Раді Вас бачити!

— О, Господи, та коли ж у цієї дівчини з’явиться розум! Панно, вас скільки просити не ходити по дому голяка! — Запричитала Амза, побачивши гостю маєтку.

— Можу зняти панталони і сорочку, щоб краще було видно. — Сказала Барвіна, та вмить зрозуміла, що такі жарти недоречні перед старою панночкою. — Я спустилася попросити у вас назад свій одяг, взагалі-то, ви ж вчора прали, він мав би висохнути.

— Я його позбулася. — Чесно зізналася покоївка. — Він весь був у крові, та навіть якщо відмити, як можна носити те, чого торкався труп?

— Що ж тоді мені і руки собі відрубати? Ну, гаразд, дайте якісь непотрібні штані, тут багато старих речей.

— Вам не до лиця. Вдягніть якусь із суконь, їх повно у шафі.

— Сукні матінки Вівіана, а хіба це не одяг покійниці?

Спохмурнівши, старенька похитала головою. От вже ця дикунка, нічого не вчиться, ще й зі старшими сперечається. Нащо добрий мер узяв оце собі на поруки?

— Та ж господиня не у тому одязі вмирала. А якщо вам настільки нічим зайнятися, що ви вередуєте, то підіть приберіть у спальні пана. Мені стільки справ сьогодні переробити треба, не думаю, що встигну.

Блондинка погодилася, зрештою, цікаво було побачити покої героя Зеу Казута, той внутрішній світ, який чоловік не показував, ті почуття, про які не говорив.

У кімнаті панував хаос: немитий посуд на тумбочці біля ліжка, постіль м’ята і кинута на матрац, нещасний килим затоптали чоботями, тут і там валялися купки сміття, як от зламана зброя чи залиті чорнилом папірці.

З усім цим контрастувало дві речі: шафа і письмовий стіл. Мер не міг з’явитися перед своїми хлопцями у м’ятому чи дірявому костюмі, загубити печатку або наказ — теж недозволена розкіш.

А чи були у кімнат якісь інші речі? Може, книжки, які він читав, хобі, накшталт музики, шахів або колекції гобеленів? Нічого. Білявка вигрібла з закутків купу непотребу, що його позагортала у брудні простирадла та віднесла до пральні (хай вже Амза розбереться, що з того треба). Ніяких слідів того, що Вівіан був людиною, не лишилося.

Перестеливши ліжко, Барвіна наважилася відкрити шафу, де лежав ідеально розкладений одяг. Окрім звичних костюмів тут були зовсім малі, радше на Тадеуша, ніж на дорослого чоловіка. То коли він став мером і коли почав втрачати себе? Те саме чекає на неї, якщо залишитися?

Це як з культистами, люба. Неможна позбутися його просто втікши, чи заплющивши очі.

Відігнавши ті думки, білявка позичила кілька речей зі старих, які, дорече, непогано сіли на фігуру. Тепер вона була готова повернутися до того, чим справді планувала зайнятися, задля чого так рано встала. Дати реванш тим сектантам. Якщо вони гадали, що залякають її дешевим фокусом і на тому усе скінчиться, то треба було менше дивитися на дурних мисливців.

—Ну і куди це ви? — Стоячі на порозі з віником, поцікавилася покоївка.

— У справах. — Коротко відповіла гостя. Чим менше люди знали, тим краще.

— Ваші справи меру не допоможуть, а от картоплю почистити — то інше. Він з роботи голодним прийде, і як панові Вівіану вбивати вампірів, коли вдома нема чого їсти? Допоможіть мені з обідом, запевняю, це буде краще, ніж будь-яка послуга іншого підлеглого.

— Добре. — Фиркнула дівчина. — Це я вмію

Тепер вона вже лишилася сама на кухні, поки старенька прибирала на другому поверсі. Ця класична пастка «Допоможи. Зробила? От тобі ще робота!», це для людей, які не вміють казати «ні», або яких не чують. Ну, сперечатися з закоренілою любителькою правильних жінок було б нерозумно, та й дебати у плани дослідниці не входили. Тож, дочистивши кілька картоплин, невдячна не пішла через двері, які покоївка зачинила на ключ, а скористалася вікном — ще б їй влаштовували домашній арешт у тридцять з гаком років!

