Раді Вас бачити!

Сон. Уві сні вона вийшла з лісу, вдихнувши прохолодне повітря. Біля цвинтаря стояв Василь, попиваючи каву з термоса.

— А я знав, що ти кудись полізеш. — Знизав плечима одногрупник. — Завжди понавигадуєш собі проблем. Вертаймося, решта вже зачекалася.

Вона не жартує, не суперечить, навіть у позу не стала — зовсім нехарактерно для запальної дівчини. Покірно йде за ним, полегшено видихнувши, бо ж усе скінчилося. А тоді думає про дім. Про матір, що відшукала горе-доньці перспективну роботу. Про підписану місяць тому заяву на звільнення. «Нам тут другого магістра не треба, йди по-хорошому».

Щось схоже на думку пролітає у голові. Воно немає слів, тільки бляклу емоцію невизначеності, сіру і слизьку, мов слимаки під каменем. Не зрозуміло, який з варіантів кращій, та тобі вже байдуже, бо вони — дві різні пісні, складені з однакових фальшивих нот.

Розплющивши очі, Барвіна бачить обриси приміщення, а тоді рипіння механізму повертає до реальності. Хоча, той сон теж міг бути реальністю, поки вона не захотіла з нього втекти. Зеу Казут — місто, де загубилося багато чого, бог був лиш першим постраждалим.

Сонце близько до зеніту, тепер можна побачити шпаринки, що їх не раз латали у даху. Залишки битого скла відкидають жовті та зелені плямки на усе довкола. Гарно, спокійно. Це місце стало відчуватися безпечнішим після того, як вона поспала.

З прикрас горища Барвіна переводить погляд на власну — підвіску. Ще одне саморобне диво, яке усі друзі та родичі просили не вдягати, аби не ганьбитися.

Маленька пляшечка чи то з Туреччини, чи з Вірменії. Всередині колись була червона рідина з різким запахом, вона пробивала ніс за лічені хвилини. Мати дала з собою, коли дівчинка їхала до літнього табору, бо ж на курорті в основному продають лимонади та сланці, а ліки — то справа десята.

Той відпочинок був жахливим: вожаті слідкували за всіма і ні за ким одночасно. Кожен захід у таборі був обов’язковим. Якби вона попросила під себе підлаштуватися, її б жартома назвали царівною балуваною, а от потерпіти задля колективу — святе діло.

На третій день дівчинка захворіла, але лишати її саму у спільній спальні ніхто не став. Тягали з собою усюди, де тільки могли. Пляшечка швидко спорожніла, та вона носила її, щоб часом вдихнути аромат. Наче ставало легше.

Останньої ночі влаштували дискотеку, де Барвіна сиділа на лавці, гадаючи, як скоро вона помре від смертельної хвороби (застуди). Тоді одна з вожатих зжалилася і запропонувала прогулятися до краю табору, де можна було б помилуватися морем.

Вона не знала, нащо йти на пляж без купальника, ще й ввечері, але пішла. Може, вдалося б випросити покупатися, чи хоча б посидіти у тиші? Теж непогано. Та дійшовши до берега дівчина побачила те, чого не помічала усі ці дні.

Чорне Море. Вночі воно справді чорніло, а вода починала грати зеленими відблисками, наче десь там на дні заховали дорогоцінне каміння. Хвилі були ледь помітними, вода не стояла, як у болоті, але й не неслася, як у річці — спокій не значить нерухомість. Місяць зійшов високо в небо, лишивши по собі доріжку, яка здавалася цілком реальним місточком між казкою та людським світом. Одразу згадалося, як вона вперше приїхала сюди ще зовсім малою, і як знайшла монетку у піску, як заплила на надувному колі до буйків, де її ловила мама. Це місце завжди зустрічало теплими спогадами, а навіть коли щось йшло не так, вміло здивувати.

Зачерпнувши трохи води до пляшечки, малеча пообіцяла повернутися. Пізніше вона позичила кілька лаків у сусідок, аби намалювати місяць та чорне тло з зеленими відблисками. Цей артефакт Барвіна почепила на ниточку, завжди носила з собою, і коли дивилася поверталася на той пляж, виконуючи свою обіцянку.

Та насправді, звісно ж, вона вже ніколи не поїде туди. Оті краплини — остання згадка про рай, який усього за рік згорить вщент. Те, що зараз там існує, просто дешева імітація. Вона більше не зможе сидіти на пляжі поруч з тітоньками у смугастих купальниках і чоловіками, які продають устриць. Вони так само сміються, гуляють, засмагають, для них нічого не змінилося. Барвіні ж бридко ходити поміж людей, які бажали стерти її з лиця землі.

