Раді Вас бачити!

Іноді здавалося, що Вівіан теж якоюсь магією володів. Наступного ж дня як він сказав про свято (а лишався до нього цілий тиждень) мешканці Зеу Казута почали готуватися. Не було тих бутафорських гірлянд, які розвішували у великих містах двадцять першого століття, не було кольорів, що від них сльозилися очі. Люди прикрашали оселі яблуками, жмутами трави, стрічками, звісно, деякі додавали простеньких хрестиків, чи то для дяки Богові за гарний врожай, чи то для захисту від непроханих гостей.

Дивовижно, як іноді щось може змінитися. Бабусин дім теж ставав чарівним влітку, хоча решту року то була звичайна дача на краю села. Та особливим те місце робили не прикраси, а вони — старе подружжя, що жартома кидало одне одному претензії. «Я одружився на відьмі, ще того не знаючи» — казав дід, мішаючи карти. «Пішла заміж змолоду, та куди тепер подінуся?» — віджартовувалася дружина.

Мер дав їй сотню леїв, аби придбала собі вбрання, прикрас і чогось смачного, бо після торжества те все зникне з полиць. Барвіна казала, якось впишеться у власну зарплатню, та він відмахнувся, що потім віддасть, якщо вважатиме за потрібне.

Спершу білявка пішла до знайомого ринку на центральній площі, де була крамничка кравця. Цього разу дівчина не стала казати, кому купує одяг, видавши «готую сюрприз особливому пану».

У теплих костюмах сорочки майже не було видно під свитками, та все одно розшивали дуже рясно. Дружина майстра скромно показувала бюджетні варіанти, вишиті звичайними нитками, без шовку чи атласу. Знала б вона, скільки такі коштують насправді!

Кравчиня дуже затято пропонувала їхню традиційну кемаше, де рукава були прикрашені зеленими нитками з купою трикутників, а на грудях розквітала велетенська троянда. Дівчина ввічливо відповіла, що такого добра у жителя міста має бути багато, вона візьме щось менш традиційне.

Більш юнацький варіант з таким самим зеленим орнаментом, та до нього додавалися маленькі візеруночки. Колоски жита — основна культура, яблука, груші та виноград — це вирощували фермери у менших кількостях, картопля — її почали саджати років п’ять тому, наче, непогано прижилася, і коноплі, з яких у давнину робили одяг. Зараз, проте, закуповували, тому що земля після них не родила.

Білі брюки з вовни не продавалися окремо, без них сорочка була просто білизною. Пропонували вузькі — ітарі, та широкі — чоаречи. Барвіна зупинилася на другому варіанті, хоч і вимовила його з третього разу.

До штанів треба було пояс. Вовняний, широкий, витканий хвилями, дуже сподобався, але їй підсунули шкіряний з пряжкою — головний модний тренд усіх випивох «Сміхотливих Ночей».

— До нетрадиційної сорочки бреу не вдягають, панно. — Пояснила жіночка. — Це все одно що б король натягнув корону на брудного каптура. Як ви подаруєте таке чоловікові, він вам дяки не зичитиме, у кращому випадку посміється.

Добре хоч на свитки таких правил не було. Усі вони мали різні кольори, і йшли як «верхній одяг» без підкреслення статусу. Дівчина узяла жовту, та на тлі її волосся вона виглядатиме блякло.

Наостанок кравчиня дала чужинці пораду: як хоче щось купити собі на прикрасу, наприклад, колосок у волосся, хай йде на бік фермерів, бо там ще лишилося. Тут розкупали усе і продавали втридорога, для приїжджих, але якщо вже вона підробляє у місті і гостює у мера, заслуговує на краще.

Так цілителька рушила до мосту, та ще здалеку побачила: той бік річки сильно змінився. Якщо Зеу Казут ставав яскравішим до свята, то завжди барвисте і веселе господарство навпаки, відмирало. Поля полисіли, не лишаючи навіть бадилля, снопи поприбирали, теплі кольори сонця змінилися холодними відтінками голої землі. То був не просто «сільський райончик», а повноцінна частина механізму. Воно працювало у злагоді з центром. Навесні все знову поміняється: сірі будинки і зелені бруньки.

