Раді Вас бачити!

Тіло все ще лежало у склепі. Привести його до ладу — найкраще, що вона могла б зараз зробити. Але Барвіна так і не наважилася підійти: не могла подивитися в очі Тадеуша, хай навіть він її не бачив.

На виході з кладовища цілителька зустріла Габріеля. Той нагадав, що мер заборонив пускати гостю, сказав, у нього можуть бути проблеми. Білявка наплела щось про прощання, а тоді повернулася до маєтку. Збрехала Амзі, мов не знайшла її серед прихожан церкви, і повернулася до дому сама, як скінчила молитися.

Зникнення юного мисливця, до того ж улюбленця лідера, мали б помітити за день, два максимум. Як опитуватимуть свідків, трунар розкаже про її візит, всім відома прив’язаність малого до старшої, а ще запах розкладу…

Та дні минали і ніхто не приходив.

Напади упирів припинилися, це давало ще більше можливостей на пошук. Вівіан більше не розривався між роботою та сном, навіть навідував кілька разів, пропонуючи пройтися на ринок чи до річки. Дівчина відмовляла: переоцінила себе, вона ще не очуняла після пережитого.

То була гарна нагода повернутися. Ну, сховає Габріель ключ під інший камінь, не біда. Запхати труп у порожній саркофаг, призначений для майбутньої труни — можна забути про те років на сорок.

Та тобі хочеться, щоб знайшли і покарали. Перед іконостасом, у підвалі-катівні хранителів, на шибениці у центрі міста. Чому сама не зізнаєшся?

— Я не можу сказати цього вголос, німію.

Барвіна сподівається: хтось додумається. Може, Амза підсипле отруту у сніданок — самосуд. Або якийсь друг-мисливець зайде, випустивши болт у голову — наказ лідера. Чи вони чекають, коли скінчиться піст, свято, ще якась хрінота?

Так і сидить білявка у власній кімнаті, у самій лише сорочці та панталонах. Волосся от-от дістанеться небезпечної межі, а гострих предметів їй ніхто не дасть. Усі наполягають, аби дівчина вийшла на вулицю, та двері до спальні тримають зачиненими — тільки з кимось, лише під опікою.

У цьому є сенс. Ти психічно хвора, знову щось вдарить у мізки, різанеш себе ще раз. Звідки їм знати, для кого ти пускала кров? Може, про це теж варто розповісти.

Не хоче. Те, що сталося між нею та Савою — їхня особиста справа, занадто інтимна, аби бачив увесь світ. То здивовано ахають, вгледівши рейтузи, навіть не голі сідниці, а от сакральність думок — порожній звук.

Одного вечора — час вже втратив міру — хтось таки прийшов до маєтку. То був не хранитель, а роботяга, що його до того Барвіна навіть не бачила.

—Амзо, віддай її мені! — Крикнув чолов’яга, без зупину натираючи червоного носа. — Ця клята відьма краде дітей ї продає їх упирям!

Вона стала біля виходу на балкон, притискаючись до скла. Яке полегшення!

Служниця почала заперечувати: це ж підопічна нашого доброго пана мера, він би ніколи не тримав вбивцю у домі. Чоловік пішов.

Зранку під воротами зібралися вже четверо, серед них одна жінка. Вони повторили те саме: ще одна культистка, пробралася у самісіньке серце героя. Вбити її, вбити!

Служка покликала чиновників з ратуші, вони розігнали нахаб.

Ввечері повернулося два десятки людей, на яких і всього апарату управління не вистачило б.

Кожна їхня лайка, кожне прокляття руйнувало провину, яка душила дівчину. Так! Так! Так! Вона заслужила, хай здеруть з неї шкіру Стільки болю, скільки потрібно, навіть смерть — аби тільки спокутувати.

— Воно одразу видно, вдягається як чоловік, дияволиця! — Раптом крикнув хтось із них.

—А волосся стриже, цноту вже комусь віддала, повія! — Підхопила жінка.

— Як вона до «Сміхотливих Ночей» ходила, хіба порядні леді так роблять? — Вигукує власник ригайлівки.

Нема жодного слова про смерть Тадеуша. Тіло, що лежить у них під носом, втратило сенс, або ніколи його не мало. Вона — відьма та вбивця. Не тому, що віддала на поталу хлопця, не тому, що хотіла торкнутися уст вампіра, а тому, що посміла коротко стригтися.

— Які ж ідіоти. Я кожного дня намагалася зрозуміти, допомогти. Половину з них лікувала, і навіть не раз. А вони весь час дивилися на мене як на…

Божевільну?

— Так. Проте я поїхала дахом нещодавно, і вже точно не через носіння штанів!

