Раді Вас бачити!

Сава не був принцом з казки — в середині його океану жили темна жорстокість, садизм, що замінив материнське тепло, бажання бути у зграї, примітивне, майже звіряче. Він любив своїх, навіть тих, що бачив рідко. Горював за вбитими, по-своєму, як дозволено суверену, карав зрадників, не жаліючи удару. Ніколи не відрікався від химерних бажань — бо саме вони створили клан і допомогли вижити.

На початку у нього були стосунки, про які ходили легенди. Якось верховний вампір полював на жінку, що її покликав на сіновал наречений. Тоді і він обрав собі котрусь серед нижчих, просто щоб дізнатися. Це було приємно, поки контроль не ковзнув між пальців, витікши в нікуди. Відірвав їй голову за кілька хвилин — перестарався.

Друга була обережнішою і вони кружляли у довгому танці, але це скінчилося на світанку. Знову не подумав, всадивши партнершу на підвіконня власної спальні. Він лишився, а жінка згоріла, перетворившись на попіл під ногами.

Третя померла ближче до півночі від знекровлення. Вона була… Надто сором’язливою, аби спробувати свого правителя.

З нього вистачило стосунків на наступні пів століття. Майже кожен навернений колись був культистом, а вони не вміли розмовляти з ним без покори, не казали, чого хотіли, не просили спинитися, навіть коли з них забирали життя. Не відчувалися реальними — принаймні, у справах любовних, це було усе одно що грати у ляльки, уявляючи, ніби порцелянова леді з полиці Сильвії — твоя наречена (так, колись сестра навіть весілля братові влаштовувала).

Але зараз все було інакше. Йому не хотілося наздоганяти те, що було відібрано у дев’ятнадцять років через поспішне навернення, а хотілося… Віддати їй, чого світ йому не додав. Сава не знав як це — наситити себе, задовольнивши потреби іншого, проте, ніколи не брехав. І тоді, коли просив цілительку навчити, теж був щирим. У ній жило щось, що покинуло його душу майже сотню років тому, а у ньому — сміливість та свобода, які ще не прокинулися у юній вампірші.

Після першого полювання Барвіна відмовилася харчуватися людьми — боялася знову вбити з необачності. Шукала зайців біля замку, іноді разом з древньою упиркою. І ставала такою ж — волосся втрачало колір, очі згасали. «Воно ніяк не впливає на силу та свідомість, — відмахувалася новонавернена, — тож я потерплю. Одяг, який ми носимо, пісні, що співаємо, книги, танці — все це вигадали люди. Вони набагато більше, ніж твоя їжа, змирися».

Сава не сперечався. Проводив з нею стільки вечорів, скільки міг. Чекав. Вона вже зробила вибір, відріклася від тих, кого ще жаліла. Проте щоб усвідомити наслідки, треба було більше часу.

В останній день зими вони сиділи на даху до самого світанку. Він згадував улюблені страви — і досі щось їв, коли мав настрій, — казки матері, мелодії сестри. По правді, і брат намагався вивчити кілька сонат, але нічого не вдавалося.

— Треба ж ноти вчити, а не послідовність клавіш. — Відповідала на те Барвіна. — Крім семи звичайних є ще діези та бімолі, є педалі, що додають звучання, а деякі автори мають звичку писати мелодію не на тих октавах, просто бо їм так заманеться.

— Ти вмієш? — Здивувався суверен.

— Так. Я навчалася ще у школі, десь десять років, може, одинадцять. Більше не граю. Кров та розкрита грудна клітина не дуже поєднуються з ніжними пальцями піаністки.

У цей момент сонце поверталося на землю. Повільно, пускаючи перші промені. Вони не лишали опіки на вищих, але викликали важкість, тривогу. Новонавернена стисла його руку сильніше, відчуваючи страх і біль тих нижчих, котрих день таки випалив. Сава закрив її крилом, дозволивши собі обійняти.

—Груба сила — то брудна маса, якщо її не відшліфує витонченість. У тобі є знання, яке я не можу осягти за вік життя. Ти не слабка, коли говориш про ніжні мелодії, а коли не говориш, бо боїшся відповіді — так. Якщо я дозволю тобі торкнутися мого інструменту, зіграєш?

Вона помовчала трохи, притискаючись до нього. Повністю сховалася у тіні і напруження спало. Тоді відповіла, зазирнувши в очі:

— Зіграю. Але якщо ти хоч слово скажеш про справжню леді, приб’ю. Хай це навіть буде моя остання битва.

Вона виконала обіцянку того ж вечора. Була скутою, забувала якісь свої правила (рука тремтіла, наче сумнівалася, яку клавішу натиснути). Як виявилося, не тільки «мужицька робота» може навішувати кайдани.