Але у домі на краю села вже ніколи не буде як раніше. У один з таких днів середини осені бабуся почала дзвонити доньці, жаліючись на чоловіка, що геть розуму лишився. Він міг піти і забути, за чим, вийти до села шукати Ганнусю — героїню серіалу, яку вважав за сестру. Забував те, що йому казали хвилину тому. Альцгеймер, судячи з симптомів, але вона ніколи не зверталася до лікарів. Почала частіше ходити до церкви, усі свої заощадження витрачала на ікони, ладанки та свячену воду. І ніхто не казав їй, що це божевілля, бо фраза «ти забагато молишся» звучить якось недобре.

Ярмарки як такої ще немає, та трохи нижче форту хранителів (нащо вони побудували своє укріплення біля людей?!) одне до одного бігають сусіди, заносячі хто мед з власної пасіки, а хто сушню з саду. Звіддаля навіть схоже на львівський музей хат під відкритим небом — ті самі середньовічні будиночки з глини і солом’яна стріха. А стіни ніхто не розмальовує, ні, це все дуже гарно, але не дім.

Барвіна йде до першого-ліпшого дому і питається, чи не продадуть вони чогось до свята. Спочатку господарка відмахується, а тоді питає, хто взагалі така, бо акцент видає. Дівчина пояснює: гостя Вівіана, він запросив її на свято і вона хоче якось так вдягтися, аби не виглядати на його фоні як стовп посеред лісу.

Жінка сміється і гукає до інших.

— То від мера, нашого доброго пана мера. Ану відберіть найкращі колоски, то він їх собі на капелюха почепить, принесіть найчервоніші яблука, і вони висітимуть на поясі, дайте ж намисто з часнику, і з ним сам лідер Зеу Казута походжатиме!

Вибігає купа людей — не така вже і відмерла частина міста — кожен несе щось своє. Безкоштовно. Вони дають аж чотири кошики добра, пояснюючи, що у дяку за врожай прийдешній і зі сподіваннями на майбутній, треба обвішуватися плодами, мов прикрасами.

— А оцей ритуал дяки, це для кого, для природи? — Згадавши гулянки язичників на Лисій Горі, питає гостя.

— Певною мірою. Ми дякуємо Богові, а він же природу й створив.

Попрощавшись, білявка йде до церкви — віддасть трохи того добра Тадеушу, хай теж з чогось порадіє. Та підійшовши до храму знов починає згадувати — що поробиш, чим старшою ти стаєш, то більша твоя частина живе у спогадах.

Діда поховали навесні, бабця протрималася ще рік. Онука питала маму, чи варто їхати до родички цього літа? В одинадцять років вже не так страшно провести канікули у бетонних джунглях, і чи не важко буде старенькій з нею сидіти? Мати відповіла, що треба підтримати новоспечену вдову, і взагалі, Кульбабка її завжди веселила. Дівчинка погодилася.

Монахи, хоч здавалися вони людьми духовними та до радості байдужими, так само прикрашали храм, роблячи акцент на хрестики, колосків та трави там було менше. Одна чорниця спитала, з чим прийшла прихожанка, і та відповіла: шукає сироту-мисливця, він же тут живе?

 Сиротинець було прибудовано до жіночої половини монастиря, там було десь тридцять кімнат на дві дитини кожна. Раніше знедоленими опікувалися родичі, як от тітки чи кузени, та попередній мер, перетворюючи село на місто, прагнув не нав’язувати людям зайвого тягаря. Це впливає на родинний бюджет, на можливість їхати на заробітки. От і зробив таку прибудову, підмасливши тим, що святі люди зможуть прививати дітям добрі цінності, на відміну від родичів, які добровільно відмовляються від опіки.

Звісно, Тадеуша ніхто не виганяв: не лишилося рідних, ото й усе. Він, дорече, у кімнаті жив один, мабуть, Вівіан домовився. І все ж умови там були жахливі, десь як у млині, тільки механізм не тріпав нерви.

— Подиви, що я тобі принесла, колего. –—Сказала гостя, поклавши на стіл цілий кошик усякого. — Решту заберу до маєтку, може, ще Амзі щось віддам, та найсмачніше — тобі.

— Ага, кожен прагне найкраще собі узяти. — Скептично відповів юнак.

— Знаєш, іноді воно просто не треба. Диви, у тебе там лежить з десяток спілих помідорів, а я їх не їм. То яке мені діло, вони гарні, чи погані?

