Раді Вас бачити!

Прокинувшись ввечері, Барвіна кинулася до старого одягу. Вона ладна була заприсягтися, що спала без сновидінь, але уся ця ситуація скидалася на сновидіння. Щось дивилося на неї увесь день, проникаючи поглядом крізь завісу свідомості, не пояснюючи, не вимагаючи, тільки спостерігаючи. Дівчина порилася у кишенях штанів, дістала звідти одну монетку 2002-ого року і люстерко у чорній оправі. Нісенітниця, придбана на вокзалі за півтора леї, зараз нагадувала про інший світ, було б краще носити її з собою, аби не забути: двадцять перше століття вже настало.

Краєм ока вона побачила те, чого ще не вловлювала у великому дзеркалі. Навпроти ліжка стояла полиця з трьома іконами: дві Марії і свята Трійця. Блондинка подумала, як вже спатиме тут, було б добре розвернути їх до стіни, якщо не викинути взагалі. Ясноока світла дівчинка з народження сприймалася родиною як мале янголятко, та це не значить, що їй подобалося бути ніжною квіткою у божому саду.

Амза вже мила підлогу, повз неї гостя прослизнула швидко, зазирнувши на кухню. Там же мав бути якийсь фартух чи мішок, можна було щось сяке-таке придумати. Але ходити у платті? Подорож у часі то не кінець світу, цього все ще недостатньо, аби настільки сходити з розуму.

Біля плити порпався якийсь хлопчик років п’ятнадцяти. Він вже повісив дві тушки пташок на гачки і тепер обдирав третю. Барвіна підійшла до нього обережно, знаючи, як місцеві реагують на «оголених» жінок.

—Даруй, юначе, ти молодший брат Вівіана?

Підліток обернувся до неї, та не з тим поглядом «Боже, яка дурна дівиця» а радше з цікавістю. Як хтось йому і пояснював, що таке пристойна жінка, він того уроку ще не засвоїв.

—У пана Розаріт-Зорі немає родичів, я помічник хранителів. Попросили мене віднести здобич до маєтку, іноді точу мечі і майструю болти для арбалетів. Це мене друг навчив, він син коваля. От як буду те все гарно робити, візьмуть мене на полювання, не денне для потреб міста, а нічне, там де вампіри. Як думаєте, я зможу вбити вампіра?

Хлопчак дивився на неї з надією, наче слово чужинки щось вирішувало. Якщо вже йому була треба будь-яка підтримка, то й самій Барвіні дещо можна було отримати навзаєм.

— Звісно, тому тебе і не пускають на полювання. Якщо один хранитель вб’є з десяток ворогів, що ж робитиме решта? Дорече, а чи є в тебе якийсь запасний одяг? Мені б штані і чогось на сорочку накинути, можу дати тобі одну річ. Тут у неї немає жодної цінності, проте запевняю, ніхто інший не знайде схожої мабуть, років сто так точно.

Юнак примружився, наче почавши щось підозрювати, та зрештою діти залишалися дітьми, навіть дуже розумні. Він кивнув, знявши з себе і те, і те. Навряд хтось став би кричати на хлопчика, що той побіжить до дому у панталонах.

Ну а Барвіна віддала помічникові мисливців ту саму монету. Цікаво, що вона майже не відрізнялася від тутешніх грошей, тільки якщо ти поглянеш на рік…

— О, старші казали, ви фальшивомонетниця! — Раптом згадав малий.

— Та то мені друг подарував, якби я хотіла зробити фальшиві гроші, то наробила б сотні леїв, а що мені з одного?

— Ну, може хлібину купити чи шматок мила, небагато. Та як вже домовилися, то нехай. Тіки не кажіть панові Вівіану, що погодився, бо ще подумає, що я не доріс до помічника.

— У що і як я вдягаюся — моя особиста справа. — Запевнила дівчина.

Мер вже пішов у ратушу, вирішувати справи, покоївка цокнула язиком, побачивши новий одяг гості, та сперечатися не стала. Надворі стояв вечір бабиного літа, а це значило, що більшість містян закінчили роботу і можна було з ними поговорити.

Промайнувши велику споруду, новоявлена мешканка Зеу Казута рушила далі по лівий бік вулиці. Одразу поруч стояло щось з великими ворітьми, де над входом висіла табличка «постоялий двір». У неї на очах до проходу заїхав віз, переповнений людьми. Це ті заробітчани, які їздили на кілька днів до великих міст, а тоді верталися сюди. Ну, майже як маршрутка, але на додачу до водія викабенюються ще й коні.

