Раді Вас бачити!

— Що там зі старим Овідіо, Саво, зовсім вже кепсько, ге?

До аптекаря він ходив тричі на тиждень. Пів року тому голова дому зліг зі страшними болями і ніхто не міг зрозуміти, що сталося. Мисливці казали, вчені та лікарі тут, у Зеу Казуті, не потрібні, вони йдуть проти Бога, тож шукати вихід довелося трунареві та аптекарю. Перший казав, що бачив багацько чоловіків, які так само вмирали, і завжди п’яниці, другий, з дозволу Сави зазирнувши до бібліотеки, відкопав якийсь трактат і зупинився на цирозі. Тепер він готував трав’яні збори, аби полегшити стан мера, а дітям наказав слідкувати, аби вдома не було спритного. Бідолашна Сильвія розбиралася з цим і доглядала батька, вислуховуючи його прокльони про невдячну доньку, а він… Він узяв на себе частку обов’язку, хоча не образився, якби той нарешті б сконав.

— Здається, його стан не міняється. — Вимовив юнак, а тоді додав, аби не звучати надто байдуже, — Не знаю, я ж не лікар.

— Передавай добрі побажання від селян. Може, ви з сестрою не знали про кожне його рішення, але твій батько багато чого зробив задля добробуту нашого поселення, він справді любить свою роботу.

— Звісно. — Тихіше відповів Сава. Знав, яка в Овідіо любов.

Вийшовши з аптеки, син мера звернув на Провулки Бідноти. Він шукав будинок. Завжди різний, проте той самий. Там ліве верхнє вікно вкривалося кіптявою, а інші просто завішували тканиною. Саме у таких раз по раз збирався культ Розаріт-Амург, якщо хтось з мисливців і побачить брудну шибку у тому районі, не зверне на те уваги.

Того дня майже нікого не було всередині. Один чолов’яга вів бухгалтерію ( цікаві слова вже не здавалися неймовірними, як у шість років), інший готував порошок полину для медитації (до якої наймолодшого члена культу не допускали). Під вікном сиділа монахиня, що схилилася над церковною книгою.

— Панно, а ви що робите? — Спитав так, як питав би матір, що буде на вечерю. У вірності культистів одне одному не було сумнівів.

— О, маленький мер, я тут відшукала старі записи про народження дітей. — Відповіла жінка, чиє обличчя виявилося молодим, хоча ряса старила років на десять. — Тут є кілька випадків, коли діти народжувалися з зубами. От я і думаю, чи Аве та Мада не дарують милості, пославши вищого комусь з культистів?

Серед них було дві родини. Одна повна: батьки, дорослі сини та дружина одного з них, ще дві — кузини, проте їм пощастило менше, інші родичі були віслюками. І тим, і тим Сава заздрив — його ж рід увесь був під питанням, навіть Сильвія. Незрозуміло, як вона поставиться до культу, неможна казати. У моменти, коли родичі приходили разом, йому самотньо ставало, навіть тут, серед своїх. Душа вампіра не передавалася людською кров’ю, проте… Хотілося б.

— Вищій може народитися лише від двох вищих, це вже підтверджений факт. — Зрештою сказав юнак.

Та все ж вони трохи посиділи над тими записами. Імена були вписані так, наче їхнє народження щось значило для світу, а скільки тих надгробків зараз лежало у багні? Сава не пам’ятав жодного з тих, кого записали, Зеу Казут теж забув. Міхаель, народжений 1685 року, нічим не відрізнявся від Міхаеля, що прийшов у світ 1701. Значимість для світу — то лиш їхнє сприйняття себе як центру театру, проте глядач вважає інакше.

Раптом юнака покликав до себе голова культу, імені його не знали навіть помічники. Попри те, що обличчя чоловіка бачили усі, ніхто не міг знайти його поза зборами, якщо сам не приходив. Він просто забувався, або змушував забути.

— Маю до тебе розмову, хлопче.

Магістр відвів Саву на верхній поверх, до кімнати, яка правила якомусь віслюкові за спальню. Як вони випроваджували господарів з дому хто зна? Але зараз стійло перетворилося на утробу таємниці. Навіть похняблені стіни і цвілий матрац виглядали велично, мов ти стояв посеред підземелля у старому замку.

— Ти ж знаєш, що кров вампірів пішла у землю на місцях, де їх вбивали, вона досі чекає своїх справжніх господарів. Наш слідопит знайшов одне таке місце і приніс оце.

