Раді Вас бачити!

Наступного дня Барвіна прокинулася рано, і, пересилюючи бажання відіспатися, покинула затишне ліжко. У неї були великі плани на день, а закінчити їх треба було до роботи. Точніше, справа була одна — дослідити Провулки Бідноти.

Але все, що було довкола, забирало у неї час. Амза, помітивши, що гостя встала рано, попросила помити посуд, бо їй ще сьогодні прибирати ціле обійстя. Важко було відмовити старій панні.

І тепер вже точно білявка прямувала на центральну площу — хай хоч з неба почне падати каміння. Так вона думала, доки не дійшла до річки. Люди скупчилися біля рибацької хижі, а двері до сарайчику було вибито.

— Сектанти тепер і до приміщень вламуються?

— Ні. — Відповіла якась панянка. — Це все старий рибалка винен. Вони мають віддавати частину риби монахам, а цього місяця була нестача. То він поліз до церкви з якимись відьомськими письменами, все доводив, що риби нема. Яку тільки бридоту не вигадував, шкода було тих оселедців та карасів!

— Хранителі з ним розберуться. — Запевнив чоловік. — Поки вони стоять на варті, ніякі чари тут не діють.

Вчуваючи неладне, дівчина побігла до форту мисливців. Голова почала гудіти, серце стрибало як навіжене, печінка завила від несподіваної пробіжки. Нащо їм здався той старий рибалка? А як взимку не буде грибів у лісі, це теж буде вина культу, вампірів, диявола?

Біля воріт її зустрів любитель пасьянсу. На роботі — дисциплінований лицар, з якого вишуканість так і перла. Важко повірити, що вчора він шикав як старий змій.

— Чого вам панно? — Чи то не впізнав, чи зробив вигляд, Драгош.

— Я маю побачитися з Вівіаном, негайно! Лідер, то хай проведе розслідування, опитає свідків, та зрештою сам спробує спіймати восени повні сітки риби. Неможна кидати людей до в’язниці через якихось набундючених монахів.

— А то не твоя справа. — Схрестив руки на грудях арбалетчик. — Не перший рік працюємо, якось розберемося. Наш мер — чоловік недурний, і нема йому діла до бабського квохтання.

— Ти знаєш, я його побачу, так чи інак. — Кинувши у відповідь погляд, сповнений люті, відповіла білявка. — Він почує те, що має почути, хай скільки ти мене не виганяй.

— Слухати жінку — благе діло, та робити так, як вона каже, це вже дурість.

Не давши нічого відповісти, мисливець повернувся до форту. Дівчина обійшла периметр укріплення, та не знайшла жодного лазу, цього варто було очікувати. На відміну від кам’яної подоби замку, огорожу зробили з кілків, перелізти це — хоч як вона не цінувала власні здібності — перебір.

— Барвіно, а що ти тут робиш?

Роззирнувшись, небажана гостя помітила Тадеуша, у руках він тримав хмиз.

— Ой, не треба мені викати, ти вже не малюк, і я не твоя старезна тітка. — Зашарілася та. — А взагалі, чого б це мені мовчати?! Ваші благородні хранителі не пустили мене до Вівіана, влаштували собі чоловічий клуб, сорокарічні хлоп’ята, не награлися.

— Чоловіків не-мисливців теж не пускають. Хіба до тюрми, але ва… тобі там не сподобається.

— У такому разі хай вони і далі ловлять старих рибалок, і вибивають дух за двох нещасних сомів, а я піду розбиратися зі справжньою загрозою. Принесу їм лідера культу на срібній тарелі, лише заради того, аби побачити мармизу того самозакоханного Драгоша.

— Можна з тобою? — Аж підстрибнув від захвату юнак. — Бо вони ніколи не беруть мене на полювання.

— Гаразд. Удвох буде важче злякатися та втекти.

От тепер вже точно можна було вирушати на пошуки, тільки почекати хвилинку, поки помічник віднесе хмиз до форту. Не те щоб мисливці тримали його насильно, відпустили, очевидно, малий не був найславетнішим воїном в їхніх рядах.

Поверталася до мосту дівчина без поспіху і змогла розгледіти інший бік Зеу Казута. У цю частину не проводили бруківки, тут не ставили багатоповерхових будинків, і взагалі, сліди людей були мінімальними. Витоптані дороги, поодинокі хати з великими земельними наділами, а більша частина — поля, засіяні пшоном. Може, колись дуже давно, ще до того, як побудували гостьовий двір, тутешні виживали самі, як могли, і годувалися лише з власної землі.

— Ми могли б перевірити одне особливе місце тут недалечко, гадаю, там теж могли б переховуватися культисти.

— Якщо знаєш, веди. — Барвіна поступилася. Місцевий краще розуміє, де що є.