На дошці поруч висіла купа оголошень. Одне просило звернутися до квартирмейстера і забронювати собі кімнату згори, також були розцінки на різні номери. Інше додавало, що має дешевший варіант у таверні, де ще не було теплої води а нужник стояв позаду будівлі ( останні рядки якийсь жартівник дописав вугіллям). Кілька об’яв про роботу від сусідніх поселень і тутешніх. На сезон місцеві шукали збирачів врожаю, у той час як інші вже пропонували місця на фабриках та артілях.

— А чому ж мер не побудує тут власного підприємства? — Спитала Барвіна у чоловіка, що як раз зіскочив з возу і прямував на вихід.

—Та нащо воно нам треба? — Відмахнувся той. — Аби місто стало ще більшим? Тоді ним вже керуватиме ціла рада з купи людей, людей, які не належать до роду Розаріт-Зорі. Безлад буде і занепад. Треба щоб були кровні родичі, тоді порядок.

— Зрозуміло. — Закотивши очі, відповіла дівчина. — Чиста кров, спадкова монархія, дуже прогресивно.

Почитала вона ще трохи папірців, дізнавшись, що люди таки зникають, не те щоб кожен день, але десь п’ять листівок з кривими малюнками було. Нагорі усіх тих повідомлень висіло ще одне, не на жовтому папері, а на сліпучо-білому, написали великими літерами, жирним шрифтом, аби навіть сліпий вгледів.

ДО УВАГИ ГОСТЕЙ ЗЕУ-КАЗУТА

У МІСТІ ДІЄ КУЛЬТ РОЗАРІТ-АМУРГ, ЩО ХОЧЕ ЗНЩИТИ ЛЕГЕТИМНІСТЬ НАШОГО МЕРА. В ОРГАНІЗАЦІЮ ВХОДЯТЬ ЧОЛОВІКИ І ЖІНКИ, СЕЛЯНИ ТА МІСТЯНИ, ТОЖ НЕ БЕРІТЬ СОБІ ПІДРОБІТКІВ ВІД ПІДОЗРІЛИХ ОСОБИСТОСТЕЙ. ОБ’ЯВИ НА ЦІЙ ДОШЦІ ЗАТВЕРДЖЕНІ ОЧІЛЬНИКОМ, ПІДРОБІТКИ «НА МІСЦІ» Є НЕБЕЗПЕЧНИМИ. ЗА СПІВПРАЦЮ З КУЛЬТИСТАМИ ПЕРЕДБАЧЕНА СМЕРТНА КАРА.

Отже, місцеві гралися у козаків-розбійників? Мабуть, вона була неправа, коли радила Вівіану побудувати десь поруч парк. Забавок людям вистачало вище голови.

Наступною після гостьового двору стояла таверна «Сміхотливі ночі». Там вже горіли керосинові лампи і засідали чоловіки, що ще не встигли понапиватися. Новоприбулі вишиковувалися у ряд, аби отримати келих пінного прямісінько з діжки — комплімент від господаря то додаткові чайові. Звісно, до львівських наливайок їм було далеко, бо з алкоголю пропонували лише пиво, брагу і квас як вже зовсім збіднів. Кухоль останнього коштував два леї, а це не те щоб рідкісний товар. Якщо дівчина хотіла відшукати дорогу до дому, тим паче, коли портал працював вночі , варто було б знайти якусь роботу.

— Агов, пане, вам тут помічників не треба? — Підійшовши до шинкваса, спитала гостя.

— Нє, давав об’яву, та вже знайшов. — Відмахнувся від неї той. — Чужинцю, ти замовлятимеш чого? Бо на’краще пиво у вечір понеділка має поганську звичку закінчуватися.

— Дякую, я поки тільки дивлюся місто. Проте мені б хотілося дещо дізнатися. Ви ж місцевий, то підкажіть: чи зустрічаються у тутешньому лісі галявини, вкриті сірим попелом, де нічого не росте а дерева довкола покручені? Я чула від одного вченого, що то дуже рідкісна аномалія, але дехто з дослідників наче зустрічав її у лісах Карпат.

Вмить усі балачки закінчилися. Гості таверни вирячилися на шинкваря, як вовки на ватажка, чекаючи подальшого наказу. То було так само як з панталонами: якась дурна річ, про яку могли б спитати тільки навіжені або дурні.

— Анна-Марія, так це звуть писаки з Бухаресту? — Чухаючи бороду, перепитує власник закладу. — Хлопці, ану дамо панноці урок, бо ті професьори геть нічого не знають.

