Раді Вас бачити!

Барвіна прокидається разом із сонцем. Вона лежить у ліжку, гадаючи, чи не наснилось їй чогось. Та варто лише спробувати поворухнутися, і тіло згадує. Рану, біль, бажання.

Ніж лежить поруч, сукні напхані у шафу, від чого та ледь закрилася. Книга досліджень не під подушкою, як завжди, а збоку, під рукою. Напис румунською майорить на останній сторінці.

Ти досі на моїх губах. Не соромно. Наступного разу вип’ю тебе до останнього подиху, цілителько.

Пальці проводяться літерами, відчуваючи під ними слід — писали, натискаючи на сталеве перо, ледь не порвавши папір. Хоч вона ненавидить себе за це, але більше не може заперечувати.

У тому цілунку почуття було більше, ніж в усіх стосунках до того.

І воно завжди стоятиме на межі. Поваги та привласнення, стриманості і пристрасті. Хтось не втримає власного вогню, влізши у дурнувату бійку, а хтось — таки вкусить, навіть коли хоче приголубити. Намагатися змінити його все одно що зламати себе, як і буде ще один цілунок, вона його не переживе.

— А може, життя — не така вже й велика ціна за заборонені знання?

Останнє слово губиться на тлі кроків. Судячи з шереху сукні, це Амза. Дівчина швидко ховає книгу під подушку, як раз вчасно, аби покоївка увійшла до спальні і побачила сонливу гостю.

— Спали з відчиненим вікном, до нас що, справді вампіри навідувалися? — Питає стара, кинувшись до балкону.

— Намагався хтось залізти, але не зміг увійти. Довго там стояв, я втомилася його слухати, і заснула. — Збрехала білявка. Якщо усі ховають правду від неї, чому треба бути чесною?

— То не провокуйте чоловіків своїм дурним вбранням і зачіскою. До пральні усе це, хутко! І вдягніть щось принадне. Це ж різдвяний ранок, нам треба до церкви.

— Будьте ласкаві, вийдіть. — Ігноруючи половину слів, каже Барвіна. — Тоді перевдягнуся.

Встає, тримаючись за бік, знімає рвану сорочку, що була схована під ковдрою, кусає губу, вчуваючи нові спалахи болю, аби не закричати. Рани зашиті, дуже грубо, рибальською ліскою, та схоже, чимось продезінфіковані — гною нема.

То Сава все ж таки чомусь вчився, я і не сумнівалася.

Вона шукає одяг у шафах під дзеркалом і великому гардеробі — знову не може знайти нічого, крім зітлілих суконь. Аж ось під горою ганчірок сяйнуло щось біле. Добре знайомий камзол, тільки паску з родовим гербом нема.

— Тобі все одно не до лиця. — Всміхається дівчина. Вона вдягне це на чисту сорочку, і не треба буде ніяких суконь чи фартухів.

Інша проблема — як не видати свою рану? Йти до церкви, ще стояти там бозна скільки. Вона буде хитатися, стогнати і зойкати, в найгіршому випадку — під пильним поглядом мисливців, що розковиряють рану. Вівіан вже перев’язував якось. Тоді сліди кігтів його задовольнили. А якщо цього разу здадуться підозрілими?

Він розріже шви і поштрикає рану, шукаючи докази, дозволу не питатиме.

Білявка думала, зможе триматися, якщо дуже терпітиме — вважала себе сильною, проте сила має межі. Що кілька кроків хилить ліворуч — на бік рани, голова гудить. Доводиться кусати себе знову і знову, аби іскринки болю тримали на межі свідомості.

— Ви чи застудилися, чи недоспали? — Питає Амза, коли панна шкутильгає до виходу. — Або й хильнули чогось на самоті, от вже варварська кров! А коли ми йдемо до церкви, то не забудьте.

Старенька вертається до спальні, приносить звідти заколку. Чіпляє її у волосся гості, поправляє і нарешті перестає бубоніти. Вони йдуть разом, не дуже відстаючи одна від одної, поступово доєднуються до натовпу, де можна раз по раз спертися на якогось містянина.

Люди розмовляють про благословення, вітають з Різдвом, на очах багатьох з них сльози, що їх ховає легкий сніжок. Ці пережили великий бенкет, а хтось з їхніх рідних — ні. Ніякого дня жалоби, бо ж свято. Лихий жарт вампірів і не менш лиха віра мера.

Мисливці вже у церкві — стоять перед іконостасом, на шановних місцях. Вони повністю познімали обладунки, аби не заносити крові у храм. Приміщення ще не просмерділося ладаном, та вже запалили свічки — вони додають трохи магії там, де це неприпустимо. Ну, добре, що їхня віра, як не ще один різновид чарів?