З-під мантії чоловік дістав щось, схоже на трояндовий шип. Кривий кристал, основа якого була завтовшки з руку, а кінчик — як голка. У ньому переливалися усі відтінки червоного від блідо-коралового, до насиченого рубінового, він вабив і викликав жагу крові навіть у смертних.

— Це той самий, Саво, він може породити вищого. Лиш один, і ніхто не знає, коли знайдуться інші. Ти б хотів стати першим?

На березі моря вмить виріс великий-великий замок. Титул першопроходьця, історична подія, велике звершення, як для п’ятнадцятирічного хлопчика. Хвилі вмить почали його змивати. Обережно, проте певно. Якщо у тому замку є хоч один камінь, він лишиться, а пісок… Не можна ж на нього спиратися.

— Перший вампір має багато чого дізнатися, адже ми покладаємося на міфи людей, здебільшого. Вірогідність того, що він згорить на сонці чи отруїться неправильною кров’ю, досить висока. Це ризиковано, і взагалі…

Сава помовчав мить, а тоді подивився на магістра. Той терпляче чекав.

— Перший має загинути, бо з одного вищого буде мінімум два таких кристали. Ми не можемо обертати своїх на нижчих, але і обрати жертву серед нас не вийде, бо усі… Ну…

— Усі вони були гідні сюди потрапити, я не збираю сміття. — Закінчив чоловік. — Добре, що ти це розумієш, Саво, бо серед нас є і такі, хто не встоїть перед спокусою втекти зі скарбом, самому стати вампіром, лишивши братів і сестер вмирати. Мисливці останнім часом шукають усе пильніше, і я б хотів, аби ти заховав цей кристал, так, як може лише дитина — щоб жоден дорослий не знайшов.

Юнак кивнув, після чого нарешті доторкнувся до спадку древніх. Холодна поверхня викликала дивне відчуття, від якого тіло наливалося бажаннями. Очистити думки було важко, але він зможе. Так, його не вб’ють — як би наївно це не звучало — бо культу потрібен майбутній мер, навернуть рано чи пізно, часу ще багато, оце — камені, решта — пісок.

— Ваша воля буде виконана. — Прадавня кров ховається у сумці, де вже лежать ліки Овідіо.

— Не сумніваюся, малий пане, у тобі — ніколи. — Всміхається магістр.

Він мав би вже піти до дому, дати батьку ті трави, аби той вгамувався, поспав і не доймав Сильвію. Звісно, Саві було гидко від того, що змушував сестру страждати. Проте це — питання життя і смерті. Колись вона зрозуміє.

Не дійшовши до маєтку Розаріт-Зорі, юнак звертає на кладовище. Воно самими мисливцями визнано святим місцем, сюди не полізуть. Стрибаючи через похилені надгробки, малий культист підбігає до склепу, завмирає.

Під невеличким мавзолеєм кімната трунаря, де він готує тіла до поховань, далі — усипальниця, куди ніхто крім його родини не ходить.

Це так просто. Скажу, що прийшов навідати матір.

Та ж він ніколи так не робив, жодного разу з дня поховання, за що теж соромно.

Проте завдання є завдання. Гість спускається кам’яними сходами, повільно, прислухаючись до кожного звуку. Спочатку тиша, потім якесь «дрязь», наче випадковість. А щоб точно розвіяти надії, старий трунар затягує пісню:

Гоп-прискок, раз і два,

Ми ховаєм мертвяка!

Чида-гоп, чотири, три,

Сиплю в яму пуд землі!

Але-гоп, шість і п’ять,

Гей, небіжчику, прощай!

Чоловік схилився над тілом, щось там миє, витирає. Жінка, померла у сімдесят два роки — про це говорили на площі вчора. Ніяких проклять чи мисливців, просто старість, от її і ховатимуть. Та він не хоче, трясця, не може до неї підійти! Одна справа — вбити когось, підкинувши доказ, інша — копирсатися у холодних кишках по самісінькі лікті.

— Агов, хлопче, це ти до мене в гості? — Звертається до нього трунар. Це тупе віслюччя не боїться самого Диявола. — Приніс мені сиру, редьки або що?

Чоловік сміється. Це жарт був такий? Ну і гумор у бандюка!

— Я прийшов провідати матір. — Каже юнак, що добре навчився контролювати себе, але зараз голос тремтить.

— Тоді відчиню усипальницю. — Знизує плечима гробар.