— А оцього теж не їси? — Малий дістав велику соту, взагалі, Барвіна любила їх жувати, коли була нагода.

— Ну… Тут я вже трохи пересилила себе. Друзі мають ділитися, правда?

Хлопчик кивнув, одразу відкусивши великого шматка, як той пес, що думає, наче його кістку хтось вкраде.

— Невже Вівіан не дарує тобі геть нічого, і мисливці не пригощають?

— Рідко. У них робота важлива, не мають часу бігати за усілякими нісенітницями. Та знаєш, серед них усе ще краще, ніж тут. Навіть не уявляєш, як це — спати біля церкви. Наче сидиш на вершині замку, який вампіри можуть щоночі штурмом узяти, а вдень страшно до туалету сходити — промажеш, то побачить якийсь святий дух, і напіддасть тобі різкою!

О, та я дуже добре знаю це, малий. Бабця поклала спати мене до вітальні, де до того лежав дідусь. Матрац, на якому він помер, викинули, а ліжко лишили. У часи Брежнєва коштувало триста рублів, то що його тепер викидати? І вона сказала мені про це, отак прямо «він тут Бога зустрів, любонько, ну, тобі постелити рожеве простирадло, чи біле з квіточками?».

Але найгірше — навпроти досі висіла велика ікона бородатого творця, яка наче мала відганяти нечість від хворих. Просила ж бабу її прибрати, та вона проігнорувала. Шість ночей мене лишали ночувати під поглядом того стариганя. Я заплющувала очі, фантазуючи, як перемагаю зло з героїнями улюбленого мультфільму, та з кожним разом поверталася до того образу древнього на троні. На сьому ніч він мало не задушив мене, і довелося…

— Ти чого така перелякана? — Вирвав з думок Тадеуш. — Та я пожартував про святих, їм робити нічого, дивитися, як хлопчики нужду справляють. Скажи, а на свято прийдеш?

— Так, мене Вівіан запросив.

— Гм, якщо він одружиться, йому дозволять всиновлювати дітей, бо неповним родинам не дають. Це ж я можу справді стати його сином, і мама з тебе чудова. А коли народиться братик, назвемо його Лаяшем? Якщо дівчинка, Кунігунда, завжди хотів сестру з таким ім’ям. Ну, може не першу, а третю, чи п’яту. Скільки ви плануєте дітей?

— Агов! Він просто запросив мене погуляти, як господар гостю. Якби я одружувалася з кожним, хто мені допомагає, то мала б гарем, як у султана. Щоб бути з кимось, треба спочатку знайти власний шлях, тоді впевнитися, що вам по дорозі, і лише потім робити разом наступний крок.

— І як це все встигнути до двадцяти одного року?

— Чому двадцяти одного? Я у свої двадцять один тільки вчитися починала.

— Ну, тому що так каже священик. Якщо людина до двадцяти одного не у шлюбі, вона вітряна, не знає, чого хоче, і гулятиме отак до старості, а потім піде жебракувати.

Звісно, Вівіану святі люди давали поблажку, бо ж він мер і все таке.

— Не турбуйся про це. Містечко мале, як буде у когось весілля не пропустиш. Мені ще треба це все до дому донести, та на святі обов’язково побачимося.

— Неодмінно. — Пообіцяв Тадеуш.

Дорогою до маєтку білявка зустріла Амзу — старенька ходила до церкви частіше, ніж більшість людей. Та подивилася на гостю, але замість звичних докорів видала:

— Добре, що хоч думаєте про запаси їжі у коморі. Візьміть ключі, панно, бо в обійсті зараз нікого.

Несподіваний жест довіри. Чи то в неї крила виросли, а чи німб? Допитуватися у старої — майже сто відсотків її розлютити, тоді доведеться чекати приходу когось, хто може відчинити двері. Тому дівчина ігнорує підозри, дякує і йде своєю дорогою.

Поки на тобі срібний хрест, я не дам злетіти, навіть з уявними подружками над магічним лісом. Дарунок матері на хрестини —вона подбала про тебе, ще до того, як ти зробила б неправильний вибір. Чому не можна просто бути вдячною?

Кошики стоять на порозі, ключ повертається у замку. Все добре, ситуація вже давно відійшла від межі, де хтось може кинути до в’язниці, або цапнути утікачку. Вона стільки усього зробила, аби її хоча б не звали чужинкою.