Двері знову закрилися, коли останній зайшов. Як виявилося, у монахів є окрема людина, яка за цим стежить і всіх знає в обличчя. Чернець як та бабка на лавці біля хати — спробуй не прийти, знатиме уся паства.

Починаються привітання з Різдвом, вони не перейшли на стару говірку, та дівчина вже не слухає. Вона обережно відходить до стінки, спершись спиною на колоду. Нехай і на ногах, та хоч так — яке блаженство. Зараз те, що живе під храмом, живиться іншими, до неї не лізе. У них тимчасове перемир’я.

Замість звичайної проповіді починаються співи. Тут ще й власний хор є? Старі румунські пісні, яких не вчать на жодному факультеті, здається, навіть слова можна зрозуміти. Проте білявка не напружує себе, просто насолоджуючись гарним звучанням.

Вона роздивляється прихожан. Он аптекар, замотав зап’ястя шнуром від хреста, мов караючи себе за прогавлену небезпеку. Кравчиня, яка продала чудову сорочку, обіймає чоловіка, трохи менш пристойно, ніж це дозволяється у храмі, та він не відштовхує, а лиш горнеться до неї, тримаючи за руку сина, за тим донька і ще син — такий собі хвостик. Трохи ближче до мисливців господар «Сміхотливих Ночей» зводить очі під купол. «Хто мені за вчора виручку дасть?» — питає він у Бога. Габріель стоїть собі між старих, шепоче щось, мабуть, про колишніх хористів і кращі співи за часи молодості. Не те щоб хтось вказував їм, як себе вести — під кінець життя можна відпустити, людина все одно далеко не втече.

Але у цьому є свій шарм. Вони — містяни, звичайні жителі минувшини, дурнуваті за мірками сучасних людей, проте щасливі жити так, як живуть. Може, таке існування не є суцільним пеклом, можна навіть порадіти час від часу. Демонізувати усе, що тобі не підходить — то вчинок дитини. Дорослий не тільки встановлює власні межі, але і чужі не чіпає.

Раптом погляд помічає його. Суверен знову у червоному одязі з чорним хутром, стоїть навпроти ікони Сильвії, спостерігаючи за полум’ям свічки. Він не біжить до неї, не хапає, а лишається зі своїми справами. Йти чи ні — то вибір. І Барвіна робить крок вперед.

Рухається під стінкою, безшумно, аби ніхто не помітив. Не знає, що йому скаже, тільки відчуває, що не хоче втрачати нагоди. Та коли лишається десь метр, Сава сам простягає руку, дозволяючи спиратися на себе.

— В одну з таких ночей я вбив клерка на порозі храму, тож його святість під сумнівом. Взагалі, дратує мене це місце, і те, як вони спотворили життя сестри. — Він бере свічку і полум’я на кінчику тріпоче, мов от-от стрибне вниз. — Хочеш, спалимо сарай вщент? Воно так палахкотітиме, знаю, ти засмієшся.

Білявка заглядає в очі, намагаючись зрозуміти: він жартує, перевіряє чи все одно зробить, що б не сказала? Але там більше немає барв, лише червоне сяйво, за яким не побачити душі.

— Не треба. — Тихо відповідає дівчина. — Якщо зводитимеш свою святиню, плюндруючи їхню, де між вами різниця?

Він кладе свічку на місце, цього разу поклавши обидві долоні на її власну. Вона спокійна бо знає: ніхто не подивиться у цей бік, поки суверен поруч.

— Хочеш дізнатися, чим мої Боги від їхнього різняться? З цього вийде чудовий розділ твоїй казочці.

— Я прагну почути твій голос, там буде більше правди, ніж міфу.

***

Коли захочеш стати Богом, то знай: жоден творець не здатен створити щось краще від себе самого.

Світло пам’ятало про це, тож воно породило людей. Зробило з їхніх життів усього лише мить, і послало на землю, як промені Сонця, що швидко розбігалися по усім усюдам, але так само швидко згасали. Воно не приймало навіть думки, що колись створена ним людина зможе перевершити творця, а тих, хто намагався побороти слабкість, спалювало без найменших вагань.

Темрява бачила закон у дії. Вона ніколи не хотіла мати власне продовження, бо й сама була повною. Проте, якщо увесь світ заполонять породження Дня, не лишиться місця для Ночі, а коли зникне щось із того, зникне і сам світ.