Він байдуже відкидає ганчірку, полишивши голе тіло на столі, дістає брудними руками ключа і йде до дальніх дверей. — Такий вдячний синок, вона б пишалася тобою!

Точно не від нього хотів Сава це почути. Прожогом пробігши повз стариганя (той вернувся до роботи і наново завів куплет, очевидно, приспіву не вигадав), син мера спинився, був змушений повернутися за лампою, і тоді вже зміг усамітнитися з покійниками.

У приміщенні рядами вишикувалися кам’яні саркофаги, всередину яких клали труни. Це не мало б зватися катакомбами, радше було довгим коридором, десь на триста людей. Поки що не було потреби розширятися — для такої скромної родини цього вистачило б років на п’ятсот.

Трохи далі від краю був ряд подвійних, де ховали особливо близьких, як от молодших братів його дідуся (один іншого на десять років пережив) чи кузин пра-прадіда. Кришку сховку Магдалени було відсунуто. Труна лежала на лівій половині, чекаючи другу — та вже точно була, про всяк випадок.

Так, навряд чи Овідіо протягне довго з такою хворобою.

Перше, що принесла ця думка — радість, а тоді первісний жах. Коли мер помре, управління перейде до сина. Культисти допомагатимуть, але мисливці не відпустять влади так просто. А як вести канцелярію, як організовувати збори громади? Батько ніколи не долучав його до роботи. Хотів, поки не почав соромитися власних звичок. Хай би краще протягнув ще кілька років, бо розбиратися ще з цією проблемою буде не до снаги.

Відігнавши оце куди подалі (старий Овідіо витриваліший, ніж здається), юнак повернувся до труни. Через те, що по ній вгатили сокирою, залишилися тріщини, тож тепер боки ледь трималися. Руку простягни — шматок залишиться у долоні. Саме тут варто було заховати кристал. Ніхто не копирсатиметься у кістках.

Намагаючись не дивитися, Сава кладе свій скарб до сховку, та рука все одно торкається чогось сухого, схожого на в’ялене м’ясо. Як виглядають покійники десятирічної давнини? Трунар міг би розказати про це ще один анекдот. Тьху! Краще того не знати. Найстрашніше: у тому дотику досі лишилося щось ніжне та пестливе, те, чого так не вистачало.

Вона все ще моя матір, хай там що.

Покінчивши з цим, син мера покидає кладовище, лише відійшовши від воріт дозволяє собі заплакати. Якби Магдалена була тут, вона б зрозуміла, вона б пробачила.

Ліпше згадати сьогоднішній день у культі. Та привітна монахиня, яка дозволила посидіти з нею, магістр — він взагалі не мав всміхатися підлеглому, або випадок на минулому тижні. Як тоді катували на площі чергового віслюка, звинувативши у вампіризмі, через кров на сорочці. Усі культисти були присутні, десь між людей стояли, спостерігали з вікон. Кумедно, бо жодного свого там не було, а от стадо… Так, це був один з них, від чого селюкам ставало тільки веселіше.

— Дурні, — всміхнувся Сава, — слабенькі віслючки.

Він не стер тієї посмішки, хоча вже стояв на порозі дому. Там, де біля хворого сиділа сестра, вислуховуючи усе матюччя світу за відмову налити води, якби ж саме її просив Овідіо. Ще одна історія, ні, не мамина казка, а батькова теорія про те, чому не варто було заводити дітей, які вони нікчемні, та він сам нікчемний! О, що поробиш, треба вертатися. Хоча, якби вовкулак якийсь забрав сина, мер тільки зрадів би.

Відчиняючи двері, юнак завмирає. Тиша? У вітальні є світло, але ніяких криків. Невже… воно вже сталося? Здивований, він іде до крісла, де зазвичай відпобиває (відпочиває, знову, щоб йому!) батько. На диво, старий усе ще сидить там, спостерігаючи за вогнем цілком притомними очима. Схожий більше на свічку, яка от-от догорить. Сильвія схилилася поруч, тримаючи за руки, прислухаючись до кожного шереху. Не звертаючи уваги на брата, вона тихо, ледь чутно шепоче:

— Біжи.

Він не встигає зрозуміти реальності слова, не може пояснити ані тиші, ані настороги сестри. Єдине, що знає мозок: здогадалася. Про культ, про причетність до підставних страт. Вона взнала, давно вже, як завжди мовчала, позбавляючи його радості від ще одної неприємної розмови.