— То коли упир дохне, з нього сиплеться попіл, нічого там не росте. — Каже один, посунувши до шинкваря порожнього кухля.

— Але тіки як кілком у серце. — Додає другий, махнувши своїм у повітрі.

— Крути йому в’язи, доки не хрусне! —Затягує старигань, що сидить біля дверей.

— Як був упирем він, хоч людиною помре! — Підхоплює решта.

— Закопай у яму, посади часник, — на цих нотах кілька молодих встають з-за столу, хапаючи одне одного до танців. — Йому горіти в пеклі, тебе Бог простить!

Підіймається гул, хор стає усе гучнішим, разом з тим втрачаючи чіткість слів. Вони повторюють одне й те саме. Весело, злісно, приречено одночасно. О так, ці люди справді готові до війни. Важко уявити того нещасного вампіра, котрого вони повісять чи спалять живцем, але легко побачити, як п’яниці кидаються одне на одного.

Барвіна повільно відступає, намагаючись їм не заважати. Забули про неї, та й добре. Діставшись до дверей, дівчина навалюється на них і вилітає назовні, у пилюку. Далі по вулиці — будинки, та з протилежного боку — нічого. Тільки пустир, за яким почнеться ліс, та на краю цього поля наче щось ворухнулося… Ще тиждень з забобонними селянами і вона повірить навіть у дідька.

Лінія будинків йде далі, аж до мосту, що переходить річку. На тому боці можна побачити три великих млини і пшеничні поля, біля яких прилаштувалис ряди сільських хат і той самий форт, де сидять хранителі. Мінливий вітерець доносить запах свіжого хлібу та сіна. Тієї ж миті щось болісно жалить у серце.

Вона не думала, що сумуватиме за околицями Харкова, де теж ліс і поле, але ж сумує. Тут воно не те, зовсім, варто лиш згадати перші спогади дитинства, аби зрозуміти. Рука тягнеться до підвіски на шиї. Як можна забрати кількасот гектарів землі?

Але ж море у неї вже відібрали.

І зник зовсім настрій йти далі у місто, хоча там десь має бути площа з крамницями, має вирувати життя, трохи культурніше, ніж за шинквасом. Барвіна вирішує повернутися до маєтку, вистачить з неї, як на перший день, та раптом дещо згадує.

Уважно слідкуючи за дорогою назад, дівчина бачить перше відгалуження до берегу, де стоїть хижка рибалок. Наступне веде дуже далеко, не видно, куди, та вона знає. Кладовище. Може, нарешті вийде зазирнути до склепу. Якщо вже усе пішло так погано, буде і щось хороше.

Проганяючи думки про рідний край, чужинка біжить повз порожнечу, намагаючись переконати себе, що за тим рогом буде заправка і бабусин будинок. Але вона не перевірить. Не тому, що його там нема, а тому, що не хоче. Шукати старе кладовище ж цікавіше, а дім, дім нікуди не дінеться…

Цвинтар зустрічає гостю як маєток: стоїть собі, немов горизонт, нічого не міняється. Ворота відчинені, могили — занедбані. Як люблять мешканці Зеу Казута побалакати про вбивство упирів, так само не хочуть говорити про необхідність доглядати за покійними.

На цей раз до склепу веде доріжка, та його і так важко не помітити. Більше ніяких завалів, проте двері мають замкову шпарину. Барвіна підходить просто щоб переконатися: зачинено. Як виявляється, ні, ручка піддається.

Вона очікує побачити труни, що лежать одна на одній, десь шість штук для однієї родини, проте верхній поверх споруди — квадратик, як вітальня у домі. Тут на двох табуретках стоїть порожня домовина, а десь внизу горить світло.

Блондинка спускається, покладаючись на власні ноги. У напівтемряві тільки так можна рахувати сходинки. Кам’яна дорога видає такий звук, мов розсиплеться, але ж тримається. Мерці теж здаються доволі крихкими, знали б люди, як довго ті зберігають рештки старої подоби.

— Ой, та відчепіться! — Чується крик знизу. — Завтра, панове, завтра. Самі не хотіли давати тіло, а тепер таке коїться, жах, жах! Я не встигаю, не встигаю з приготуваннями, тож не могли б ви…

— Я не клієнтка. — Уриває незнайомця Барвіна, нарешті дійшовши донизу.