Потім Саві треба було лишитися серед культистів на кілька днів. Вони приймали новачків, влаштовували власне свято і збиралися побудувати кілька прихистків для вампірів, аби ті мали де сховатися вдень. Один кандидат обмовився, що хотів би полетіти десь далі, влаштувати невеличкий маєток між Зеу Казутом і сусіднім містом. Що ж… Його діти теж задумувалися про власні гнізда. Хтось ще не дозрів навіть для істинної форми, а когось було час відпускати.

Повернувшись, суверен рушив до лабораторії. Цілителька облаштувала її, аби знову написати дослідження і нарешті зібрати все те, що між вампірами передавалося усно. Від форми крил та іклів — дуже мило, хтось вигадував собі титул на основі цього — до лікування опіків від срібла і сонця. Якщо у замку він був паном, то тут — лише гостем. Не чіпав нічого без дозволу.

Барвіна сиділа там, роздягнута по пояс, дивилася у вікно, накладаючи на себе шмат якоїсь тканини. Її волосся знову відігравало золотом, а руки тремтіли.

— Поранили? — Спитав Сава, підійшовши ближче. Ту подряпину з першого полювання вона навіть не помітила, а це вже був глибокий поріз на усю грудь. — Мисливці зазвичай не підходять сюди.

— Не вони, я. — Процідила дівчина. — Пішла у село, там зараз орають землю, багато людей відходять повечеряти кудись під дерево. Одного такого відвела до млина, нас помітила його… Здається дівчина чи дружина. Вона покликала хранителів, кинулися за мною. Твої врятували, хоч я і не навертаюся, хоча загін з трьох ворогів — небезпечно, все одно витягли, принесли сюди.

Він стояв шокований. Знав, що це станеться, але не думав, що без нього.

— Ти все ж пішла за людьми?

— Так. — Приклала примочку до рани, зціпивши зуби на мить. Воно шкварчало, гучно, глибоко. — Не тому, що мені було погано, не тому, що вмирала з голоду. Просто бо не могла бути… Як вона. Мені завжди здавалося, що я добра — сварлива, вперта, така собі Білосніжка, ну, трохи більш жива і з характером. А виявилася Злою Королевою — вже ладна і життя відібрати, аби зберегти красу.

Сава поклав руку на її, помітивши, що хватка заслабла. Тримав, поки цілителька сама не потягнула вниз, знімаючи ліки. Воно прибрало бруд, піну, лишило тільки чисту рану, та навіть не кровила. Та він залишив пальці на плечі дівчини.

— Ти маєш право бути гарною. Як не хочуть, аби кусали, хай сидять у церкві і не висовуються. — Дозволив собі всміхнутися, добре, що співчутлива Барвіна того не помітила. — Неможна прожити життя, нікого не образивши, а я любитиму, навіть якщо ти будеш дуже поганою дівчинкою. — Рука ковзнула нижче, до пелюстків троянди, він завжди хотів торкнутися… Татуювання — так це називала білявка, воно було як друга шкіра, але берегло у собі відгук болю. Він нахилився до вуха, відчуваючи смертельний холод у тілі — океан здіймався на бурю, яку важко було тримати. — Я втрачаю розум від того, що ти нарешті моя. Не тому, що тримаю, не тому, що ховаю власні слабкості. А тому, що ти хочеш, навіть коли я вмираю у тебе на руках.

— Я любила Тадеуша. — Голосом, сповненим холоду та величі, зізнається цілителька. — Але тебе — більше.

Того ж вечора вона попросила навчити. Як не літати — не могла міняти форму — то хоч чомусь, що допомогло б на полюванні. Сава подумав, було б непогано, тим паче була одна річ, що завжди лишалася у вампіра — крок тіні. Для цього він обрав шматок лісу, де зазвичай мисливці не ходили.

— Ти маєш дивитися туди, де опинишся і чітко уявляти місце у голові. — Казав суверен, лишивши її ненадовго. — Не сумніватися, не поспішати — бо тоді доведеться йти кожен крок — а просто ступити. Коли зрозумієш, що Пітьма дає тобі право шниряти, як тіням, зможеш.

Він ледь ворухнувся і вже був біля дерева за два метри від неї. Дівчина спробувала, та збилася з дистанції і нога ув’язла у парості будяків.

— Рівно, поки не експериментуй з траєкторією. Очі не заплющуй, не бійся. Навіть якщо вріжешся у дерево, то буде не сильно.

У часи, коли йому доводилося це все вчити, ніякого досвіду чи порад не було. Ані безпеки, ані часу — тільки божевільний з Лондона і його цуцьки, що звихнулися на бажанні спіймати упиря (заодно законного спадкоємця звання мера). Сава теж хотів їх розідрати — Сильвія померла від пологів, через того старого збоченця. Але тримався. Ховався, вчився, виживав. Коли суверен опанував основи і створив перший прихисток, страхороб вже вмер, лишивши по собі шістнадцятирічного спадкоємця. Такого самого фанатичного героя, та на нього вже не вийшло підняти руки.