Але ж ти відчуваєш, коли до тебе СТАВЛЯТЬСЯ як до чужинки, і нащо обманюєш себе?

Дівчина ще раз дивиться на продукти, що отримала їх безкоштовно від селян. Вона тепер — частина міста, чи просто посильниця Вівіана, наймана робітниця? Перевівши погляд на дорогу (церкву не видно, та завжди чутно), білявка помічає, що до маєтку прийшов гість.

— Саво? — Дивується вона, впізнавши обличчя під капелюхом. — Ти вирішив розбірки з хранителем влаштувати у його дворі?

— Він зараз шниряє у лісі, шукає шлях до замку Суфлетедор Ретечіт, удачі. — Відмахується вампір. — Я хотів зустріти тебе, але, здається, у трунарів робота починається трохи пізніше.

Він досить швидко підходить до неї, та не з’явився за спиною одразу. Це не безпечно — відстань нічого не значить — зате чесно.

— Маєш розуміти одну річ, як вже бігаєш за цим лицеміром, ми трохи схожі, як не як, родичі. Лідер не має бути слабким, суверен не може боятися. Байдуже, як це називати — нормально, звично, типово. Для людини — так, для вампіра — іноді, для очільника — в жодному разі. Хай якою дрібницею тодішнім мешканцям Зеу Казута не здавався інцидент на похоронах, він мене сильно вразив. Ти цілителька, то зціли! Я знайду, чим відплатити.

— Це не була дрібниця. — Лишивши прочинені двері, білявка підходить до нього, обережно кладе руку на зап’ясток. Важко повірити, що така могутня істота не змогла дати відсіч чоловікові років сорока, та ж тоді він був просто дитиною. Здається, і зараз лишилася дещиця тієї слабкості, але торкатися її все одно що гратися з міною. — Люди не вважають це нормальним, тому скидають провину на сектантів. Наче Серафім знайшов понівечене тіло і віддав чоловікові, аби той поховав дружину, став другом родини і пізніше заручився з Сильвією на знак вдячності.

— Дуже правдоподібно звучить, це тобі Вівіан сказав? — Відповідає Сава так, мов йому і байдуже до імені Магдалени.

— Ні. Я питала у церкві, у продавців, навіть зайшла до Сміхотливих Ночей. Усі кажуть одне й те саме. Дивно, як сотні людей можуть сповідувати одну істину, що народилася з брехні.

— То ти мені віриш? — Сяйнув іклами вампір, нагадавши про свій статус. — А може я хочу наклеп звести на вашого гарного пана мера?

— Живі можуть брехати, мертві — ні. Ексгумація була точною, хоча вже неможливо встановити причину смерті. Тіло справді понівечене, шийні хребці розтрощені, але кров лишилася НА сукні, отже, її пролили вже після поховання. Якби покійницю спочатку вбили, тоді ховали, вона була б у чистому.

За мить вона розуміє, що бовкнула зайвого. Звичайного дитячого «так, я вірю тобі, ти був таким щирим» вистачило б. Але Барвіна не вірила. Ані йому, ані будь-кому у місті, слова — то ще одна дорога, якою тебе хочуть повести. Почувши дві різні версії, дівчина вчинила так, як вчиняють упирі, коли хочуть жерти — пішла і зробила те, що завжди приносило результат.

— Консумація? — У певному сенсі, це був завершальний штрих у пізнанні правди. Білявка обережно відходить назад, переступивши поріг дому. Вона відчула, що зачепила щось ну дуже недобре, але вже після того, як намолола зайвого. — Ти… ти полізла у склеп до моєї матері?! — Очі спалахнули і вмить потемнішали, закриті туманом, що завжди був у інших вампірів, та не у нього. — Копирсалася у її кістках? — Він змахнув руками, повертаючи собі кігті. — Витягала нутрощі? — У голосі розквітли нотки люті і дикого крику звіра, який втрапив у капкан. — Паскудна віслючко, ти сама скоро станеш кормом для хробаків!

Крила виросли миттєво, мов увесь час були складені. Великі, з кістковими наростами на кінчиках. Шкіра пройшла усі етапи омертвіння за три секунди, перетворившись на білу, майже сліпучу шкуру, що обтягувала скелет, демонструючи кожен суглоб та кістку. Одяг не виділяв його як вампіра, був типовим для якогось торговця чи вченого, але зараз виглядав як останній штрих. Занадто яскравий, як на таке бліде тіло, саван на тілі покійника.