— Ой, я обіцяв до полудня і заснув, пробач! — Стрепенувшись, скрикнув Тадеуш, а тоді миттю закрив рота руками, прислухаючись донизу. — Схоже, мірошник ще не прийшов, забираймося звідси.

Вони вийшли тим самим шляхом — через дірку, яка вже не перший рік тут була. Мабуть, ремонт цього стариганя був би кращім заходом безпеки, ніж полювання на випадкових громадян.

Хлопчик показав, де знаходиться те, що місцеві називали «Провулки Бідноти». На перший погляд ті самі будинки, що й праворуч від центральної площі, але було кілька нюансів.

По-перше, споруди стояли напівпорожніми. Від більшості з них віяло духом плісняви та порожнечі. Вибиті шибки ніхто не прикривав, а черепиця, що впала з даху, лежала на своєму місці місяцями і вже поросла мохом.

По-друге, не було електрики з водогоном. Ніхто не вважав за потрібне. Каліки, маргінали і невдахи, що не знайшли роботи у місті чи за його межами, все одно не заплатили б за таке. Мер давав гроші перевізнику, аби той возив заробітчан безкоштовно, багато злиденних прилаштувалися на фабриках у інших містах, але місто не могло існувати без убогих, як світло втрачало сенс без темряви.

Парочка дослідників ходила тут і там. Повертали разів з двадцять, зупинялися, прислухалися і йшли далі, чекаючи якогось дива. Анічогісінько там не було, хоча мало б бути. Ховалося аж надто добре, це з хранителями могло спрацювати, а Барвіна не відступалася.

За годину блукання їм трапився самотній каліка, що сидів на порозі дому, жаліючись на подагру п’ятирічної давнини. Він не просив милостині і взагалі не помічав гостей — теревенив сам з собою, проклинаючи владу, яка все ніяк не хотіла пускати лікарів у місто. Повз проходили дами, що навіть у прохолодну пору походжали з відкритим декольте. Вони так само не звертали уваги — жінки і підлітки то не їхня клієнтура. Слова про неприйняття культом злиднів заграли новими барвами. Це не те щоб якісь прокажені, а взагалі істоти з іншого світу — люди, які мають кращу роботу, не помічають їх, та й самі бідняки не очікують від містян якоїсь подяки.

Воно викликало відразу, звісно, але було не тим. Легеньке «фе», що його патологоанатом може здолати помахом руки, взагалі дрібниця. Відчуття, яке слідувало за дослідниками, мало інше походження. Воно віддавало культом, який був десь тут, зовсім поруч. Як горизонт — бачиш, але ніколи не можеш дійти.

Раптом з будинку попереду вилетів п’яниця. Без жодних причин полетів на них, викрикуючи мати на румунському жаргоні — от їх вже навіть магістр філології не зрозуміє. Багатообіцяючи замахнувшись битою пляшкою, чолов’яга впав, розбивши носа. На цьому його хрестовий похід закінчився.

— Тут завжди так, тому мисливці навіть не намагаються щось виправити. — Зізнався Тадеуш.

Та відчуття небезпеки від того не послабшало. Люди, цілком живі, здавалися примарами, декораціями дешевої вистави. Той, хто ставив п’єсу, знав сцену, кожен куточок. Може, це він промайнув у вікні, чи стрибнув з даху у сусідній провулок. Гра була витонченою, як сонета Бетховена.

Та я вже давно не граю ніжних мелодій на охайних клавішах.

— Годі витріщатися, я знаю, ви мене бачите! — Раптом закричала дівчина. — Покажіться, боягузи, давайте, почаклуйте мені тут, чи прокляніть, а я вам перцю задам, тоді побачимо, чия візьме!

— З ким це ти? — Здивувався помічник.

— Не знаю. — Зрозумівши, як безумно виглядає, зізналася білявка. — Може, мені здається, зовсім з глузду…

Вулиця здригнулася від пронизливого крику. Звук долунав з чергового закутка, які до того приводили в нікуди. Побігши туди, дівчина на мить відчула себе загубленою у повній темряві — мов провалилася у чужу тінь.

Під стіною лежала жінка — одна з повій у дешевих барвистих сукнях. Груди та шию залило кров’ю, під зеленим корсетом розпливалася темна калюжа—– тканина не могла всотувати той фонтан. Крові багато, а рана де? Секунда, дві, три. Знайшла! На шиї великий поріз, інші чотири на грудях. Знявши жилета, блондинка згортає його у валик і кладе на ті, що розташовані близько одне до одного, іншою рукою затискає найбільший.

