Раді Вас бачити!

Вівіан усе наполягав на тому, аби Барвіна не поспішала з поверненням до роботи. Він врятував її з доброти, і вона немає нічого платити, ані соромитися того, що Амза готує на неї вечерю. «Якщо тобі треба якась сукня чи парфуми, — додавав хранитель — просто попроси, чи ж я настільки бідний, що не зможу дозволити своїй гості невеличких радощів?»

Проте справа була не тільки у грошах. Чим можна було зайнятися у маєтку? Так, була тут бібліотека, тільки от тисячі жанрів ще не вигадали. Більшість книг — переписи богословських текстів, словники, ну, може дві-три саги, та написані старим діалектом, половину з якого дівчина не знала. Служниця пропонувала зайнятися вишиванням, проте гобеленів і решти ганчірок, які старенька мусила прати, висіло більш ніж достатньо.

А робота з тілами це те, до чого треба було йти третину життя. П’ять років навчання на лікувальному факультеті, ще кілька конкретно на пат анатомії, і вишенька на торті — інтернатура, щоб піти штопати шкарпетки і малювати квіточки на сорочках? Аж ніяк. Тепер дівчина мала повне право бути у морзі, і хай його хоч сотні хранителів загородять, їм доведеться поступитися.

Повернувшись до роботи, Барвіна таки отримала свій казан — Габріель зробив своєрідну подяку за мовчання. Там можна було кип’ятити інструменти кожного дня, але смак у того супу, мабуть, був препаскудним. Поступово дівчина розставила усе як їй зручно і вже не губилася, де лежить марля, а де — спирт. Старий трунар не заважав, звернувши увагу на стан могил. Йому чистити плити було і спокійніше, і легше.

Божевільні до них більше не совалися, якщо не брати до уваги деяких пацієнтів, звісно. Один наприкінці вересня примудрився знайти десь бджолу і переконував, що йому час відрізати руку, коли варто було просто прикласти компрес і почекати кілька днів. Інший ходив три дні підряд доводячи, що хвороба у нього є, яка — не знав. Зрештою, цілителька направила його до церкви — там поставлять точний діагноз, вони завжди знаходять, що з тобою не так.

У п’ятницю до склепу принесли покійника. Казали, з Провулків Бідноти — там блондинка ще не бувала, та мабуть саме звідти виліз отой навіжений. Роботи було багато: чисельні порізи, кров спускали навмисно, але необережно, тому тіло було вкрито липкою плівкою. Це все б ще нічого — помити, вдягнути і забути. АЛЕ хто таким займався? Отой культ, що був винен навіть у дощі чи здохлій свині. Хранителі вирішили, що чоловік може стати вампіром, ну і так, для профілактики, всадили здоровезного кілка йому у серце.

Барвіна подивилася на хлопця. З виду не дуже привабливий, ну, брудний, волосся немите, може, і не її ідеал, та зрештою — людина. Принаймні він вже нічого не відчував, коли його рятували від неіснуючої посмертної хвороби, та все одно так знущатися над трупом…

А що зробиш? Давай, пожалійся на чортових садистів, як пристойна сусідка дзвонить у поліцію, побачивши алкашів під двором. Потім ще винною лишишся, йому з того що?

І справді. Вона має підготувати тіло до поховання? То зробить усе можливе. Люди бояться такого кінця, але ж і вони дають хранителям владу, дозволяючи робити таке, поки не відпустять казочки про вампірів, ніякі розумні речі не допоможуть.

Вдягнувши рукавиці (щільна шкіра, майже гума, якщо ввімкнути уяву), цілителька береться до роботи. Зрізає одяг, згадуючи численні жартики на перших курсах. Прикольно. Поки не подумати, що колись ти так само лежатимеш на тому столі, але коментарів про своє тіло вже не почуєш. Іноді доводиться вичищати рештки бруду з порізів, повертати до рани шматки відірваних м’язів, обережно зашиваючи, аби під одягом тримало форму тіла. Тоді анекдоти закінчуються. Лишається тільки абстрагуватися, зосередившись на роботі.

Ти ж бачиш: смерть не була миттєва, серце пробили вже мисливці. Сектанти збирали кров, а для цього треба тримати жертву живою. Тут немає нічого оптимістичного, хіба одна гарна новина: не тебе сьогодні пустили на фарш.

Закінчивши з самим тілом, треба братися до вдягання. «Добрі гості», що принесли подарунок, люб’язно лишили набір одягу. Дешевий, проте чистий. За цим ніхто не прийде, кажуть, був одинаком-сиротою, тому і бальзамувати, натирати олією не треба. Можна додати трохи сушених квітів у кишеню, так, щоб священику було легше читати молитви.

