Раді Вас бачити!

Пройшовши вперед від маєтку, Барвіна опинилася навпроти церкви. Вона була значно більшою, ніж здавалося за тими згорілими уламками, купола пронизували небо, стоячи на схилі святиня мала захищати місто, проте їй нагадувала могилу. Усі опиняться там як не крути, не можна тікати весь час.

Спершу вдалося набрехати про менструацію, на щастя, не настільки збожеволіли місцеві, аби лізти у штані і перевіряти. Потім було переливання крові, важкий стан і все таке. Дівчина пообіцяла помолитися вдома, повірили. Але зараз якась нова відмазка викликала б підозри, тож їй довелося вдягнути спідницю на звичний одяг і закрити волосся хусткою. Те, що очікувало всередині, не знало слова «компроміс». Будь-яка похибка грозилася перетворитися на клеймо, що тут робили з проклятими, блондинка вже бачила.

— Розп’яття не носиш.

Чоловік з косою стоїть, спершись на огорожу, спостерігає за прихожанами. Вони трохи далі від дороги, не привертають уваги, та варто лиш закричати, і люди збіжаться. Серед них будуть хранителі — звісно, робота не звільняє мисливців на нечість віт літургії.

— Загубилося десь… випадково. Може, злі чорні маги наврочили. — Люди стікаються повільно, мов кров з порізаної вени. Біля цієї артерії Барвіна почувається живою, впевненою, сильною. Він все ще може скалічити, або навіть вбити, та не зробить цього тут, надто ризиковано.

— Чи не розумно придбати нове у місцевій лавці? Подобається тобі це чи ні, а хрести — єдиний захист від темряви у цьому місті. Не пропускати служби — теж доволі зріле рішення, бо навіть на тих, хто приходить, доносять, що вони упирі, а вже на невіруючих…

Він показав на Вівіана, що йшов у натовпі, та наче не сильно виділявся з першого погляду. Обладунки змінив на білу сорочку, коричневий тулуб і скромний капелюх. Єдина коштовність, що нагадувала про статус мера — посріблене лезо ножа. Сліпило очі, приковувало до себе увагу тих, хто не надто хотів вставати до церкви зранку.

— Я вірю, що бог є, тому і не йду! — Не втримавши тремтіння, та все ж не закричавши, випалює Барвіна. — Він точно там, а коли до нього звертаються — завжди. Не хочу знову втрапити у ті обійми, якась у нього любов…

Маніакальна. Чоловік зрозумів. Те слово спалахнуло у нього на обличчі, так само холодному, та разом з тим зачепленим ненавистю. Ледь помітно зсунулися брови, біла смужка зубів блиснула між губами, пальці зігнулися, та не стислися у кулаки. Або здалося. Дівчина вже сама не знала, що вигадувала уява, а що було насправді.

— Там нема чого боятися, цілителько, я тобі доведу.

***

Церква Зеу Казута розташовувалася на схилі, мов якась бойова фортеця, що мала б винести не одну сотню штурмів. По правді, її дерев’яні стіни стерпіли стільки повенів, що й деякі замки позаздрили б.

Від головного залу, крім входу, було три двері. Одна замаскована у стіну з іконами. Іконостас розповзався до самої стелі, поступово перетворюючись зі сцен писання на чіткі геометричні фігури. Ця річ пустила коріння по усьому приміщенню, вона була центром, початком і кінцем, вона стала хрестом, що лежав між землею та небом. Ще дитиною він хотів зазирнути за межу, але матір відмовила: зайти туди мали право тільки священики.

Інші дві двері вели до невеличких прибудов. Там чоловіки і жінки божі готували, прали, переписували книги та займалися іншими справами. Звісно, у кожному крилі був невеличкий клас для дітей, куди щонеділі приходила малеча. Це називалося школою, і було єдиною наукою, яку могли собі дозволити мешканці села.

Освіта була чимось гордим у родинах фермерів, проте очима того, кого навчали кілька професорів з великих міст – жалюгідною та нікчемною. Дітей було мало, тож вчили усіх у купі – і малих, що не вміли читати, і дорослих, які вже мали б навчитися. За один день на тиждень учні розумнішими не ставали, і — цукрова посипка на пирозі — хлопчики з дівчатами навчалися окремо.

Вони прийшли до церкви без дорослих. Лиш переступивши поріг він побачив диякона, що бурмотів якусь молитву, тримаючи пляшку з вином перед іконами. Якщо бог приймає такі дари, то не дивно, що той лютує, батько теж починає кричати, як нап’ється. Задивившись на те юнак зрозумів: які б скарби не ховав іконостас, це точно не варто того, аби ставати священником.

— Ох, Матір Божа, та що ж це за неподобство!