На вході виростає дві фігури дебелих чоловіків. Мисливці. Один виходить з кухні, інший — з кабінету. Підходять усе ближче, крокуючи синхронно, дивячись на нього без жодного слова. Раптом згори чується знайомий голос:

— Погляньте-но на це, пане мер!

Серафім спускається вниз, тримаючи в руках ритуального ножа. Той лежав у Сави під подушкою, батько ніколи не заходив до їхніх кімнат, так само як вони до його. Та чи потрібен був лідеру хранителів дозвіл? Риторичне питання.

Овідіо вдивляється у руків’я, що тепер мало не перед носом маячить. Та це ж чудова нагода позбутися малого виродка! І не соромно перед дружиною: він ж бо виконував наказ знаючої людини.

— Це ніж з гербом нашого роду. — Раптом відповідає старий. Не кричить, проте голос звучить занадто гучно, як на вмираючого хворого.

— У Розаріт-Зорі тло золотаве, а тут — чорне, такі мітки використовує культ Розаріт-Амург. — Знищує виправдання лідер мисливців.

—То їх треба покарати, за те, що паплюжать наш герб. Його підкинули, вони не хочуть, щоб влада трималася у родині, мабуть, вже знайшли когось на мій піст, от і підставили Саву. Та він сестру змалку до церкви водив, не вірю я, що такий набожний хлопчик і якісь там людоїди пов’язані!

Це вразило навіть більше, ніж усі можливі прокльони разом узяті. Невже оцей нікчема, слабкий, п’яний пів життя чоловік, заступався, захищав, йшов проти того, хто б міг і його вбити за непокору? Та може, не такою дурною була матінка, коли у нього закохалася.

— Пане мер, ми слідкуємо за культом вже багато років. Кого там тільки нема: монахині, вчені, приїжджі часом. Вдень вони відвідують церкву, а потім біжать на збори, де лизаються з чортами. Ми вже знаємо про те кіптяве вікно, яке позначає місце, накриємо покидьків сьогодні ввечері. Якщо хранителі і не викорінили їх то лиш тому, що чекали миті, хотіли знайти кожного, аби культ не відродився. Зараз мої хлопці певні. Сава — один з культистів. Прикро, що дорослі затягли у це дитину, проте факту воно не скасовує.

Він поклав ніж на ноги Овідіо, той відкинув кинджал, підвівши голову. Один сидів, мучаючись від цирозу, інший стояв, сяючі від перемоги. Та чомусь вони досі говорили на рівних, то була влада, подібна до шлюбу «поки смерть не розлучить», та частина сили, яку не забере навіть загін солдатів.

— Факт полягає у тому, що я маю право накласти вето на будь-яке рішення хранителів, усі частини села, чи то гільдія ремісників, чи поховальне діло, чи воїни, ви всі стоїте під владою мера. Можемо пограти у цю гру, якщо ти забув, хто народився у Зеу Казуті, а хто припхався з Лондона.

Батько навіть дулю скрутив у лівій руці, добре, що ніхто не помітив. Він завжди так робив, коли хотів виграти партію, тіки те не допомагало, якщо чесно.

—Пам’ятаю. — Відмахнувся Серафім. — Саме тому у мене є інша пропозиція. Хлопчик оступився — буває. Йому треба наставлення старших, скажімо, священика, а мені — законне право стати своїм для селян. Боротьбі з вампірами я віддав майже десять років, вважаю, мого життя не вистачить, аби закінчити справу. Хранителям треба нового лідера, як і вам — мера, мені — добре ім’я серед народу, а вашій малій чоловіка, що забезпечить бідну панночку. Тож ми можемо укласти заручини в присутності свідків, і це стане нашою угодою. Мотивацією для Сави стати на шлях істини, гарантією мого майбутнього, ні, майбутнього нашого села. Можемо дійти і до зборів, пане Овідіо, я їм того ножа покажу, що скажуть люди?

Мер хотів підвестися, лиш на секунду, та не зміг. Він все ще тримався, проте кожен, хто був поруч, відчував кінець. Це був той момент, коли треба було піти гідно, або втратити рештки репутації. Ну, зазвичай батько не вмів нічого берегти у таких випадках.

— Ти не мого штибу чоловік, Серафіме, та я знаю, що слово тримаєш. Пропонуєш угоду? Я її приймаю. Як буде Сильвії шістнадцять, зіграємо весілля. Повідом про це священника, коли не довіряєш старому бику.