«Ти забрав її у мене!» — це він мав би кричати тому хранителю, а натомість почув під час минулої сутички з Вівіаном. «Пішов він» — сказала б Барвіна, куди б не ходили ті люди, яких вона посилала. І справді, бо питання було не у правильності вибору, у бажанні.

Вампірша спробувала ще раз, та тепер просто зникла. Суверен швидко оглянув усе довкола, помітивши силует десь на краю полю зору. Стояв там за секунду.

— Непогано, як на перший раз. Ще б трохи, і дійшла б до муру кладовища. Тебе туди так і тягне, правда?

— Що мені накажеш, хрестиком вишивати? — Обернулася до нього дівчина.

— Ти хіба послухаєш?

Раптом щось спалахує у її очах, і новонавернена йде до нього – маленькими кроками, проте впевнено. Пальці хапаються за стрічку, зачепивши найсакральніше місце. Він сам лякається цього дівча. Рідко. Та зараз один з таких моментів.

— А ти взагалі колись схиляв голову?

Не чекаючи відповіді, цілителька знімає зав’язку, підіймаючись волоссям, розплітаючи косу. Друга рука лягає на ґудзики, все ще не здатна відростити кігті. Проте Сава завмер, так, наче йому до горла приставили срібного ножа.

— Ти знаєш, що буде, коли забудуся. — Попереджає вищий, примруживши очі. Йому здавалося, дівчина сором’язлива і ніжна. Як виявилося, вона просто терпіла. Сталеві нерви скінчилися.

Жупан зісковзує з плеч, повільно, лоскочучи. Дівчина штовхає на одяг і партнер падає, відчуваючи, як вона притисла його до землі. На мить білявка завмирає, а тоді всміхається, нахилившись до вуха.

— Я б не ризикувала, але ж не тільки мені хочеться.

Її цілунки спускаються шиєю швидше, ніж він встигає щось зрозуміти. І що б Вівіан робив з цією леді, у сорочках, без свічок першої шлюбної ночі? Ні. Вогонь не для тих, хто боїться пекла.

Його рука — вже попелясто-сіра — розв’язує сорочку до того, як відростити кігті. Вона знімає сама, викинувши власний одяг кудись вбік. Партнер хапає штані — жадібно, лишаючи порізи. Дівчина перехоплює зап’ястки, розводить руки в сторони.

— Навіть не думай, бо сам до замку підеш у спідньому.

Вона встає ненадовго, трохи присоромлена, що зіпсувала момент. Але що поробиш — думає наперед, навіть у таких дрібницях. Роздягається, повернувшись спиною. А ж він попереджав — море сторічного спокою може влаштувати буревій.

Кгіті хапають, лишивши смужки між ребрами — неглибокі, заживуть швидко, але зараз йому хочеться. Більше порізів. Хочеться бути з нею ще до близькості, вкрити кожний клаптик шкіри кров’ю партнерші.

Замість крику з її губ зривається стогін. Руки підіймаються до грудей, язик ковзає веною, що випирає на шиї.

— Тобі так подобалося, з самого початку, ще у першу зустріч? — Раптом розуміє Сава, згадавши, як «велика вбивця вампірів» зачепилася в думках, коли віслючка-трунарка і суверен вищої раси стали рівними на мить.

— Скільки разів ти дивився на мене з тіні… просто з цікавості?

Він не втримується. Впивається у шию, обхопивши фігуру що є міці. Її кров — без тонів з вираженим фоном, найгидкіша річ у світі, її груди — ті самі що й у кожної жінки, скільки у його клані блондинів, скільки зеленооких… Але вона сама по собі — найбільший дар.

Барвіна виривається — вже не людина, — все ще дивиться, не звертаючи увагу на цівку крови. Червоні смужки стікають нижче, граючи все ближче до піку. Цілителька справді знається на музиці. Її руки лягають на стегна. Без кігтів, та все ж рвуть його одяг, пожалівши хіба тільки спіднє.

— О ні, пане, ви сьогодні поцілуночками не відіграєтеся.

Силуети їхніх оголених тіл миготять між кущів, що ледь почали розпускати листя. Він бере губи, шию, ключицю, зап’ясток, плече. Вдихає той дурман, не знаючи, коли спинитися. П’є, лишає на собі червону росу, відчуває себе у ній — проникає до сакральності душі. Та раптом його самого обпалює біль — просто під серцем.

Губи цілительки у його крові — всміхаються, без жодного натяку на вибачення.

Вона більше не сахається його іклів, зосередившись на тому, що можуть дати судини партнера.

Коли вампір п’є кров, втамовує спрагу. Коли віддає — дарує душу.