Тому друга сила так само породила народ, той, що був слабшим за природу. Тільки їм дали можливість ставати сильніше і перевершити стихію. Так, це була дійсно гарна причина продовжити себе – створити щось, що вийде на новий рівень, куди ти навіть у думках не сягнеш.

Аве і Мада стали такими творіннями. У них не було старості, але були інші речі, що могли зруйнувати. Однією з них стали люди – Пітьма існувала у світі, де було забагато Світла, тож вона дала необхідність харчуватися смертними. Прародителі оселилися під горами, подалі від тамтешніх мешканців, але час від часу давали їм знання. Людей вже покарали за заборонений плід, то що буде, як вкусити знову?

У перших народилися діти, що так само шукали себе, як батько мав матір і навпаки. Вони спустилися до людей у людській подобі, бо вже мали зі світом більше спільного, ніж батьки. Вони бачили, що не всі смертні байдужі або ворожі, вони кохали, вони звеличували тих, хто заслуговував на їхнє кохання.

Їхній рід, що живе у сутінках, дім Розаріт-Амург. Кожен, хто прийняв безсмертя, стає частиною. Клан існував поруч з людьми, біля самого підніжжя Карпатських гір. Час від часу вони дарували людям щось нове – як от механізм вітряка чи рибальські сітки, жоден фермер не хоче, аби його вівці вмирали. Що ж тобі лишиться їсти?

Але з часом люди забули своє місце. Сповідуючи слова про заборону стрибати на небо, до власних богів, вони робили саме це, намагаючись підкорити глибинний ліс, де мешкали істоти, що давно вже не були людського роду. Саме тоді з’явилися хранителі, що усіма силами винищували вампірів, і саме Світло дарувало їм знання, та усе знання живилося волею Світла. Жодна річ, якою можна вбити вампіра – чи то кіл, чи розп’яття – не працює на силі людей.

Наприкінці цієї війни, де вищі не оцінили ворога гідно, вампірів винищили, нарекши до того безіменне селище Зеу Казутом. Аве і Мада вознеслися до Пітьми, відрікшись від світу низького, чужого, а от їхні діти – вищі вампіри, що вже народилися як частина землі, їх чекала інша доля.

Багатьох вбивали кілками, і ті розсипалися на попіл, та комусь відрубали голови. Тіла згнили а кров… Кров пішла глибоко у могилу, та знов зібралася у єдине, породивши кристали рошу-сеет. Бо душі вампірів усе ще безсмертні, вони літають тут, народжуються від людей, збираються, як ті краплинки, в одне ціле, аби відродити клан і повернути собі владу.

Кожен член культу – обраний магістром, несе у собі душу вампіра. Пам’ятай, душа – то не кров, тож твої батьки, брати і сестри навряд чи є подібними тобі. Будь з тими, хто єдиний тобі духом, зречися тих, кого нав’язав твій рід.

Запис цей було зроблено точно не вчора. Ввечері після страти трьох винуватців на підвіконні кімнати Сави (а була вона на другому поверсі) лежали монети і записка, що радила відпочити у бібліотеці маєтку. Він одразу прийнявся шукати там книгу з родовим символом, проте не зовсім тим, що був на гербі. Може, колись, ще до приходу Серафіма, хтось знайшов і подарував батьку, як щось загублене? І справді, був такий фоліант, закінчений за рік до народження спадкоємця. Юнак прочитав лише вступне слово, а вже загорівся, мало не втративши розум.

Це звучало як казка, можливо, для малого віслючка чи його татка, але не для нього — того, хто ніколи не був віслюком, хоч як його гнали у стійло. Це пояснювало усе: чому Овідіо був нікчемою, а його син — ні, чому він вчився краще, чому бачив більше, зрештою, чому саме його обрали для такої роботи.

Вампіри — справжні володарі Зеу Казута, ті, що їх вбили тисячі років тому. Звісно, тому село і занепадає, тому і коїться безлад. Від дірки у старому млині до показового топлення у колодязі — це все те, що люди звуть «порядком», бо самі вони не здатні до створення вищих законів.

Сава не спав тієї ночі, читаючи книгу далі і далі. Зупинився посередині, коли вже заспівали пташки. Проте, юнак не почувався втомленим, навпаки — готовим пробігти світ тричі. Наступний розділ розповідав про сили, які вищі мали, судячи з легенд. Було там багато неточностей, бо книгу написали задовго після зникнення, та ж було цікаво подумати, наскільки реальні оці оповідки.

— Ти вже прокинувся?

