Раді Вас бачити!

У дорогому ресторані ця компанія виглядала як родина клоунів. Купка якихось людей, вдягнених у національні румунські вбрання, зібралася за великим столом, де стояли звичні для будь-якого закладу страви, як от устриці чи ікра. Ніхто з відвідувачів не розумів, чого це вичурні іноземці захотіли познущатися з них, проте привід був, ще й який!

— То що, з ювілеєм! — Заголосила дівчина, піднявши тост. — Факультет румунської філології нарешті побував у Румунії, через десять років після випуску.

Компанія зареготала, задзвеніли келихи, хтось пролив трохи собі на штані, а хтось скромно підняв склянку мінералки, знехтувавши першосортним червоним.

— Що скажеш, Сковорідка… Усі гроші пішли на контракт. — Підхопила інша дама. — Діти жаліються, їм тяжко дається англійська у школі, то це ще вони не вчили старого діалекту, написаного рунами. А ми вчили, еге ж?

— «Як це не написала, усе ж є у підручнику!» — Процитувала викладачку та, яка почала усю ту розмову. — Хто б міг подумати, що я англійську читатиму, бо, знаєте, друга мова якось не дуже треба у школі.

— Чого б це? — Не погодилася матір школярів. — Я викладаю, у Львові, є один приватний заклад, там поглиблено вивчають румунську.

Поступово до розмови доєдналася решта. Одна пішла пиляти нігті у декреті, а тепер вже мала власний салон, інша пройшла курси кондитерів, от тепер підробляла на корпоративах з непоганими чайовими, кілька дівчат таки почали вчителювати у школах, або репетиторками.

— А я нещодавно завершила другу освіту, цього разу повну. Бакалавр, магістр, ще й інтернатура.

Це заговорила Барвіна — єдина, хто пішла з універу після четвертого, не довчившись до повного вищу. Вона мала світле волосся, що огортало голову, мов квітучу кульбабку, та ніколи не носила зачіски довше плеч. Зелені очі блищали чимось дитячим, наче от-от мали вибухнути феєрверками. Підібрала собі скромненький костюм у сувенірній крамниці, а на шиї, перекреслюючи сякий-такий образ автентичного селянина, бовтався медальйон. У волоссі стирчала заколка з уламків битого скла, як не дивно, барвінок, і сумка на поясі — зовсім ніякого смаку, зате практично.

— Тіки закінчила? Та тобі ж уже тридцять два! Ну, і ким тепер працюватимеш?

— Патологоанатомом. Технічно, я і працювала, помічницею, але з повним дипломом треба підняти зарплатню, роботодавцю того не хочеться і він звільнив мене. Зараз буду у пошуках, а тоді… Гм, знайду щось за спеціальністю.

— І скільки шукатимеш, до сорока двох? Не мороч голову, любонько, йди до школи. Вчителі потрібні.

— Проте мені не потрібне вчителювання.

— От завжди вона так. — Пожалілася мати школярів. — Десь там літає у власних мріях, і, якщо лишається час, згадує про нас, землян. Як тоді, коли забула підготувати оповідь на літературу, і вигадала якусь казку про качок прямо на парі!

І знову їхні балачки попливли у старі добрі часи. То хто ж це літав понад небом? Може, вчителювання і справді було непоганою ідеєю, хоча б репетиторство, бо коли однокурсник запросив увесь випуск до Румунії (він тут знайшов дружину, пощастило), довелося витратити майже усі заощадження на білет. Вона вже і резюме писала для кількох шкіл а тоді… Сталася ота розмова.

Матір одразу запропонувала місце у школі, де керувала її подруга. Обіцяла зарплатню трохи вище, ніж у бакалавра, небагато годин, ніяких А-Б-В класів, яким треба паралельно вести уроки. Тільки директриса – серйозна жінка, якщо вже погодишся, то будь відповідальною. І ось ці останні слова зірвали маску.