Якби містяни знали правду про Саву, про Тадеуша і твої стосунки з богом, вони б не дзявкали під ногами, ось що. Позатикали б роти і навіть пискнути не сміли б. Але ти — не вампірша, яка може вкусити, а просто неправильна жінка, на якій дозволено зігнати лють.

Що тут сказати? Зеу Казут — місце, де відсутня будь-яка конкретика. Навіть справедливість — відносне поняття.

***

Пізня ніч, спати треба, тим паче, коли очунюєш від рани, але сон ніяк не йде. Знову й знову рука стискає невидиму долоньку Тадеуша, а чолом розходиться пульсація від кривавої плями. Таке враження, наче сама Барвіна — вампірша, яку спалило пекуче сонце. Порушила лікарську присягу, навчила упиря його власної біології, аби вбивав краще, вже навіть не здатна згадати, куди кладе речі. Хіба така цілителька має право на практику?

У дідуся так само починалося. За словами бабці, він шукав на столику окуляри, що їх поклав біля ліжка, снідав двічі на день і п’ять разів чистив зуби. А тоді сам собою вийшов з дому і кликав Ганнусю, блукаючи парком, який знав вже пів століття. Зрештою, не зміг дружину пригадати, і взагалі, губився між вітальнею та ванною.

Якщо воно прокинулося і почало жерти її мозок, як хробак поїдає мерця у могилі, то вже нічого не вдієш. Найкраще — знайти когось, аби слідкував, щоб зберіглися хоч якісь залишки гідності.

Раптом той черв’як стає аж надто реальним: торкається вуха, сповзає вниз, проповзає під головою, обвиваючи вінцем післясмертя. Ще трохи і розкриє черепну коробку, матиме свій бенкет.

«Я вже зовсім того, так?» — Думає дівчина, готова закричати.

Ні. Ми тут не самі.

Розплющивши очі, білявка вбачає постать біля ліжка. Не вагаючись ні секунди, вона встає, стрибнувши на ту істоту, а коли обидві падають на підлогу, стискає руки на горлі.

Вбий її! Задуши змію! Ти можеш. Хай то стане іншим уроком!

— Панно, благаю, відпустіть. — Хрипить служка, розмахуючи руками.

Місяць вже майже зник, тож розгледіти деталі у темній кімнаті непросто. Але сукня і чепчик… Так, ця гостя — Амза.

— Ти чого до мене підкрадаєшся? — Злізши з бабці, питає Барвіна.

— Хотіла розбудити вас, але обережно, щоб не налякати. 

Силует ховає руки за спину. Зазвичай вона тримає їх перед собою або на боках, отака-от леді. Дрібниця, та як подумати ще секунду…

— Що ти там ховаєш?

І тут немає правильної відповіді. Усі ліки гостя маєтку приймає добровільно, щось зайвого — наприклад, віника — покоївка зі стажем не тягала б. Та й навіщо ховати? Хіба то якась отрута, але й тоді панночка не буде опиратися.

Старенька не відповідає, робить обережний крок до дверей. Цей жест не лишається непоміченим.

Перевір, поки вона тобі мізки не запудрила.

Впевнено схопивши плече, дівчина обходить Амзу і вириває з її рук трофей — власну книжку, яку весь цей час ховала під подушкою. Раптом той фоліант запускає інші спогади: заколка, ножиці, одяг…

— Ти брала мої речі, а тоді брехала, наче вони десь загубилися.

Покоївка різко змінює позицію: скидає з себе чужі руки, випрямляється.

— Оті речі збивали вас зі шляху, розпускали дурну славу, дійшло до того, що містяни хочуть вашої смерті. Пан Вівіан хотів вберегти, увесь цей час, а ви невдячна дикунка.

Білявка завмерла, погубивши усі слова. Від самого початку, не встигла вона навіть дня переночувати тут, вже вирішили, що треба узяти, а що — дати натомість.

— Він провів перемовини з мешканцями, цього вечора. — Сміливіше продовжила жінка. — І тепер кличе вас на розмову. Вдягнули б щось пристойне, хоча, репутації це вам не поверне.

Плювати вона хотіла на те попередження. Як взагалі Вівіану — любителю честі і порядності — могло вдарити в голову викрадати чужі речі і плести якісь інтриги? Ну звісно, тепер дівчина має думати, що чоловік скаже, а не він боятися правди.

— Хай вже потерпить, коли терміново.

Білявка вилітає у коридор, йде швидко і впевнено, відчуваючи кожен крок ударом молота. Раптом ступня підвертається, стіни пливуть, мало не впала.

Все ж трошки зарано бігти марафон. Побережи сили, тобі знадобиться.