«Особливим місцем» був центральний вітряк на березі річки. Найстаріший — розмір спороди компенсував недосконалість механізму. Проводжав він на північ ті вітри, які підгоняли дракари вікінгів, а пізніше — флотилії хрестоносців, а молодші ледь застали перший подих фабрик з далеких-далеких міст.

Тадеуш знав дірку, через яку можна було пролізти без відома старших. Вони пробралися на перший поверх, де вже лежала партія зерна і чекала погожого вітру, піднялися на другий — тільки механізм, принаймні, сам мірошник так думав.

У кутку під шестернями була настелена солома. Поруч, зачепившись за цвяхи, висіла рибальська сітка, у яку вплели шматочки скла. На стіні — якщо у напівтемряві можна було щось розгледіти — вугіллям намалювали карту Зеу Казута.

— То як, схоже на сектантів? Той, що створив це місце, міг би бути розвідником, найманим вбивцею або правою рукою ватажка.

— Ні. — Чесно відповіла старша. — Сектанти такого не роблять. Але ти дуже добре постарався, молодець.

Хлопчик рота роззявив від здивування. Він здогадувався, що його план викриють, проте був здивований, що за цим не прослідувало жодного осуду.

— А ми могли б тут трохи посидіти? — Напрошувався молодший, як вже випала нагода. — Бо сонце… Треба почекати.

— Гаразд, якщо для тебе це важливо, але не довше ніж до полудня.

Місця на лежанці було достатньо, аби влягтися ( сісти не виходило, бо тоді голова впиралася у жердину) і витягнути ноги. Всередині млина лишалося тепло, наче осені і не настало. Якби її не пустили б пожити до розкішного маєтку, це був би найкращій варіант.

— А ім’я у тебе чудернацьке для цих місць. — Вказує Барвіна на те, що давно привертало увагу.

— Мої батьки родом з Австро-Угорського королівства. Це… Як би його так… Далеко звідси… Отуди! — Вказав він у бік гір.

— То ми майже сусіди, проте я жила ще далі.

— Твоє королівство знаходиться за краєм краю світу? А за краєм краю краю є ще щось?

— Нічого людського, тільки одне велике болото. Там гниє усе, що колись вмирало на цій землі, а люди вічно думають, що смердить від нас. Де ж твої батьки, юначе? Я їх не бачила.

— Ми спинилися тут на зиму, коли мені було вісім. Зняли кімнату на торгівельній заставі. Батько казав: «Зеу Казут такий гарний взимку, ми просто маємо побачити тутешнє Різдво!». Я не пам’ятаю, щоб місцеві ділилися з нами інформацією про вампірів, або ми просто не розуміли, що вони казали. Чи знала мама румунську? Здається, трохи від кузини… Не згадаю. Мабуть, нас все ж попереджали, та ми не сприймали серйозно.

В ніч з двадцять четвертого на двадцять п’яте містечко має своє гм… Свято? Оспецул Марі-Моремей, так усі називають. Ти не отримуєш подарунків, не прославляєш якогось дива, навіть смачної каші не їси — просто запираєшся у власній кімнаті на ніч, позабивавши усі вікна, і молишся, молишся, молишся до світанку, якщо доживеш. Це дуже весело, коли так кілька років робити, чужинці вважають дикістю, але наче є якийсь вибір? Я от завчасно купую щось смачне і весь день граюся на снігу, аби вночі спати і ні про що не турбуватися.

Так от мої батьки не пережили тієї ночі. Мені соромно, проте я не можу згадати, що конкретно сталося. Наче батько хотів піти до торговця, але куди пішла мама, чому я вцілів? Усе було так розмито, проте кінець пам’ятаю. Їх принесли до трунаря і сказали, що поховають аж навесні. Поклали у закриті труни, мені не давали дивитися, а я і не вірив, що то вони.

Тоді зі мною поговорив пан Вівіан. Він сказав, що мав би поставитися більш серйозно до загрози — дорече, з тих пір у грудні постояльців не беруть взагалі. Мер нашого міста поселив мене у притулок при монастирі, навідував, як була нагода, приносив смаколики, книжки, дерев’яного меча, усе, що попрошу! Я схотів піти до мисливців, як сповнилося дванадцять. «Ти гадаєш, що станеш наступним лідером, після мене?» — спитав тоді Вівіан. Я відповів, що просто не хочу, аби чиїсь інші батьки так само зникли. І він прийняв.

Та зараз мені здається, то був жарт. Чотири роки я допомагаю їм, роблю усе, що просять, навіть чищу ті горщики з клітки для полонених, фу! А мисливцем вони мене не вважають, і на полювання не ведуть. Може, пан мер просто хотів мене якось втішити, і це місце серед них — ще один дарунок-іграшка?

— Не знаю. Вівіан… Він наче немає ніякого злого умислу, та мені все одно якось не по собі від його вчинків. Не розумію, просто… От щось всередині не хоче йому довіряти.