До них підбігла стара монахиня, що викладала дівчатам. Відьма — але ж жінка свята. Не даючи нічого сказати, вона зірвала з волосся Сильвії заколку, і це при тому, що та нікуди не виходила. Куди ж ще їй наряджатися, як не у церкву?

— Дівчинко, та хіба ж тебе не вчили скромності та стриманості? Оця от прикраса — вірний знак розбійникам, аби на тебе напасти і зґвалтувати.

Малеча здивовано поглянула на стару. Розбійники, вони ж тільки грабували, і що ця дурна баба вигадує нові слова? — Так би і сказала ЙОГО Сильвія, проте ця, вихована гувернанткою-сестрою отакої бабці, потупила погляд, мов самі думки про красу робили її винною.

— Ніхто на неї не нападе, я проводжу до дому і захищу. — Ставши перед черницею, заявив хлопчик. — Ця прикраса — мій дарунок, вона носить її аби показати, що цінує мене.

Стара мовчала. Дивилася на стелю, чекаючи, поки Бог вправить мізки цьому знахабнілому юнакові. Взагалі, богу було байдуже на її сподівання.

— Хіба любов — то гріх? — Спитав неслух, простягнувши до неї руку.

Жінка не рухалася.

Тоді хлопець зовсім знахабнів, вихопивши заколку з вузлуватих пальців. Та жіночка могла б вгатити його прутярою, чи заверещати на усю церкву, зібравши кола них кожного, хто тут був. Але нічого такого не сталося. Бо його впевненість, на відміну від божої кари, була тут і зараз, реальна.

— Прикраса побуде у мене, поки заняття не закінчяться. Потім поверну, гаразд?

Сильвія кивнула, навіть вона була вражена.

Нажаль, молодшу довелося залишити у іншому класі. У них сьогодні теж монашка викладала, але не така сувора — юна, здається, донька травника, чи, може, барда. Дівчина доволі привітна, та від того краще не ставало.

Хлопчаки повсідалися за парти і почали урок з молитви. Ну от, він навчився писати ще у п’ять, весь алфавіт, але ж оці — деяким лобам і чотирнадцять було — за більш як дев’ять років не змогли вивчити навіть двох літер. Так, вони не мали приватних занять, і писали лиш на тому папері, що давала їм вчителька, та якби прагнули чогось, то давно вже б навчилися. Зрештою, земля і палиця безкоштовні.

Його відверто бісили ці люди, які думали лиш про те, як зібрати врожай буряків та настругати побільше дітей, аби менше роботи на них падало. Недолугі, що ніколи не замислювалися, кому і нащо моляться, наскільки це ефективно. Так вірив батько, так вірив дід — цього достатньо. Вони були такими вже з пелюшок, це текло у їхній крові, поганій, гнилій крові, нудотній, як запліснявілий хліб. І зараз він покаже морди віслюків, які корчать з себе вчених панів раз на тиждень.

Ще вчора юнак поліз у погреб, де, звісно, давно вже не бувало слуг. Тільки батько час від часу заходив, та коли ти шукаєш алкоголь, тобі плювати, що там цвіль чи паразити. О так, у домі було повно жирних пацюків, доволі агресивних, живучих. Хлопчик поклав шмат м’яса під банку, трохи підняв її, поставивши на монетку — єдина варта річ, якій його навчили селянські діти, майбутні виродки. На ранок у банці було дві тварюки, що тепер чекали свого часу.

Він не розбивав сховку, ні. Та коли усі зосередилися на повторенні правил читання, втупившись у дошку, швиденько зняв кришку.

Ще хвилину урок продовжувався, концентруючи у повітрі запах паперу, чорнил, голос вчительки та мукання дітей. Але раптом щось волохате заповзло під рясу, торкнувши ногу дівчини. Та трохи підняла спідницю, розчервонілася, що їй отак довелося перед хлопцями, та за мить її захопили зовсім інші емоції.

— Пацюччя! — Заволала монахиня, стрибнувши на стіл. Тут вже майнули не тільки голі ноги, навіть панталони.

Хлопці зареготали, він би теж роки три тому, зараз якось не так воно вчувалося. Щурі їдять тільки непотріб. Його вони не вкусили. Це не смішно, хоча дуже схоже на те. Зловтішно — слово, яке тим телепням не зрозуміти, хай він хоч сотню разів повторить.

На крик прибігли монахи, бо то ж була чоловіча частина. На відміну від молодої дівчини, два перших, що вбігли до кімнати, швидко зметикували. Один спіймав щура за хвіст, інший відігнав другого та почав заспокоювати черницю. Той, що тримав пацюка, простягнув його до хлопців, насупивши брови.

— Хто з вас, капосників, це скоїв?