Під дверима стояла Сильвія. Він був ладен нагримати на неї чи навіть вдарити, бо ж вперше за стільки років знайшов щось цікаве, а його відволікали. Проте, за секунду ненависть минулася. То була не якась віслючка, а молодша сестра, до кого б ще їй звернутися?

— Так, тобі щось треба? — Спитав юнак спокійно, не дозволивши навіть підвищити голос. Хіба вампіри дозволяли собі зайві емоції?

— Було б непогано, якби ти сходив до крамниці за харчами. У нас ще є на кілька днів та я не певна, що батько принесе що треба, якщо попросити його. Візьми трохи грошей зі сховку над комином, він не помітить.

— Гаразд. — Цього разу зробивши глибокий видих, відповів брат.

Книжку довелося відкласти, та що поробиш? Їжа, це така річ, яка треба усім, від недоумкуватих плебеїв до королів.

На площі нічого не нагадувало про страту: тіла поприбирали, трунар добре попрацював вночі. Мабуть, він єдиний мав дозвіл покидати дім після заходу сонця. Що найдивніше — кілька дівиць набирали воду з колодязя, Сава б сходив до річки, коли вдома скінчиться.

Він придбав трохи пшона і булку з посипкою — бо їх Сильвія обожнювала — а тоді рушив до дому, коли раптом на плече легла чиясь рука.

— Мій добрий друг просив передати вам оце. — Мовив мисливець, не спаплюжений полюванням на відьом. Він поклав у руку юнака той самий ніж, якого хлопчик так прагнув. — Він також цікавиться, чи не лишилося у вас якихось питань щодо виконаної роботи?

Звісно, сказати про це отак було неможна: якщо дати зрозуміти, що вони тобі потрібні, то станеш служкою на побігеньках. Варто лиш раз втратити голову, і все піде шкереберть — то була ще одна заповідь на скелі, що визначала напрямок хвиль у морі Сави.

— Ні, пане, я не маю жодних питань. — Не побоявшись обернутися до нього, відповів юнак. — Проте я знайшов достатньо відповідей, щоб нарешті побачити свій шлях.

***

— То і був день, коли я став вампіром, а потім лише підтвердив свій вибір. Мисливці не раз казали мені інше: культисти задурили, змусили, шантажували. Наче ВОНИ краще чули, що Я бачив. Наївні. Гадають, їхній ватажок благословенний богом, а насправді то лиш моя милість. Я забороняю своїм чіпати нащадків Сильвії та партнерів роду Розаріт-Зорі, це — моя любов до неї, а не їхня сила.

Жінка на іконі не була його сестрою — тільки янголом, зліпленим за подобою оригіналу. Та навіть вона сяйнула промінчиком, підморгнувши суверену.

— А минулої ночі що це було? — Раптом питає Барвіна.

— Я дозволив собі слабкість, знаючи, що ніколи більше не зможу, а як не скуштую, то жалкуватиму все життя.

— Кров, від якої плювався? — Всміхається білявка.

— Твої губи. — Поклавши руку на плече, де під одягом квітне троянда, різко відповідає Сава. — Ця заколка передається нареченій лідера у день заручин і супроводжує аж до появи невістки. Я не зможу поцілувати дружину Вівіана, навіть якщо захочу, то вже моя особиста клятва, що не залежить від взаємності. Я б і зараз не мав… але дуже хотілося. Буває так, що знаєш, як треба, і не робиш.

— Заколка… — Повторила дівчина.

Слова загубилися. Як давно вона ходила з цим на голові, ще більше легітимізуючи той випадковий цілунок? Нащо мер підклав отаку свиню, чого йому взагалі закортіло дружину, що ніколи не сидітиме вдома? І як тепер позбутися цього ярма, як сказати, аби не виглядати брехухою? «Не знала», після того, як кожен у місті назвав нареченою? Сама себе зганьбить.

Вампір обіймає її, обережно, не чіпаючи хворого місця, нахиляється до шиї, лишивши холодний подих, від якого груди вкриваються сиротами. Хоче чи то вкусити, чи поцілувати, але швидко зупиняє себе. Відпускає, розчиняючись у повітрі.

Без його підтримки Барвіна падає, якась черниця підбігає.

— Оступилася, хотіла помолитися. — Відмахується дівчина, безрезультатно шукаючи хоча б тінь Сави у церкві.

Від авторки: у цьому розділі жирний курсив - почерк Сави, в оригіналі він як у лідера культу колись: схожий на павутинку, але сайт не підтримує шрифти (та някий, якщо чесно, набіс ворлд їх додав собі, не знаю), тому так. І раніше був такий шрифт, але тут прям ціла вставка з ним.