Дівчина робить ще кроків десять, поки він міняє форму, завмирає, витріщаючись на відкриті двері. Вона бачила вампірів зблизька, мертвих, але не живих. Те, як вони рухаються, несучі крила мов мантію, як очі говорять без жодних слів, як губи спалахують червоним, чекаючи на здобич. Завмирає серце, зупиняється дихання, очі не кліпають. Так буває, коли вперше бачиш одне з чудес світу, або зустрічаєш власну Смерть.

Сава йде до входу, перелетівши сходинки так, мов проплив над ними. Зупиняється біля рами, як і кожен вампір. Простягує руку, торкнувшись невидимого бар’єру.

— Пробач, я не мала б без твого дозволу…

Він уриває її сміхом, істеричним смішком істоти, що вже втомилася розмовляти і щось пояснювати. А тоді бере і робить ще крок, проминувши поріг.

Ти можеш зняти хрестика, перестати ходити у церкву, але ніколи не сховаєшся від мене. Я дивитимуся на твої гріхи і розповім тобі про них, байдуже, чи схочеш говорити.

Барвіна починає бігти, а він… Стоїть цілих три секунди, даючи фору, насолоджуючись страхом дівчинки, яка свято повірила у дурні правила. Лідер не має бути слабким.

Вона біжить до другого поверху. Кімната Вівіана — єдина розумна думка. Він не зачиняє, бо у домі нікого і нема, а жінки іноді прибирають, йому це на руку. Чортів мисливець, кращій з них, має ж бути там хоч щось від вампірів.

Перестрибуючи через одну сходинку, білявка думає, що непогано справляється. Вона має шанс якщо…

Холодні пальці змикаються на литці, кігті лиш трохи натискають, обпалюючи болем. Кров фарбує білосніжну шкіру, роблячи її рожевою, як у людей, змушуючи нагрітися, спалахнути бажанням.

Я ніколи не давав людям вибору, тільки шлях, а хто зійде з нього, той не ходитиме зовсім. Будь слухняною, Кульбабко, ти не хочеш знати, що таке Божа кара, повір мені, не хочеш.

Пальці відпускають, та не тому, що вона вдарила або закричала. Це — ще одна фора, перевірка. Чи варто дати жертві пробігти трохи, чи вона вже не здатна і треба добивати?

Нога німіє, та все ще слухається. Відчуваючи дикі розряди болю та німоти (наче залежала правицю, а тоді стала нею на цвях), дівчина вилазить нагору і підводиться. Кульгаючи, йде до потрібної кімнати, не чуючи за спиною жодних кроків.

Вона не знає, чи він дивиться, чи безшумно переслідує, а чи просто розчинився, аби з’явитися перед носом.

І коли прийде Судний День, ти будеш на небесній перекличці з Моєї милості. Ти подякуєш , дитя, навіть якщо зараз проклинаєш.

Ледь не залетівши у пірует зі стіною, Барвіна падає на двері, ті відчиняються. Втримавшись за ручку, дівчина робить ще крок, а тоді навалюється, повертає ключ зсередини. Так, іноді Вівіан зачиняється від інших, зараз це дуже доречно.

Вона лишилася у напівтемному приміщенні — темніє рано. Нема сил шукати той клятий вимикач. Її опонент може вибити двері за мить, чи просто пройти крізь них, чи… Що ще вміють ці тварюки?

Білявка швидко роззирається у пошуках чогось корисного. Біля ліжка валяється ніж — проти його кігтів як палиця. Он, наче, на столику срібний кухоль. Кинути в обличчя і думати, що спрацює? Над робочим столом червоний кут — кілька ікон, накриті рушниками, кадило висить, трохи нижче залишки свічок. Мабуть, мер там молиться вранці та ввечері.

Головне, що це спрацює. Годі корчити з себе богиню, ти Мені не рівня. Іди сюди, невдячно дитино, Я захищу тебе, як добрий батько.

Барвіна підходить, помічаючи те саме червоне сяйво довкола освяченого місця. Ні краще, ні гірше. Це два боки одної ненависті.

У двері стукають шість разів, потрапляючи у ритм її серця, тоді стихає. Кімнатою проноситься холод.