За спиною чується зойк. Це Тадеуш підбіг, але він тут погоди не зробить.

— Біжи до центру, поклич когось, хутко! — Наказує Барвіна, і забуває про нього, бо то вже не завдання лікарки.

Тут немає інструментів для переливання, транспортувати поранену вона теж не може. Залишається тільки тягнути час, поки поміч не прийде.

— Будь ласка, тримайтеся. — Каже цілителька, намагаючись зберігати спокій.

— Я гадала, вдень вони не літають. — Шепоче жертва легко, не запинаючись. Це один з найгірших варіантів. Коли люди у такому стані знаходять полегшення, вони вже майже поцілували Похмурого Женця.

У неї п’ять порізів різної довжини, нанесені одночасно. Розташовані близько, це зробили рукою. Щось вдарило її. Один раз. І цього було досить, аби випустити усю кров.

Ні! Мало діяти декілька сектантів, наносячи удари один за одним. Жертва не пручалася, бо знаходилася у шоковому стані.

Якби я сказала таку бридню на парі з судової медицини, мені б двійку вліпили.

Ну, а якщо повернутися до першої версії? Нападник замахується рукою, лишаючи глибокі порізи від нігтів. Рани глибиною кілька сантиметрів. А тоді злочинець зникає — у глухому куті з забитими дошками вікнами, лізе по даху, або проходить крізь стіну, чи провалюється під землю.

Це вже не двійка, а білет у дурку.

Та хіба зараз воно важить? Як би сильно Барвіна не тримала рану, кров все одно витікає. Жінка закочує очі, починаються судоми. Агонія. Навіть якщо зараз хтось прийде, він навряд матиме з собою щось корисне, а бігти до аптеки вже не на часі.

Білявка хоче вилаятися, та не може. Пацієнтка вмирає у неї на руках, нема ніякого способу цьому запобігти. Тобто, за підручниками його вже давно винайшли, але нічого путнього під рукою. Залишається тільки чекати, поклавши голову жертви собі на коліна, знаючи, що кінець вже близько.

— Я буду тут скільки треба.

Усе, що вона зараз може зробити —стати поводиркою до спокою, пристати на бік того самого Женця, якому кинула виклик кілька хвилин тому.

***

Треба йти у Провулки Бідноти, значно глибше, ніж до того за паличкою. Хлопчик відчуває: тепер він готовий, але меч доводиться лишити у сіні на краю поля. Тягати таку річ під сорочкою непросто, а залишати на видноті — небезпечно.

Отже, Сава опиняється у лабіринті доріг. Сонце тільки почало йти на захід, проте тут вже темнішає. Бруківка, як завше, веде до колодязя, але напрямок, куди йому треба рухатися… Незрозуміло. Місць, де живуть злидні, багато, спробуй знайти правильну стежку.

Ці вулиці завжди порожні і живі — одне не заважає іншому. Надворі нікого немає, а от за зачиненими вікнами вирують звуки. Суперечки, стогони, крики, прокльони, ба навіть співанки. Тутешні мешканці не горюють цілими днями, що мають мізерні гроші та нестачу їжі. Вони живуть своє життя. Як можуть, як знають. Це їх цілком влаштовує.

Але щось так само галасує і ззовні будинків. Шепоче, гуляє вітерцем поміж дахів та вузьких проходів. Воно… Вже колись бачило Саву і намагалося вхопити, ужалити, як гадюка. Проте тепер спостерігає, вичікує. Хлопчик завмирає. І чого він не взяв меча?!

Сморід закапелків наздоганяє юнака. Сеча та помиї, гниль та пил, мокра деревина, похилена віком, та стара черепиця, просякнута сажею. Він ходитиме тут не менше тижня, якщо шукатиме на кожному повороті, і ще більше, як наверне коло, а відрізнити один провулок від іншого неможливо.

Невидимки шигають, дивляться, шепочуть. Не атакують — не хочуть. Їхній намір хлопчик, що не раз бачив батька у люті, зчитав би миттєво. Може, син мера виглядає занадто охайно для захалустя, проте, оці чомусь вважають його своїм.

Тому що вони лише ховаються у бруді, та не є породженнями віслюків. Їх створило дещо інше, старіше за світ.

Сава знімає з паска келиха, підіймає так, що той ловить сонячні промені. Світло охоплює метал, та не чіпає герб. Вони не бачать нічого світлого, тож тепер точно взнають, чого йому треба.

— Покажіть. — Раптом каже хлопчик, голос у нього втрачає будь-які емоції, стає холодним і владним, як у короля, що наказує слугам привести зрадника.

