Що, ікла до підлоги не дістають?

— Очі. — Мовив чоловік м’яко, ще трохи розгублено після сповіді. — Коли вампір харчується тваринами, вони білі, як у мерця, та навіть коли п’є людську кров, лишається плівка. У тебе вони ясні, як бруньки навесні. Така мила дівчина не могла нікого обікрасти чи вбити. Мені б хотілося провести з тобою трохи більше часу, допомогти освоїтися але зараз… Розумієш, треба розібратися з культистами. Дві смерті за місяць — то вже більше, ніж зазвичай. Я мушу нанести удар, не знищити, то хоча б залякати. Якщо буду зволікати хто знає, наскільки сектанти знахабніють, чи не спробують вони вбити ще двох, або й п’ятьох.

— Знаю. — Повівши його до маєтку (хранитель точно перевдягнеться у броню, перш ніж піти), підтримала дівчина. — Коли від тебе залежить життя іншої людини, хоч на дещицю, ти завжди винуватиш себе у її смерті, хай навіть усі обставини грали проти тебе.

— Близько до того. — Погодився Вівіан. Він щиро був вдячний за співчуття, на яке здатні тільки жінки, та не вірив, що вона справді може розуміти.