Коли чоловіки тисли руки, Сава міг лишень дивитися. Він не володів магією, не мав свідків на своєму боці, тільки родину — ото єдині союзники. На диво, сестра теж нічого не сказала, просто дивилася на брата, широко розплющивши очі. У тому погляді було усе: обов’язок жінки жертвувати, ненависть до старшого за вибрики, які треба владнати молодшій, і, звісно ж, безмежна любов, що її брат так необачно зрадив.

***

Парадні двері зачиняються перед носом. Вівіан повертає ключа з того боку, нічого не сказавши. Вона вдаряє раз, другий, третій і розуміє — це марна трата сил. Підходить до вікна — минулого разу вдалося вилізти, ніяких грат немає, ставнів теж, перший поверх, усе просто…

Але по той бік — мисливець не збрехав — зібрався натовп розлючених людей. Їхні обличчя блякнуть у місячному сяйві, з ротів злітає слина, очі червоніють від люті. Містяни можуть вбити: за те, що не так поводилася, за неправильні слова і думки, не за вчинки. Дозволити цьому статися — відректися від усіх принципів. Дівчина має змогу вийти у двір, перевіривши, чи здатні ті створіння перелізти огорожу, але далі території маєтку все одно не втече.

Вона починає ходити колами. Нерви — збуджені, тіло — виснажене. В очах темніє, ноги м’якнуть, а все одно рухаються, як у ляльки, що вже зламалася, та шестерні у заводному механізмі досі риплять.

Вони чекають, коли ти вийдеш спереду, не ззаду.

Чужинка завмирає, замислившись над цим: і справді, якщо перелізти огорожу саду… Там кущі ростуть, схопитися за них простіше, ніж підтягнутися на паркані. Що далі? Пішки сотні миль до іншого міста, привітавши тамтешніх людей спіднім? У ліс, через гори до рідних країв? Та навіть у доброму здоров’ї зі спорядженням альпініста це смерть.

Троянда, хоч не зви її такою, залишить запах, колір, пелюстки, але якщо лише ім’я лишиться, вона —  вже не вона, і ти не ти.

Є у цьому доля істини. Чи на вулиці, чи на вівтарі, Барвіна помре, від її свідомості нічого не залишиться. Це місто забирало кожну краплину крові, стирало грані особистості, а тепер лишився останній гострий кут.

— Принаймні, я ще можу зайти туди, де мене не знайдуть, ніколи не бути похованою під хрестом. Померти вільною. ВОНИ ніколи не збагнуть цінності цієї смерті, та мабуть… Вдома хтось би й зрозумів.

Тепер у голові є план. Страхітливий, безнадійний, божевільний, та хоча б не хаотичний. Білявка йде у сад — на тих дверях гачок і петелька, замку немає. Ступає босими ногами на холодний камінь, чує тріск сплячих кущів від вітру. Чомусь зовсім не помічає холоду — навіть якщо підхопить ускладнення, це вже не важить.

Вона наближається до стіни, там, де густі і древні стебла майже сторічної давнини стали стовбурами, що витримають людину. Не даючи собі думати про колючки та скалки, втікачка хапається за першу гілку.

Він знає.

Різкий запах квітів вдаряє у ніс. Як, посеред зими? Від нього пульсують вени на лобі, голова тріщить по швах.

Їх вбивали через тебе, заради гри з тобою.

На гілках виступає червона роса.

Ти відволікала Вівіана своїми забаганками, не давала працювати, тому упирі прийшли знов.

Набухають краплини, стаючи бутонами.

І зрештою, уся нечість тут вмерла б кілька днів тому, якби ти не врятувала серце зла, вбивши невинного хлопчика!

Білявка хоче почути. Не ЙОГО а власну тінь — найсміливіші думки, найвідчайдушніше рішення. Але вона мовчить, згасла, навіть раніше за неї. Більше не буде ані сарказму, ані болючої правди, ані допомоги.

То лізти далі чи відступити? Обираючи сама, дівчина вирішує відпустити той бур’ян. Але зі стовбура вже повилазили тонкі шпичаки, що штрикають руки, намертво прив’язуючи до саду. Бутони розпускаються, рясніють пелюстками, випромінюють запах, вуаль якого навіть побачити можна. Вони не просто у саду, у повітрі — вони у ній, до останньої клітинки.

— Вибір роблять не слова, — каже вона сама собі, бо внутрішньої опори вже нема, — вчинків вже було багато, лишилися тільки наслідки.

