Раді Вас бачити!

Обійстя не сильно змінилося за бозна-скільки років. Два поверхи, кімнати з балконами, акуратна доріжка до вхідних дверей, замість бур’яну низька трава. І звісно ж, залишилися троянди, запах було чути ще звіддаля.

Не варто забувати, що це єдиний прихисток. До запаху можна звикнути.

— А що означає отой символ над дверима, ваш родинний герб? — Скориставшись гостинністю, спитала дівчина.

— Так. Благородна квітка правителя, мудрого і чистого, чиє право закріплено кров’ю поколінь та стражданнями дідів. Мої предки керували Зеу Казутом з незапам’ятних віків, за батька село отримало статус міста, а частину маєтку перебудували під ратушу, відділивши парканом. А ваші батьки, чим вони займаються?

— Мама вчителює у школі, батько… Та він пішов дуже давно, я вже не згадаю. Дідусі і бабусі ледь закінчували школу, здебільшого працювали на фермах. Можна сказати, ми зовсім недавно перетворилися на рід вчених, та це не робить нас гіршими. Я пишаюся тим, що мала можливість освіти, яка предкам була недоступна, дуже вдячна їм за це.

— Самотній жінці важко буде знайти доньку, та ми зробимо усе можливе, аби ви возз’єдналися з родиною.

У вітальні їх зустріла старенька на ім’я Амза. То була краща подруга покійної матері господаря маєтку, а тепер працювала тут покоївкою. Жінці наказали подати сніданок на двох. Вона слухняно кивнула і подріботіла на кухню, тим часом Вівіан повів чужинку до кімнати.

Спальня навпроти його власної, у цій балкон був, у своїй він не потребував подібної розкоші. На фоні різних меблів та зелених шпалер знайшла собі місце люстра з електричними лампочками, і оця старезна штука, що жерла до чорта електрики, здивувала так, наче хтось причепив до стелі ананас.

— Знаю, дещо дивна річ. — Погодився з її думками мер. — Ми багато таких придбали, разом з трубами для водогону та новими механізмами для вітряків. Зеу Казут — маленьке містечко, але скромна праця множить наші багатства.

— Це чудова кімната, пане, дякую вам.

— О, вона належала моїй матері. — Мовив Вівіан, а коли дівчина ніяково відвернулася, поклав руку на плече. — Не хвилюйтеся, її давно вже нема. Щедрої душі жінка, вона б зраділа, знаючи, що помагає нужденним з раю. Знайдіть собі гарний одяг і спускайтеся донизу. Вам, мабуть, ніхто не казав, але це святкове вбрання, до того ж чоловіче, вельми дивно вдягати його щодня.

З цими словами господар залишив гостю саму. Знявши взуття, дівчина пройшлася килимом до шафи. Це була не якась синтетична ганчірка, а справжня шкура звіра, варто було лиш відчути м’яке хутро і усе ставало зрозумілим. Так, маєток міг би потягатися з замком графа, чи навіть герцога. Від того страшно було уявити, як доживав віку той, останній мешканець міста. Старий дід, один серед усіх цих візерунків, прикрас та меблів. Розкіш треба розбавляти чимось живим, інакше буде як отут — важко. У спальні навіть висів характерний запах пилу та порожнечі, проте він почав відступати, тільки но зачуяв щось живе.

У шафі висіло повно суконь. Пастельні, зате кольори були усілякі: блакитні, рожеві, жовті і червоні. Звісно, ніхто не шив їх для гостей, це носила ота стара пані, що померла може рік, а може десять тому. Деякі народи вважали, що усі речі покійника прокляті, інші ж вдягали весільні сукні прабабусь на вдачу. Як там було у мешканців Зеу Казута з традиціями?

— А звідки мені знати? Ви вже пробачте, пані Розаріт-Зорі, якщо вас чимось ображу, та не думаю, що оці речі візьмете з собою до раю.

Відшукала Барвіна у шухляді знизу шафи біли штані. Тоненькі для осені, але в домі можна походити. Була тут і сорочка, щоправда, задовга, її довелося заправити. Роззирнувшись, гостя знайшла аж два дзеркала: за туалетним столиком і навпроти шафи, у повен зріст.

Вона подивилася на себе.

Наче тепер і не виглядала загубленою чужачкою.

Але щось втратила.

Побачивши панночку, Амза охнула, закривши обличчя фартухом. Вівіан, зазирнувши на кухню, не розгубився: збігав до парадних дверей і приніс дорожнього плаща, який накинув на плечі гості.

— Сорочка і панталони — то спідня білизна, на них надягається сукня, а у холодні пори року ще й хутряна кофтина. — Пояснив мер, тепер вже приводячи до чуття стару.

— У мої часи порядні жінки навіть спати лягали скромніше, та ж не спускатися так униз, а якщо зайдуть мисливці? — Зиркаючи на нього з пересторогою, питала стара. — Ці містянки, вони геть не мають совісті, та хіба ж вони гідні хороших чоловіків?

— Даруйте. — втрутилася Барвіна, — Нічого не просвічує, доволі просторе вбрання, от і узяла. Може, у вас є якісь непотрібні штані?

— Мій одяг з вас впаде. Після сніданку спробуйте обрати серед суконь, там багато різних фасонів, знайдете зручний.

Гостю Вівіан посадив праворуч від себе у розкішній обідній залі. Стіл там був на шість людей — не схоже, що у цій родині мали звичку народжувати з десяток малюків. Взагалі, водогін та електричні лампочки — це вже було не те середньовіччя, де жили королі, і все одно задалеко, аби почуватися як удома.

Покоївка наготувала супу, дуже смачного, дорече, з вершками. Принесла до нього хлібу та свіжого масла, яка турботлива жінка!

— Ви були праві, це місце не таке похмуре, як мені здалося спочатку. А де тут можна прогулятися, може, якийсь парк?

— Ми ще не настільки містяни. Можете подивитися на центральну площу, побувати у таверні або біля річки, чи перейти міст і помилуватися полями — як раз врожай збирають. А от у ліс я забороняю, не тільки вам, усім. Хранителі щоночі шукають там вампірів та їхніх слуг з культу, і не дай Бог, наступного разу ви натрапите не на моїх хлопців.

— Вампіри? — Прикривши рота рукою, перепитала дівчина. — Не ображайтеся, їми ж дітей лякають. Коли б ви трохи краще вивчили анатомію і фізіологію, то знали б, що вампір з легенд не може існувати.

— Приїжджі. — Знизав плечима Вівіан. — Я ж бачив їх не раз, то мені не треба ніяких книг читати. Ми не виставляємо відрубані голови упирів як трофеї, це блюзнірство. Але ось вам факт, без усіляких казок: щороку знаходимо у лісі з десяток мерців, прикопаних голками смерек, тож заборону не просто так встановили. Коли буде сезон грибів, ми перевіримо стежки і дозволимо людям зробити припаси, до тих пір залишайтеся у межах міста.

Барвіна пообіцяла не лізти у хащі, все одно вона не знала, як знайти ту галявину з попелом. Якраз у місцевих і треба було питати — це місце точно було проклятим, або зачарованим, це як подивитися. Взагалі, вона б воліла лише подрімати перед тим, як дослідити вулиці, але варто було торкнутися подушки, як на неї налинув повноцінний сон.