— Може, то біс? Спробуй попити сок редьки зі святою водою, настоятель каже, воно виганяє нечисть з тіла.

— Я все-таки вважаю, редька буде гіршою, ніж легіон бісів. Взагалі, мені важко зрозуміти, що ти пережив. Моя матір жива, і я знаю, що можу повернутися до неї, тільки не знаю як.

— Це те саме як думати, що хтось живе, та коли не бачиш, не можеш сказати напевно.

— Угу… — Позіхнула дівчина. — Не хочу про це думати. Краще вирішу проблему з культом та мисливцями, тоді спробую знайти зворотній шлях а тоді… Не стану загадувати наперед. — Вона замовкла.

Бо мені страшно уявити, що буде далі.

***

Млин стояв біля поля, пшеницю з якого обробляв. Мірошник працював з кінця літа до початку зими, решту року проводив на фермі. Виходило так, що всередині липня вітряк був порожнім, хоч і крутив лопасті, коли підіймався вітер. Влізти туди можна було через дірку ззаду, там, де глина осипалася зі старості. Звісно, старий роботяга був дуже важливою частиною життя селян, та не настільки, аби полагодити.

Можливо, справа була у тому, що батько забував дописувати деякі рядки у витратах мерії на потреби громади.

Може, дірка була не такою вже проблемою, бо механізм усе одно працював.

А може всі чекали, поки споруда завалиться.

Сава б одразу полагодив будь-яку тріщинку. Це те, що має робити добрий господар у своїх володіннях, поки проблема не стала більшою.

На першому поверсі було велике колесо з жорновами. Його не використовували з минулого року, а все одно пахло борошном. Білий пил був розсипаний тут і там, мов сльози якогось духа. Дорече, про це. Діти вірили, що у млині мешкають привиди, тому він і стогне під вітром. Не було ніяких історій від дорослих, як хтось вмирав поруч, та навіть мисливців ці вигадки не цікавили, іронічно, бо вони мало не щодня боролися з вітряками. Син мера теж не вірив, ну, то ж просто від нічого робити повигадували хлопчаки-селяни… Але зараз якось повірилося.

Там, назовні, дмухав лихий вітерець, а тут колеса завертілися так, мов їх обертала дюжина чортів. А може, подих вітру був легким? Гм, невже він знову почав плутати слова?

Шукаючи предмет у напівтемряві, юнак рухався в одному ритмі з колесом, аби не привертати зайвої уваги. Під руку траплялися порожні мішки, колоски торішнього жита, мишачі трупи, засохлі і ледь помітні. Усе було не те.

Тож, треба було піднятися нагору, до механізму лопастей, так? Чи не Марчел ото колись казав, буцім то шестерні можуть затягнути руку і зжерти її, виплюнувши самі кістки? Наче той віслючок знав, як працює вітряк! Проте, не те щоб Сава розбирався у подібному.

Підіймаючись вузенькими сходами без перил, ноги плутали сходинки, ставали непевно. Рипіння вгорі було тихішим, і розбавлялося якимось звуком. Він був схожим на дзявкання, чи кашель.

Та ж не може праведна жінка бути серед них, ні-ні, їй тут не місце!

Він знову зщулився до того шестирічного малюка, який намагався вберегти тіло Магдалени від знущань Серафіма. Привидами ставали ті, хто мав незавершені справи у житті, або кого поховали бозна як. Тож пані Розаріт-Зорі могла знайти собі прихисток тут, після того як лишилася сам на сам з тим навіженим.

— Мамо? — Погукав він, щоб переконатися.

Не знав, чого хотів більше: тиші, або голосу, який стерся з пам’яті. У відповідь знов оте дзявкаюче рипіння, це було «так» чи «ні»?

Юнак став на останній сходинці, вдивляючись у темряву. Було тут одне запилюжене віконце, але воно не сильно допомагало. У шестернях щось блиснуло, підморгнувши. Ото такий був привид, або пастка старого млина, щоб змолоти кістяне борошно?

Навіть якщо це пастка, я піду. Вони оцінили мене вище, ніж просто хлопчика, я не підведу.

Впевненим кроком Сава рушає до блискучої плями. Він стирає хвилями тремтячі слова з піску. Привиди, смерть, небезпека, матір, кістки, скрип. Воно усе вицвітає, не хоче йти, проте пісок ніколи не встоїть перед водою. Натомість думає про виконане завдання, про те, що отримає, таке незвідане, але точно потрібне. Понад усе на світі.

Рука хапає відблиск, що вмить стає гострим лезом. Юнак обережно підіймається вище, намацавши руків’я. Зі старих шестерень непроханий гість млина витягає меч, срібний, судячи з сяйва. На ньому теж отой почорнілий символ, без сумніву, саме те, за чим відрядили.

Спускатися донизу вже легше, бо якщо і є якась небезпека, він здолає. З чарівною зброєю, що вбиває усіх міфічних почвар, боятися мають вже вони.