Її сльози стікають щоками, падають, стаючи частиною тенет, породжуючи нові квіти. Ноги підгинаються, коріння сповиває, забираючи під землю — воно приспить і покладе назад до ліжка, аби вранці рожевощока наречена пішла до церкви разом з чоловіком.

Та раптом химера здригається, зупиняючи свій ріст. Світло місяця заслоняє чорна тінь, густа, за якою жоден промінчик не подарує рослині сил.

— Розумієш, чому я ніколи сюди не приходжу?

Одна рука хапає і смикає — грубо, різко, інша кігтями ріже найбільші лози, лишаючи ті кровоточити. Білявка летить на бруківку, розпластавшись перед ним, мов калюжа, вона не вчуває у собі сил навіть голову підвести.

— Саво… Послухай хоч ти, я не божевільна, не дурна. Я ніколи не забувала, де поклала заколку — він забрав її, і ножиці теж, і на святі поцілував. Мені байдуже, хто там що подумав — це істина про моє тіло, те, що мої очі бачили. Я хотіла обирати як дитина — чесно, прямо, без умов. Наївно! Вони вже зробили все за мене і вели свою гру, поки я навіть не знала, де знаходжуся і куди йду. Того дня, коли потрапила у цей світ, я шукала людей, думала: «та хоч би не ведмідь, хай хтось врятує». Краще б там була сотня ведмедів!

Він мовчить, та все ще лишається, кущі не можуть залізти під тінь. Не нав’язує порятунок, не квапить і не просить плати за власний прихід. Просто слухає — зараз того досить.

— Я тобі не янгол, звісно! — Стиснувши руки у кулаки, бурмоче білявка. — Я вбила Тадеуша, так! Але тисячі бід цього міста — не моя справа, не треба навішувати інші провини, як на віслюка. Я готова прийняти кару, та лише за власні гріхи, не відмивати кров’ю чужі.

Закінчивши, Барвіна робить ще один вдих — справжнього зимового повітря, позбавленого квітів. Підіймає голову, тремтячи усім тілом. Вона хоче побачити його очі, навіть якщо у них — безодня Смерті.

— Мене ніколи не турбували вбиті віслюки, тільки те, що за їхній рахунок я живу, поки сестра лежить у могилі. Але ти права: не піти за мною, то її рішення, я не міг рятувати проти волі. І тебе не стану. Проте дам вибір, чесний, якого від них не дочекалася. Хочеш — покладу назад у ліжко, чи віднесу у будь-яку точку землі. Якнайдалі від Зеу Казута, тільки скажи.

Він нахиляється, аби вона побачила обличчя. Червоні очі — не просто дим, це ті самі шпичаки, що роками труїли його, водячи колами у лісі прокляття.

— Не хочу знов вертатися на те саме місце, час рушати далі. Дайте мені крила, суверене, якщо вважаєте це доцільним. Або припиніть вже страждання — смерть теж свого роду вибір.

— Якщо чужинка вже дозволила мені обирати, — всміхається Сава, — я ніколи не віддам своє серце на поталу віслюкам.

Він бере її, стримуючи грубість. Який вогонь спалахнув посеред моря… Дивина та й годі. Не даючи заплющити очі, торкається губ — ніжно, як цілитель, що намагається заспокоїти пацієнта, перед тим як пилятиме ногу.

Барвіна лежить на руках, повертаючись до реальності. Відчуває і холод, і вітер, і звабливий аромат троянд, що поверне до ліжка. Та все одно горнеться до нього, ледь теплого вампіра, який прагне скалічити. Якась її частина каже: варто відступити, є речі, жахливіші за шлюб. Значить, щось треба буде відпустити. Смерть не піде, поки не змахне косою.

Дівчина перехоплює цілунок, вперше ковзнувши язиком по його губах і далі. Не знає, чи зустріне світанок, тож впивається тим з жагою, що навіть суверен так ніколи не чіплявся у жертв. Пелюстки осипаються, втрачаючи колір, перетворившись на сірий жмих, зникають під снігом, стебла тріскаються, опадаючи додолу, мов статуї античності, зруйновані часом, і нарешті самі корені троянд всихаються, від чого здригається земля. Пагони відпускають, лишивши знесилене тіло, здатне без помічі хіба спустити дух.

Тоді цілунок закінчується. Рука, що тримала під колінами, зникає, змусивши встати на ноги. Ледь дівчина торкнулася землі, коли їй між грудей залітає щось важке, крижане, гостре, нещадне. Воно зупиняє серце, вириваючи останній подих життя.

Аби вдихнути нове.