Дівчина знала, чим воно скінчиться. «Не йди з роботи, назад не візьмуть, ой, та нащо тобі той морг», а тоді бац! І тобі сорок. «Куди вже міняти спеціальність, а як стаж, пенсія?». Бац! І, власне кажучи, пенсія. Ах, ще там працював молодий математик, холостяк. То був другий хитрий план на шляху до «пристойної бабусі, що виховала гідну доньку, і тепер нянчить онуків». Не пішло.

Але найгірше: вибору не було. Єдиний морг району оце щойно звільнив її, бо магістр-лікар вже був. Де шукати нову роботу? Мабуть, вже не у Харкові, а у новому місті треба буде знімати квартиру до першої зарплатні.

Тож донька обіцяла матері подумати, і мала дати відповідь після вікенду. Невже, є тільки два виходи — жевріння або існування, або це взагалі дві дороги у ту саму точку?

— Пані та панове, ви щось замовлятимете? — Звернувся до групи англійською один з офіціантів.

Усі відмовилися. Товариш і так вже оплатив вечерю, костюми та кілька екскурсій, ніхто не хотів клянчити в нього ще чогось, і в самих діти, кредити, одним словом — зайвих коштів нема.

Чоловік кивнув, розплившись в усмішці і пішов до бармена. За стійкою нікого не було, тож вони балакали про своє. Фраза котрогось з них прорвалася повз похмуру вуаль думок.

— Turiștii ruși comandă puțin, stau mult la masă și nu lasă niciodată bacșiș!

Ще до того, як навіть перекласти оте в голові, вона зрозуміла, з чого так заіржав персонал. Не шкодуючи ні секунди, дівчина схопила зі столу устрицю, розвернулася і вгатила нею у лоба офіціанта.

— Барвіна! — Ахнула якась з одногрупниць. — Чого ти?

— Це йому на чай. — Фиркнула блондинка, коли той щось показав охоронцю.

Звісно, у пристойному ресторані можуть потерпіти невихованих туристів, але це вже був перебір. Дебелий чолов’яга схопив за руку, готовий винести, якщо треба, проте гостя пішла за ним без жодних питань, не забувши на останок скрутити дулю тому нахабі.

За нею вибіг Василь — той самий вдалий, що зміг влаштувати життя.

— Гей, ти наче не пила, а поводишся як невиховане бидло.

— То він мене назвав бидлом, і тепер дивується, що я відповідаю його уявленням? — Спитала дівчина, піднявши брови. — Звісно, мені не варто було тебе ганьбити, я ж поїду, ти тут житимеш. Та що поробиш, вогонь на краю сухого лісу не втримаєш.

— В універі ти б вже, мабуть, розбила вікно і викликала того юнака на смертний двобій. — Мало не засміявся одногрупник. — Прогрес. Знаєш, а я ж хотів догодити усім вам, тому знайшов розвагу, яка і тобі сподобається.

— Якщо то буде ще одна екскурсія, де гід читає з папірця, забуваючи половину слів, краще не треба.

— Гіди не знають про це, тільки місцеві. Загублене містечко Зеу Казут, якого немає на жодній мапі. Хіба воно не варто візиту?

— Можливо, розкажи мені більше.

— Колись давно там було село, та у роки розвитку промисловості звідти почали їздити вози. Багато людей селилися, бо великі міста були зайняті, мер приймав, навіть щось там розвивав типу мостів, млинів, доріг. А тоді мешканці пішли одне на одного, влаштували бійню, що рознесла усе довкола. Ті, що лишилися, покинули місто, і тільки старий правитель не полишив маєтку. Так і жив там року до 1920, а тоді вмер. Нащадки колишніх містян кажуть, то була війна між Зорі та Амург — двома гілками одного роду. Було б класно пофотографуватися біля тамтешніх руїн наостанок, а ти можеш знайти собі іншу розвагу.

— От недарма ти пішов працювати у посольство, Василю. Ця твоя ідея перекриє тисячу невдячних офіціантів.