Усі мовчали. Смішки миттю припинилися, коли монах підійшов до горщика з різками. Він дістав одну, пригрозивши дітям.

— Як не зізнаєтеся, то покараю усіх. Замовчування злочину — теж гріх.

Тепер вже діти занервували, та щось ніхто з них не хотів ставати Ісусом, беручи на себе чужі хрести. Хлопчаки мовчали, дивлячись на викладача баранячими очима, і він мав зробити так само, аби не видати себе. Юнак уявив, як перед ним стоїть Серафім зі скривавленою сокирою — не спрацювало, з ним не пробачення треба просити, а самому братися до зброї. Другим, що прийшло до голови, була подоба матері, та перед нею було занадто соромно — аж до сліз. Він не вберіг Магдалени той єдиний раз, коли мав би, а скільки вона його захищала? Останнє, що промайнуло тієї миті — образ сестри. Перед нею теж було тяжко стояти, але не так. Він ще міг вирости, виплатити борги батька. Та чомусь гадав, що проґавить той час і відкладатиме до останнього, розтягуючи страждання.

Монах подивився на нього і погляд пішов далі. Він розчавив того щура ногою, коли інший вивів черницю, а тоді вишикував дітей у ряд і повів до головної зали. Там були покликані клерки — хлопці років п’ятнадцяти, яких самих часто побивали священик та його служки. І от зараз їм випала така честь — відшмагати винуватців, які ж раді вони були!

Солодкуватий запах воску мішався з фіміамом, до нудоти, суворі погляди з ікон пускали спиною дрижаки. Штанів знімати не стали, аби не порочити храму, проте це не полегшило страждань. Юнаки — такі ж віслюки, тільки збруя дорожча — били по сідницях та спині, так, що шкіру пронизували голки. Вони кричали про кару Божу, та навряд думали те саме. Ні, це не бог бив їхніми руками, а священик, якому здачі не даси. Він мав би боятися, плакати, молити про прощення.

А натомість кусав губу, аби не розсміятися. Бог та його кара — то для віслюків, які дають на собі їздити.

***

— Тож церква — усього лише споруда, вона має рівно стільки сили, скільки ти їй даєш.

Барвіна стояла шокована, все ще споглядаючи ті образи. Розповідаючи історію, чоловік кілька разів підіймав очі догори — згадував, та жодного разу не відводив у бік — не брехав.

— Не думала, що у Зеу Казуті мешкають жінки з ім’ям Сильвія. Принаймні, мені такі не траплялися.

— Звісно, так більше не називають.

— Стривай-но, та Сильвія — прабабуся Вівіана, вона ж жила тут років сто тому!

— Дев’яносто п’ять, якщо точніше.

— О ні, тільки не починай оцього. — Всміхнувшись від божевілля слів, та ніяк не зі злорадства, відповіла дівчина. — Ти не міг знати жінку, яка мешкала тут у минулому столітті. Може, ти сильніший за мене, спритніший, вправніший у бійках, та ж не якийсь безсмертний дух, це нісенітниця!

Він знову промовчав на цей коментар, подарувавши усмішку у відповідь. Задрав голову так, наче обіграв професорку математики у шахи, ну і де ж його геніальна логіка, чому цей божевільний себе правим вважає?

— Значить, один з тих «вампірів», на яких полює Вівіан, так? Ну то ви, якщо вірити словам місцевих, не відображаєтесь у дзеркалах.

Кивнув головою, ледь помітно. Ну все, годі цього театру абсурду!

— Дзеркало. — Діставши люстерко з кишені, мовила дівчина, а тоді стала так, аби він опинився за спиною. — Подивимося?

Розкривши сувенір, Барвіна побачила саме те, що й мала побачити — обличчя незнайомця позаду себе. Ранковий промінчик відбився від скла, лишивши червоний відблиск на очах чоловіка, а тоді той відвернувся. Але миті було досить, щоб побачити вираз тріснутої маски — страх та подив, такі, що актори Березіля могли б позаздрити.

— Як вже хочеш уявити себе не-людиною, то краще чаклуном або ельфом яким. Принаймні, вони не завалюють простих перевірок. І правда, церква — то просто різний сарай, а вампіри — гарна легенда гірського містечка. — З полегшенням мовила блондинка, рушивши до потоку прихожан.

Може, позаминуле століття було незвичним, воно трохи її розгубило, так, та фізика тут все так само працювала. Яке полегшення!

Від авторки: Слово Бог(бог) пишеться в залежності від того, хто його каже, або кого описують. Коли мова йде про думку священика, репліку Вівіана, наприклад, з великої, коли здогади Сави — з малої. ОДИН раз з точки зору Сави буде Бог з великої, і якщо ви помітите це, то зрощумієте, що то була за ситуація і чому.