Раді Вас бачити!

У черговий раз Габріель попросив її закупити ліки — осінь міцнішала, люди хворіли частіше. «То чому вони не підуть одразу до аптекаря, хай продасть сироп від кашлю, зрештою, це не відірвана нога і не зогнилий зуб». Логічна гіпотеза, яка ламається об один факт: від гостьового двору до кладовища ближче.

В аптеці, як завжди, за прилавком стояла руденька — її батько готував мікстури у кабінеті. Цього разу господинька уважно читала список і рахувала ціну кожної покупки окремо.

— Потерпіть, панно, я тут до літа. Тоді брат вернеться зі свого отого університету, буде за головного. Я не претендую на його місце, аж ніяк, просто батько попросив, неможна відмовляти.

— Я чула, у тебе була старша сестра, мабуть, вона мала більше досвіду у таких справах.

Дівчинка відволіклася від підрахунку монет, завмерла, як дитина, коли бачить дарунок під ялинкою, а тоді всміхнулася.

— Так. Марії більше нема з нами, це дуже романтично! Взимку сватався до неї сам мер, та вона не схотіла. Він герой, у нього рід знатний, але ж вдома, мабуть, тільки спить та їсть, ніхто не хоче собі такого чоловіка, лишатися самій у тому великому маєтку. Пан Вівіан зрозумів, не став наполягати. А влітку у сестри з’явилося кохання, якийсь приїжджий. Вони втекли разом, звісно, повінчавшись перед тим, аби був маленький грішок, замість великого гріха. Марія зараз у більшому містечку живе, там вчиться брат, там є сади і ресторани. Дуже цікаво!

— А вона присилала тобі листа, може, відправляла щось?

— Ні. — Хитає головою дівчинка. — Вона заміжня, немає часу байдикувати.

— Річ у тім, що я чула розмову священика та мисливця, вчора після служби. Той казав, що вбив якусь вампіршу наприкінці літа, доньку аптекаря.

— Мабуть, якогось іншого аптекаря.

— Не думаю, що твій батько схвалив би шлюб з випадковим чоловіком, взагалі, чи став би їх вінчати священик, коли ті прийшли до церкви вдвох, без свідків та благословення?

—Ну, змилувався. — Вже не так певно.

— Якби це все ж була справа рук культистів, може, вони давно вже хотіли її завербувати, а ота пропозиція підштовхнула твою сестру до них?

— Наш лідер дуже добрий, проте… Деяких дівчат його поведінка лякає.

— Тоді останнє питання: чи не помічала ти чогось дивного за цю весну? Куди вона виходила, де могла зустріти тих сектантів?

Щось сталося з лицем рудого лисенятка. Господинька відкрила рота, пробурмотіла щось накшталт «сміхливі очі», тоді потекли сльози. Облизнувши губи, вона заговорила знов:

— Марія завжди хотіла мати власну аптеку, бо ж була старшою за брата, але жінка не отримує спадку, тільки придане. По правді кажучи, багато ще було наречених, та вийти заміж значить піти з дому, залишити роботу. Вампіри пообіцяли їй власну? Дали зілля, яке перетворить на хлопця? А коли вона вже стала їхньою, х.. хранителі…

Слова перетворилися на схлипи, у грудях невидима пташка била ребра, намагаючись вилетіти назовні. Часом вона боляче вдаряє, та лише відпустивши її можна знайти полегшення.

— Що там відбувається? — Донизу спустився господар. Побачивши заплакану доньку, він вмить перевів погляд на клієнтку. — Знову ця непорядна жінка, що вона тобі сказала?!

— Марія, її зробили вампіром, це правда? Вона стала ними, їй відірвали голову, пробили груди кілком, її душа ніколи не побачить раю? — Кожне слово пробивалося через сльози, на останньому руденька закашлялася.

— Вона вийшла заміж за чужинця і поїхала, я ж тобі казав! — Гаркнув батько. — Ти будеш слухати цю відьму, яка совісті не знає? — Тоді увага перемкнулася на Барвіну. — Забирайся звідси, хвойда, щоб я тебе більше не бачив!

Сповіді Вівіана віри було більше, ніж казці аптекаря. Може, краще було б вибачитися, от тільки чужинка не любила брехні. Вона відповіла швидше, ніж зважила усі наслідки.

— Незнання нікого не вбереже. Речі, з яких не винести урок, будуть повторюватися знову і знову.

— Геть! — Повторив чоловік, схопивши першу-ліпшу пляшку. — Бо покличу хранителів і скажу, що ти хотіла мене обікрасти.

Схопивши замовлення, дівчина кулею вилетіла з аптеки. Наступного разу Габріель піде по ліки сам.

Вона знала, що якось так воно і станеться.