Працюючи далі, Барвіна зітхає, поклавши марлю під сідниці, аби на похоронах нічого не витікало. Так, він не був поважним паном-торговцем чи монахом, та це ж не значить, що заслужив на такий кінець. Ніхто не має вмирати у муках, як вже на те пішло, хіба оті самі сектанти, що грають у жреців вигаданих упиряк.

Підготувавши мертвого, дівчина миє руки, та все ще лишає фартух. Зараз вона покличе Габріеля і той перенесе тіло до труни. Може, попросить про допомогу, бо інших людей тут немає.

Вона повертається до входу і завмирає. За більш як годину роботи не було ані звуку, крім власних інструментів.

Але у проході стоїть чужинець. Як давно?

Він вдягнений у чорний жупан з червоною вишивкою, бархатний капелюх і чоботі не з дешевих. На рівні плеч волосся зібрано у хвіст, а далі йде коса, якій позаздрять молоді наречені. Незнайомець може бути злодієм, що вкрав гарне вбрання, проте погляд тих… карих? Очей говорить сам за себе. Так не дивляться налякані підлітки чи самовпевнені бандюги. Це прискіпливі очі самої влади у людській подобі. Чоловік підходить неспішно, бо знає, що за ним — єдиний вихід. Запах троянд, до якого звикаєш у маєтку Розаріт-Зорі, розквітає з новою силою, від нього шкіра холоне, а гаряча кров ховається глибоко у венах, наче тебе поклали на той стіл, замість покійника.

— Маленький помічник трунаря, юний мисливець, що захотів погратися у героя. Ти настільки знахабнів, що дозволяєш собі підіймати руку на мій рід, а чи готовий до справжнього подвигу? — Спокійний голос шелестить у повітрі, не видаючи ненависті, інтересу, претензії — нічого.

Барвіна встигає зробити лиш крок до полиці, він робить два, опинившись біля неї. Рука тільки вхопила щось, схоже на зброю, а його пальці вже лягли на підборіддя. Незнайомець підіймає їй голову, змушуючи зазирнути в очі. Карі? Та вони яскраво-червоні!

— Не вистачає приті, га, віслючок? То попроси мене про милість, благай, і може, у тебе буде шанс.

Дозволяє тонким губам перетворитися на серп жнеця, впиваючись безпомічністю, яку не сховає жодна гординя. Рука спускається на шию а погляд спалахує чимось новим. Він точно краще за неї знає, як культ прикінчив того бідолаху.

—Не буде. — Відрізає дівчина. — Я бачу, як ти дивишся на мене, як на мавпу, що навчилася їздити на велосипеді, потішила цирк, і помилково записала себе на рівні до людей. Ти не вважатимеш мене за рівну, хай що я зроблю чи скажу, але і не змусиш поважати себе.

Ті пестливі пальці стискаються на горлі, холодні, мов на них невидимі рукавиці, і цей доторк справді страшний. Не тому, що може обірвати життя, а тому, що самої секунди вистачило, аби розпалити бажання. Покірності, слабкості, кінця цього танцю з шаленим феєрверком згасаючого життя. Та все ж, у душі вже горить полум’я, поки що воно тримає контроль над незбагненними думками.

— Якщо я скажу, що поважаю, ти мене переможеш? — З ледь помітним тоном здивування питає він.

— Сама битва — вже перемога. Жодна людина не вийде чистою з вигрібної ями, але гідність можна зберегти, навіть стоячи по вуха у лайні.

За мить її притискають до стінки, думки пускають пагони, чіпляючи шипами залишки здорового глузду. Та все ж рука — як можна було забути — тримає щось. Надія. Барвіна замахується, провівши лінію чітко по обличчю ворога. Це… Виявився звичайний бинт, який навіть його не подряпав.

Та сталева хватка раптово слабшає, впустивши на підлогу. Не стримуючи кашлю, дівчина, однак, не дає собі права відсиджуватися, і підводиться, знову виставляючи вперед руку з марлею.

— І це він назвав безжальним вбивцею? Дурень. — Відкинувши ту «зброю» геть, констатує чоловік.

Жертва не встигає нічого сказати, зробити чи навіть подумати — нападник утік. Тобто… Він же не міг у повітрі розчинитися? Просто сприйняття змінюється, коли лякаєшся. А світ… Так. Став трохи реальнішим після його відходу. Серце знов загупало, обличчя почервоніло, бо кров пішла судинами як гірський потік, а руками-ногами забігали мурашки, наче у тій грі про схвильоване море вода крикнув «відімри!».

Але найголовніше — сморід бальзамів та засохлої крові з трупа, як же це чудово! Що завгодно, аби тіки не ті троянди.