Сава прийде з туману, лиш секунда. Іди, або до Мене, або на шмаття від тих кігтів.

На підлозі вже сформувалася людська тінь, йому ці замки до лампочки.

Білявка дивиться на ікони, що сотні років рятували людську расу. Нахиляє голову. Смачно плює під те місце.

— Сам іди у своє пекло, мудило.

Забувши про біль та кров, дівчина відчиняє вікно і стрибає. У вухах чується дзвін битого скла, далекий, із забутої давнини.

Ти в образ Всевишнього кинула хрест? Та як тобі у голову таке прийшло? Мала негідниця, аби тебе дідько вхопив!

Приземляється Барвіна на кущі троянд. Як і казав Вівіан, вони квітнуть до першого снігу. Ще не відчуваючи, вона повертається на спину, і бачить купу скалок, які нитимуть довго після того, як їх витягнути. Слідом кидається Сава, розправивши крила завмирає у повітрі над нею. Але замість того, аби налетіти, затуляє обличчя руками, сахається, як тоді від дзеркала, і летить кудись у небо, знову ставши темним димом.

А дівчина так і валяється у тих трояндах, згадавши, як сильно вони смердять і чому ніколи не виходить до саду.

— До сраки. — Шепоче вона, влаштувавшись зручніше. — Я ні про що не шкодую. Ні. Про. Що.

***

Амза нічого не помічає: двері причинені, ключ лежить на столі, їжа — на кухні, панночка у своїй кімнаті відпочиває. А от господар маєтку… Ні, мер хоч і втомлений, та все ж мисливець. Дорече, це ж у його кімнаті пройшовся буревій.

— Він приходив сюди? — Завітавши до підопічної, одразу питає хранитель.

Однієї проблеми вже було достатньо, тому дівчина відповідає так, як звикли місцеві: десь між правдою та вигадкою, розбирайся!

— Приходив чоловік, як раз коли я заносила дарунки селян до кухні. Щось казав наче від тебе, та я раніше не бачила. Ну, сказала, аби забирався, і він… Того…

— Перетворився на вампіра та мало не вбив тебе. Дай погляну, хоч не вкусив?

— Вівіан. — Зітхає білявка. — Ти — не лікар. І ні, він мене не кусав. Я втекла до саду, чомусь там безпечно. Не розумію. Чи не ваші священики кажуть, що упирі не заходять до дому без запрошення?

— Сава — їхній суверен, вищій вампір. Йому не треба ніяких запрошень, він не боїться сонця, і він єдиний, кого відлякують ті троянди, на відміну від ікон та хрестів. То таке поріддя пекла, що символу віри не досить, потрібно і самому вірити, інакше — смерть.

Сказавши це, чоловік сідає на край ліжка, знімає ковдру та роздивляється. Одразу фокусується на нозі, знімає бинт, ігноруючи спробу вирватися, оглядає подряпини. Зрозумівши, що то не ікла, відпускає.

— Амзо, принеси марлю, у коморі лежить. І оту мазь, що загоює рани.

Старенька чує, хоч і на кухні вона, чи взагалі у підвалі, але якось завжди знає про накази господаря.

— Я ж сказала тобі, не кусав, не встиг. Ти мені не довіряєш?

— Піклуюся. — Різко відповідає мисливець. — Кажи, що робити, я перев’яжу.

— І сама можу, до того ж впоралася!

«До того» вона вилізла з колючок. Стрибаючи на одній нозі, затягла до дому ті кошики. Викинула одяг, подертий і всіяний пагонами шипшини. Обробила рану тим, що збиралася завтра на роботу віднести, і провела решту дня, виймаючи скалки, десь годину тому спромоглася заснути, поки він не збудив.

— Тобі треба відпочивати. — Вже тихіше. — До того ж, я почуваюся винним. Ніяк не спіймаю того упиряку, він дражнить мене, вислизає щоразу. А ти… Я не захистив. Дозволь хоч зараз допомогти.

— Ну добре. — Здається дівчина. — Як я втомилася про все думати сама, і розбиратися з проблемами самотужки.

Покоївка приносить ліки. Мисливець, забувши усіляку грубість, тремтячими руками мастить порізи, після чого огортає бинтом, мов дитя сповиває. Він так схожий на неї, коли рятувала оту дамочку від наслідків кровопускання. Наче його провина, хоч вона сама полізла щось доводити тому вампірові.