Але ж не завжди чинити правильно.

Йдучи вулицями містечка, Барвіна відчувала тепло, хоча бабине літо скінчилося. Щось продовжувало зігрівати, попри увесь цей кавардак. Надія. Навести б Вівіана на лігво сектантів, хай розбирається, це його робота, а вона тим часом зможе обшукати ліс, який перестане бути головною сценою.

На півшляху до цвинтаря блондинка зупинилася. «Сміхотливі ночі», так називалася місцева забігайлівка? Засідальники цього місця могли б розказати трохи більше про культ, якщо не з власної волі, то з хитрості — небагато розуму треба, аби п’яницю надурити.

Довелося зайти у гендель, та на цей раз впевненіше. Людей було менше, місто вже трохи знало про неї: що працює тут, і що мер не вважає її загрозою. Погляд гості зупинився на одному чоловікові, який здавався знайомим. Сидів він під вікном у загидженій жиром сорочці і рваних штанях, але навіть так впізнати його було легко. Цей купідон мало не пустив їй стрілу межи очі, хіба ж таке забудеш? Вівіан називав його метким хлопцем, а справжнє ім’я — Драгош.

Наразі, правда, не виглядав він як воїтель добра. Розкладав собі пасьянс, допиваючи келих пива, а тарілку з-під свинячих ребер взагалі скинув на підлогу. В такому стані мисливець міг бовкнути чогось зайвого на неї, або промовитися про роботу.

— Агов, ти, ще є духу в карти пограти? — Сівши на край столу, нав’язалася поважна пані. До біса уроки правильної вимови, налигані все одно не оцінять.

— О, білява відьма, я тє памятаю. Казав ше Вівіану, шо ти нє така, не з отих жінок. Правільні у кабаках не сидять.

— Я тіки зазирнула, а ти вже сракою вріс у стілець. — Відсунувши від нього кухля з останнім ковтком, мовила Барвіна. — А давай зараз дізнаємося, хто тут відьма. Партія у карти, згода? Виграєш — пригощу випивкою, програєш — порадуєш порядну жінку історією.

—Це ота гра, де тре’а пари викидати, поки не лишиться пікова дама? — Хранитель так напружився, мов згадав половину китайського алфавіту. — Згода! Жінки надто дурні, аби грати з ними у покер.

Чужинка звільнила стіл, дозволивши опонентові мішати карти. Він міг хоч усю свою майстерність покласти на свиню, що підкладе суперниці, та ж гра була не зовсім про вдачу.

От у руках опинилися карти. Більшість з них одразу знайшли пару. Арбалетчик відкинув даму хрестів, підморгнувши — у його руках панянок у чорному більше не було.

Барвіна з того не засмучувалася: перемішала власні карти і простягнула віяло чолов’язі. Він витягнув вісімку треф і відкинув її разом з бубною.

Не вагаючись, білявка теж потягла — одразу знайшла пару. Нині у неї лишилося три сорочки, у нього — дві.

Якщо хранитель витягне парну, їй лишиться узяти останню з його рук. Дівчина міцніше хапається за даму, не бажаючи відпускати. Вона повірить, що саме ця карта потрібна для перемоги, він також.

Подумавши хвилинку, Драгош тягне карту і одразу бачить зловтіху на обличчі суперниці Не розгубившись, ховає трійку шансів під стіл, мішає там, поглядаючи на власні чоботі, і після того простягає сорочками до неї.

Цілителька кладе руку на першу, краєм ока споглядаючи за ворогом. Він аж труситься з нетерплячки скинути той баласт. Пальці різко хапаються за наступну. Дама. Черви. Іде разом з її бубною. В руках лишається карта, яку вимушено бере хранитель.

— Чорт! — Викрикує він, кинувши останню до купи. — Чо се я, така проста гра!

— Складніша, коли більше гравців.

Наприклад, коли граєш проти пари стареньких, що останні десять років відпочиває за настільними іграми. Їм не соромно програвати усе дитинство, зрештою, тоді тобі випаде честь навчатися у майстрів. Так, добре було у бабусі влітку, ті вечори дозвілля, домашні пироги і книжки, яких вже давно немає на полицях. Останній рік життя діда, щоправда, старенька вдарилася у релігію, і тоді онука побачила її з найгіршої сторони.

— І що тобі розповісти, казошку про Шервоного Капелюшика?

Дівчина пояснює, на цей раз без бидляцьких замашок: їй треба знати, як близько вони до знищення культа, чи взагалі щось роблять, аби його зруйнувати?

— Якби вше було так прошто, перебили б давно. — Зізнався мисливець. — Багато міссь, ними кишать Провулки Бідноти. Кумедно. Селян та робішників вони вважають сміттям, та ж збираються не у палаці, ні, в отих бараках нешасних. Дурні!