Здається, не подіяла його впевненість, бо сутності продовжують шепотіти, сновигати і жити своїм життям, та й віслюки у стійлах не помітили — он, один завів куплет пісні знову, інша вилаялася на чоловіка. Не обов’язково бачити, аби впізнати обличчя: смагляві лиця запрацьованих людей, не обдаровані зайвим інтелектом.

Та ж ось його власна тінь витягується, вказавши кудись праворуч, чи тільки так здається? Сава не певен, проте останні події навчили довіряти відчуттям. Він робить крок, ще один, а тоді усе певніше біжить у той бік. Порив вітру штовхає ліворуч. Гаразд. Попереду рипнув паркан, що перекрив провулок. Так треба. Камінчик покотився вниз, до витоків нечистот з міста — це знак.

Зупинившись біля жолобу, затуливши носа рукою, юнак вдивляється у темряву. Дивно, але тепер він бачить усе. Не просто бруківку, а потріскані камені, наче взяті з фортеці, старезний мох, який тримає косі стіни, він прийшов з глибин лісу, якісь написи на самому жолобі, символи, що їх не малюють у церковній абетці чи наукових трактатах. Серед них виступає дещо. Воно зроблено з глини, не з каменю, мало б бути зайвим, але завжди тут лежало.

Сава відколупує від стіни диск, з обох боків вкритий малюнком пентаграми. Всередині глини така сама символіка, сплетена з мідного дроту. Цього неможливо побачити, але він відчуває, і більше не сумнівається у своїх чуттях.

Залишилося тільки збігати за мечем і віднести усе на місце — навіть не вечір. Щасливий хлопчик біжить до копиці сіна, та дорогою щастя зникає. Він виконав завдання, впорався швидше, ніж будь-хто міг би чекати, тоді чому так… ніяк?

Юнак замислюється над останніми рядками листа. Вони просили не покидати будинку вночі, та хіба через мисливців? Самі культисти в основному діяли після заходу сонця, ось де собаку зарито. Вони хотіли провести ритуал, та не хотіли, щоб малий на те дивився, тож навіть після усіх цих випробувань він був недостатнім, неготовим?

Ой, та і не треба мені того. Отримаю свої п’ять леїв вранці, потерплю.

Та чим ближче він підходив до галявини, тим більше сумнівався. Так, вона виглядала доволі безпечною: зараз тут росли суниці та ромашки, пурхали метелики, дві дівчини йшли на зустріч з повними кошиками квітів. Навіть хранителі Зеу Казута не могли заборонити місцевим тут бути. Це вважався їхній ліс — негустий, проте повний ягід і грибів. Той, де мешкали вовки та вампіри (і чого ще понавигадував Серафім), воно знаходилося значно глибше, якщо і лизатися з дияволом, то десь там.

Він все одно підійшов до каменя, перед тим роззирнувшись, підняв його та побачив, що знизу вирита доволі велика яма, куди навіть меч сховається. А ще там щось лежало на дні.

Звісно ж, він поліз, бо те щось його не просили дістати. Воно було занадто небезпечним? Або хтось хотів, аби Сава не знав усієї правди?

Пальці замастилися слизом, торкнулися чогось м’якого, холодного, та наче живого. Хутко, поки не знудило від огиди, хлопчик дістав оте на світ. Гриб, схожий на поганку, з тонкою ніжкою та дуже великою шапочкою. Хоча б не м’ясо дитини, як казали захисники селища. Та як тільки юнак поклав його назад, у темряву, виявилося, що шапочка світилася!

Це ж були не просто гриби а ті, що росли на кладовищі. Казали, вони витягували залишки душі з могили, саме тому сяяли. Аптекар запевняв, що цей вид отруйний, і що використовувати його у медицині недоцільно. Кілька разів забобонні віслюки топтали та зривали ті шапочки, але вони завжди виростали знову, тож зрештою селяни просто змирилися, охрестивши «відьомськими квітами».

Сава ще раз роззирнувся навсебіч: тепле зелене листя, сонце, співають пташки, навіть сліду тих сутностей з млина чи закапелків міста немає. Проте… Вони з’являться тут вночі. Ну так. Ти можеш хоч цілий день шукати темну магію, і не знайти нічого, бо вона як той напис лимоном на папері — проступить, коли будуть виконані усі умови, одна з них — темрява. А темрява не для дітей, вночі малі сплять.

Сховавши знахідки, хлопчик ще трохи посидів на галявині, намагаючись таки порушити власне правило. Він гадав, що найкмітливіші можуть побачити те, що культисти пробудять згодом. Тільки впевнився: воно так не працювало.