Гостя маєтку сповільнює крок, та від того легше не стає. Ноги все ще важкі, писк у вухах повернувся. Вниз сходами її тягне, мов та служка сунула до мішка і тепер волоче на страту. Барвіна обертається: Амза стоїть у дверях кімнати, проводжаючи поглядом. Мабуть, все-ж таки повернеться до спальні і забере ту книгу, викине або спалить, чи зачитає на суді.

Хай спробує, вона ж не зрозуміє ніхріна. А якщо вже вгледить послання суверена… Може, тоді цирк скінчиться нарешті?

Гостя наближається до кабінету. Двері трохи відкриті — запрошують, але не повністю. Наче увійти — її вибір, та якби він не схотів, були б зачинені, а як вона не піде лишиться ледь жива посеред дороги.

Мер сидить у кріслі, поліруючи заколку Майястру шматком тканини. Ця річ наче була дарунком і лежала на туалетному столику, та звісно, насправді їй не належала, тепер от потрапила туди, куди захотів господар.

— Виглядаєш значно краще. — Підвівши очі, каже хранитель. — Суп Амзи пішов тобі на користь.

Він все ще спокійний, наче нічого і не сталося, мабуть, влада над містом та купою людей з арбалетами геть потьмарила розум.

— Ти зі мною так не розмовляй, я знаю про твої фокуси! — Стиснувши руки у кулаки, кричить підопічна. — З яких це пір «ні» означає «ти можеш викидати мої речі, якщо тобі не довподоби»?!

Вівіан всміхається краєчком губ. На його обличчі немає злорадства, тріумфу, страху. Тільки доброта — безмежна батьківська любов.

— Деякі діти продовжують капостити, як їх не вчи. Пощастило мати такого терплячого покровителя.

— Скільки тобі років?

— Двадцять вісім. — Байдуже знизавши плечима, відповідає чоловік.

—Мені тридцять два, яка я тобі дитина?!

Вона підходить до столу, спираючись на нього, нависаючи над мером, погрожуючи. Принаймні, хочеться, аби це була погроза. Правда в тому, що голова йде обертом усе швидше. Знайти опору — єдиний спосіб відстрочити падіння. І досвідчений мисливець це розуміє. Його не лякають порожні викрутаси.

— Ми за віком будемо міряти, чи за розумом? Не ображайся, мила, але ж ти базові правила поведінки не знаєш, підбурила проти себе усіх та вся, влаштувала не один скандал. То з аптекарем, то з, прости Господи, моїм п’яним хлопцем, що відпочивав у таверні. Я дозволив собі накричати на тебе лиш раз, коли ти стояла на порозі смертельної небезпеки, та навіть за те вибачився сповна своєю опікою.

— Я хіба просила про себе піклуватися?

— То може підеш собі, га? Подивлюся, як ти впораєшся без покровителя, і де ночуватимеш, коли не буде розкішної спальні з ванною.

Білявка згадує сховок під дахом старого млина. Місце, куди, як тільки що зрозуміла, більше не зможе зайти, як майже всі вампіри не можуть у церкву. І Тадеуш вже не вернеться. Той острівець дитячих фантазій помре, зіпсується за рік-два. Ще одна добра річ у цьому місті, яку чужинка згубила.

— Народ чекає. Вони чергують у мене під воротами, о-так. Ти наробила стільки дурниць, а я дозволяв тобі — був гарним опікуном. Аж надто м’яким, як сказав би панотець, та зрештою, хіба це не благодать?

— Ти ж чогось просиш за ту свою благодать, не буває анічогісінько безкоштовного у світі.

Вівіан чи то кивнув, чи то струснув з лоба волосся, простягнувши їй заколку.

— Є одна річ, проти якої містяни безсилі: авторитет мого роду. Якою б дикою не була дружина, репутація чоловіка закриє роти незадоволеним. Ми можемо продовжити стосунки, ти матимеш опіку, безпеку, тепло, а цю історію згадаємо як куменду казочку, вкладаючи дітей. Але до вінчання лишатимешся іноземкою, що попсувала тут геть усі устої. Коли схочеш прорватися крізь натовп, тебе навіть Бог не врятує.

— Ти ж можеш просто наказати їм, на твоєму боці озброєні люди, досвідчені, вони заспокоять містян з палицями та вилами. —Каже Барвіна, прикривши очі.

— Та ж вони такі самі містяни.

— Це і є твоя хвалена дисципліна, покора? Чи стривай, це тільки я тут маю бути покірною?

— Для твого блага. — Повторює мер, вклавши заколку у руки. — Заміжжя або шибениця. Знаю, ти розумна, тож роби вибір, а я піду домовлюся зі священиком на ранок.

Обійшовши білявку, що заклякла, мов статуя, Вівіан йде з кабінету. Гостя лишається одна там, де раніше ніхто не лишався — сьогодні їй дозволена така честь.