— Дурні. — Вставши з-за столу, погодилася Барвіна.

Хай і надалі вередують лізти до найглибших клоак цього міста, то ніколи не знайдуть джерела. Нажаль, благородні наміри Вівіана ніяк не додають мізків його підлеглим.

Покінчивши з цим, блондинка поспішає на роботу — й так вже затрималася. Вона швиденько зіскакує з дороги, зрізаючи через пустир, розносячи чоботями пилюку, де зовсім недавно були затерті написи.

***

Вранці до маєтку мера прийшов лист на ім’я його сина. Всередині було п’ять леїв і папірець з розпливчатим написом «дякую за підтримку, зігрій мене ще». Звучало як зізнання закоханої дівчини. От тіки хлопчик останній рік майже не спілкувався з однолітками, про що заклопотаний батько поняття не мав.

Від довго дивився на ті слова: виведені так, мов один з тих віслюків пробував зайнятися письмом, і сенсу було стільки ж втім… Може, хтось тільки маскувався під дурня? Папір був акуратним, але трохи пах лимоном.

Про цю річ юнак розповідав друзям, поки ще їх мав. Тоді він щиро вірив, що дітлахи Зеу Казута здатні навчитися, аби поруч був вчитель. Він нахабно переповідав слова власних викладачів, намагався розповісти про цифри, множення, читання, круглу землю та розташування зірок у небі. Діти слухали, проте швидко забували, навіть дорослим, що бачили їх на площі, байдуже.

І однією з таких оповідок була хитрість з лимонним соком. «Проста алхімія» — як обережно висловився хімік з великого міста, що любив додати трохи чарів до своїх занять. Соком можна було написати послання, та його не буде видно, поки не нагрієш папір. Все дуже просто: кислота окислюється, головне, не спалити пергаменту. Та навіщо те було знати хлопчакам-розбишакам? Вони ж і лимона не бачили.

Проте Сава ніколи не відрікався від знань. Він міг забути, поринувши у буденні клопоти, міг стати ще одним робітником-молитовником, мурахою у цьому невеличкому мурашнику. Так. Тоді у нього було б багато друзів, і їхні дурні мрії про багатий врожай не викликали б огиди, тільки саме його нутро стало б порожнім храмом. «Нащо тобі ота навченість? — спитав якось Марчел, це після того вони посварилися, — Ти все одно сидітимеш у цьому місці і нікуди не дінешся.»

Сільське життя не те щоб тримає когось кайданками, просто ви ніколи не пробували піти.

Тож тепер тремтячі руки тримали папірець, наблизивши його до полум’я свічки. Як трохи переборщити — запалає пергамент і другого шансу не буде. Спочатку нічого не відбувалося — наче його знання і не важили, наче усе закінчилося на двох капостях. Та поступово почав проявлятися почерк. Не віслючого копита, а справжньої вченої людини. Акуратні завитки, що робили літери трохи незрозумілими, зате красивими. Слова спліталися у павутиння, та куди воно заманювало цього разу?

«Юний пане, ви дивуєте мене усе більше з кожним разом. Вартий визнати, не чекав побачити когось настільки винахідливого у нашому селі, тим паче серед дітей. Може, час вже довірити вам справжню роботу, дуже небезпечну, бо тільки той, хто ставить здоровий глузд вище емоцій, зможе мені допомогти.

Отже, у нашому місті сховано чотири речі. Одна у діжці, де грають робітники, інша — в кабінеті вашого батька, третя заховалася на старому млині, четверта у найтемнішому районі бідноти. Ви їх взнаєте, бо саме вони привели вас на цей шлях. Усе це треба буде принести до лісу, галявина з великим каменем — місцеві, там щовесни збирають трави. Залиште усе під ним і йдіть — не ризикуйте, покидаючи дім вночі. Коли впораєтеся з тим, ми продовжимо.»

Виходить, саме він був потрібен чоловіку у капелюсі, а не роздратований мисливець чи зірваний урок у школі. І чого б це?

Бо на відміну від тебе він знає, що ви таке, шукає собі подібних тому що… Ти розумієш, важко бути людиною серед стада віслюків.

Ця думка більш ніж вдовольнила Саву. Він міг би копнути глибше, подумати так, як би думав той пан, а не він сам, зустрівши когось вищого за селянина, але ті здогадки були стерті, навіть до того, як проступили на піску думок. Байдуже, що там насправді, хотіли б — то вбили, а другого шансу може і не бути.