Це приміщення могло б бути моргом, якби такі тут існували б. Велика зала, стіни якої захаращені полицями з пляшечками, ганчірками та інструментами. Судячи з усього, тут майструють домовини, тут же і омивають, і приводять до ладу. Стіл для подібних процедур стоїть попереду, праворуч – діжка, у яку стікає побічна рідина. На дерев’яній поверхні лежить покійник, над ним схилився рудий чоловік, зростом нижчий навіть за неї.

— Чужинка? Я раніше не бачив тебе у місті. — Трунар не плутає її з юнаком, але і не видає формального «ви». «От чому тебе завжди тягне до Смерті?» — Нарікає матір у голові. Тому що біля Неї люди стають значно чеснішими.

— Я заблукала у лісі, ваш мер погодився прихистити мене на якийсь час.

— А, про тебе хранителі попереджали. Вони вже перевірили, не упир.

— Звісно, була б я вампіром, не сувалася б сюди ні за які гроші.

— То ти не знаєш наших. — Похитавши головою, відказав гробар. — Це ми зараз про них жартуємо, а як налітають оті падлюки, серимося як діти. Бачиш, оце три дні тому померла дівчина. Молода така, отруїлася грибами. Принаймні, так казали родичі, у будь-якому разі хранителі мали б перевірити, чи не навернули її. Бо навіщо ото копати яму, як з неї усе одно вилізе? То батьки померлої дві доби переховували доньку, поки Вівіан сам до них не прийшов. Він зробив те, що мав зробити, дівчина чиста, яке полегшення, тільки не старому Габріелю. Знову їм треба тіло ховати, та вже не у спальні, а в землі. Ну а я готуй його до поховань, щоб було як немовля рожеве й привітне!

— Вони мали б розуміти: жоден трунар не поверне покійнику життя. А дайте-но мені поглянути на труп, вчили нас дечому в університеті, як раз здала екзамени місяць тому.

— Дивися, а я погляну на тебе, що ти знаєш.

Працівник склепу вже позмивав з трупу увесь бруд, встиг обробити оцтом. Той мав би прибрати запах, але натомість домішався до існуючого. Дівчина лежала оголена, і вже ніхто не пліткував про те, чи там було щось непристойне, чи ні. Руки звисали зі столу, очі напіввідкриті, під правою груддю лишилася рана від личинок — вони почали жерти вже після смерті, трунар прибрав, але живіт… Тут було дещо складніше.

Через ті малі отвори, що їх поробили мухи, гниль почала витікати, скільки разів ти її не витирай. Найперше, з чого починається розклад, збирається в животі, і буде там накопичуватися за ту ніч, що покійниця чекатиме поховання. Було б добре використати формалін, взагалі, є спеціальні речовини, що поглинають вологу, нещодавно вчені винайшли порошок… Але коли те «сьогодення» настане?

— Неприємна ситуація, а план такий. Нам треба покласти щось до живота, аби воно тримало продукти розкладу всередині. Це може бути ганчірка, якщо ви не маєте вати. Далі — шар чогось, що вологу не пропускає. Гума, латекс… Ні, навряд. Віск! От вощена марля була б те, що треба. Одяг покійниці закритий, підв’яжемо кінцівки. Якщо родичі бачили, що воно «саме якось лежить» — це було трупне задубіння, воно вже минулося. Не хочете класти на очі монети, підкладіть під повіки щось кольору шкіри, аби воно не сильно привертало увагу. Найголовніше запах — не лийте забагато оцту, він сам по собі смердить. Візьміть сушені квіти, на похоронах багато квітів, ладан, свічки, щось у приміщенні. Чим більше усілякої гидоти лити на покійника, тим гірше стане тіло. Може, якісь речовини могли б його зберегти, але у вас точно немає таких консервантів.

— Що робити зі шкірою? Вона пожовкла.

— Порошок крейди чи глини, майже те саме, що пудра. Додайте до білого трохи цегли — от буквально дрібку, і буде вам злегка персиковий колір. Як не придивлятися, виглядатиме пристойно, якщо ховатимуть завтра, протримається. Коли вони хочуть, аби дівчина була «як жива», хай народять ще одну.

Габріель дивиться на неї кілька митей, і раптом починає реготати, вхопившись за живота.

— Мав ще б я якісь сумніви, але вже точно не у твоєму чутті гумору, дівчинко. Оце — найвірніший показник того, що людина нашої професії. Зроби, як сказала, коли впораєшся заплачу тобі три леї — це частина того, що пообіцяли мені за роботу. Шукатимеш підробіток, то заходь сюди, у старого трунаря завжди знайдеться сяка-така справа, і не думаю, що хтось ще візьме жінку до себе підмайстром.