Покинувши нарешті маєток, дівчина пішла до міста, та звернула на цвинтар. Вона не знала, що привело її сюди робота ж починалася тільки ввечері. Але…

Треба закріпити правду, поки її не сховали від мене.

Була якась причина.

Габріель вже був на місці — чистив надгробки ще засвітла. Побачивши колегу, старий проводив її до склепу, але не пустив униз, туди, де лежало тіло повії перед похованням.

— Я знаю, чого ти хочеш, неможна, зроблю це сам.

—Ти гадаєш, я не впораюся? — Насупилася білявка. — Не кажи тільки, що мені краще було б зварити борщ.

— Ти впораєшся, але жалкуватимеш про це все життя, її неможна, я сам.

Бойова дівиця вже хотіла піти напролом — натиснути кількома гострими словами, почекати і залізти до покійниці, якщо треба. Ще один любитель «краще знаю», ну годі! Вона скоро почне у власному імені сумніватися, а її окучують новими і новими таємницями.

— Тобі неможна, — спокійно пояснив він, -—бо померла для тебе не порожнє місце. Вона відійшла у тебе на руках, мисливці розказали. Чим більше ти дивитимешся на неї, тим більше вчуватимеш провину, і це невідворотно, хоч якою майстринею ти є.

Я став трунарем у п’ятдесят, до того теслею працював. Мій син і досі робить усіляке у лавці біля центру, він же і труни поставляє, але поза роботою ми не спілкуємося. Я пішов сюди, бо дрібна праця з моїм зором вже нікуди, а за таке хоч платять. Так от, пропрацював тут десяток зим, вже звик до мертвих, а тоді моя стара — Марта — померла від хвороби. Те вже давно її доймало, і шістдесят п’ять то не двадцять, я і так купував ліки, що подарували їй рік життя, проте… Ставши навпроти тіла зрозумів, що не зможу. То був єдиний раз, коли брудний ямокопач відцурався трупа, і мені аніскілечки не соромно за це.

— Хто ж тоді ховав?

— Вівіан. Він зголосився, хай навіть мисливці кликали це брудною роботою. Не побоявся тіні на свою репутацію, увійшов у моє положення. Він добрий мер, і не тільки тому, що в його роді немає кандидатів на це місце. Тому, що совісний — рідкість для людей. Але я чоловік, а ти — жінка. Дуже вправна, та все ще жінка у чоловічому світі. Як тобі вже стільки років довелося у ньому виживати, маєш розуміти.

Розуміла, ще змалечку. Хлопцю можна лиш раз зробити щось відважне, і він одразу сильний, тобі варто дати слабину на десять тисяч перемог — усе, прикидалася, насправді слабка. Так закінчилися її уроки гри на піаніно, що тривали з першого класу аж до дев’ятого. Коли талановита дівчинка узяла перше місце на змаганні а мати мовила не «молодець», ні, бо то насправді було не про музику.

Вона сказала «нарешті щось жіночне з’явилося, дорослішаєш».

І більше Барвіна клавіш не торкалася.

Якщо даєш слабину — сховай це, як взялася грати роль незалежної, тягни до останнього, так само як інші обирають варіант «дружина, мати, покровителька» і танцюють цей вальс до могили. Один крок не туди і тебе понизять до жінки звичайної, гра скінчиться.

— Смерть завжди каже правду, у мертвих немає таємниць, від лікарки це вже точно. — Дозволила собі хворобливу, майже маніакальну усмішку, Барвіна. — Тут істини більше, ніж у всьому Зеу Казуті, ніж у цілому моєму житті. Я була за крок від того, аби втратити сюди доступ, після стількох років навчання та боротьби за право підійти до межі… Дякую тобі, Габріелю, ти врятував мене з безодні.

—То пусте, дівчинко. — Всміхнувся трунар. — Коли ти стільки років пораєшся у гнилі, байдуже, чоловік перед тобою, чи жінка.