Юнак вирішив йти по порядку, тим паче попереду був цілий день. Засалена діжка на закутті біля центральної площі, де п’янчуги грали у карти. Вона була так само стійкою, як і церква — від грального столу до вівтаря і назад, десь так і проминало життя робітників. Вони і зараз скупчилися там. У когось був вихідний, мало роботи або самовільна відпустка — не кожна дружина могла змусити ледащо працювати. Дебелі мужики, чиї бороди вкрилися брудом та хлібними крихтами. Червона шкіра, особливо обличчя, вибалушені очі, завжди трохи відкритий рот, якесь клекотіння у грудях, мов замість душі у кожному сиділа жаба.

Вони нагадали Саві минулий місяць, коли батько так відійшов від світу, що забував навіть їжу купляти. Сильвія тоді порилася у старих мішках, знайшла трохи сухих трав, пророслої картоплі і капусти, з якої довелося вирізати цвіль. Вона зварила усе це у каструлі і розлила по мисках. Брат сказав, що було смачно, хоча від того варива хотілося ригати і плюватися одночасно. По правді сказати, цілий день голоду — добра приправа навіть до скислого супу, але ж це не значить, що їсти таке щодня — норма.

Проте відігнати ці псовані овочі з грядки словами б не вийшло — юнак навіть не намагався. У світі віслюків усе вирішували сила, вік, кількість. Хай би він навіть був принцем, у першу чергу — хлопчак, тож його б проігнорували у кращому випадку. Втім, лишався ще один варіант.

Тутешні дерев’яні мурашники косилися, дошки зі стін випирали. Сава був досить вправним, аби видертися нагору і залізти у прочинене вікно. То була чиясь спальня, навіть ліжко стояло, а не мішок.

З підходящих матеріалів були казанок з водою, глек риб’ячого жиру, що ним мастили волосся, вкладаючи зачіску, нічний горщик — ото було б добре. Юнак вже націлився на нього, уявивши, як те полетить у голову якогось дебелого роботяги, аж раптом в око втрапила напівпорожня пляшка кислого виноградного соку. Не вина — тутешні люди не могли такого дозволити — але того, що мало хоч трохи схожий смак. САМЕ ЦЕ мало прилетіти комусь у голову, так було не тільки практично, а ще й гарно.

Прицілившись, Сава кинув снаряд у вікно, миттю пригнувшись. Роздалося гучне «дрязь», мов пляшка потрапила на бруківку чи у стіну, а тоді скажений рев когось з випивох.

— Око, око моє, трясця! — Верещав той, вже не так поетично як Серафім, але теж доволі емоційно.

Аби мотивувати інших піти звідти, юнак вхопив ще одну пляшку, порожню, знову кинув, покладаючись на вдачу, і цього разу втрапив комусь над головою, бо той гепнувся на землю, вилаявся і підвівся. Мабуть, зараз вони усі роззиралися, шукаючи винного.

— З віна леить, то ясь лужина? — Язик цього заплітався, але вони розуміли, розмовляли на одній мові.

— Не знаю. — Відповів той, що був найтверезішим. — Пішли звідси, бо ще здійме ґвалт і покличе мисливців.

Отак їх і позбуваються — віслюки не знають слів, вони і самі ніколи не виявлять поваги. То за що ж поважати їх?

Почекавши трохи, Сава зліз назад. Він уважно оглянув те, що роками служило за стіл тим картярам (дорече, карти вони взяли з собою) і ахнув: воно виявилося зі складу якогось форту, справжнього, а не гарнізону їхнього села. Колись давно тут зберігався порох, а як хлопчик перевернув діжку і та розбилася, виявилося, що і зараз залишилося доволі багато відсирілого матеріалу. Тож одного дня якийсь мужлан на підпитку міг би стукнути кулаком і воно б гахнуло…

Всередині, забруднившись смердючою сірою масою, виблискувало щось золоте, чи принаймні з позолотою. Витягши його, хлопчик побачив тростину, та занадто коротку, більш схожу на чарівну паличку з маминих казок. Її основа була закручена у спіраль, а на руків’ї сяяв знак Розаріт-Зорі. На чорному фоні, то була не випадковість.

Саме тоді усвідомлення прорвалося, піднявши пилюку у голові. Логіка не хотіла чути ніяких заперечень, бо усе так добре склалося в одну картину.

Це той самий культ, на який полюють хранителі, той, що живе у легендах і ніколи не трапляється на очі. Вони носять знак нашої родини, але зовсім з інших цілей, можливо, знають, як насправді розпустилася троянда.

Нічого далі з того приводу хлопчик не думав, а замість того відправився на пошуки наступної речі. Справа вже була не у винагороді, тепер усе змінилося. Він хотів знати, що вони бачили у тому знаку, чому їх так боялися мисливці. Хотів спілкуватися з тими, хто вміє написати павутинкою загадку, коли інші навіть пера не втримають.