Раді Вас бачити!

Йдучи кам’яною дорогою, туристи гадали, що попереду на них чекає щось живе. Може, забите село на дві-три родини, чи острівець крамничок, проте Василь не збрехав. Зеу Казут давно вже вмер, загубився серед лісу, як той Бог, на честь якого назвали місто.

Першою зупинкою став маєток. Лиш поглянувши на парадні двері з гербом, Барвіна завмерла. Незвичної форми квітка, що виросла через колюче стебло з краплини крові. Останньої, яку люди ладні з тебе вичавити, задля краси та естетики.

А от всередині ніяких кривавих тіл чи скелетів не виявилося. Меблів і тих не лишилося, але споруда вціліла. На фоні барвистих шпалер можна було сфотографуватися, як раз у костюмах, дуже автентично.

— Пані, а тепер завітаємо до саду. — Запропонував Василь.

— Який ще сад? — Здивувалася одна з них. — Та тут не виживе жодна квітка!

— Побачите.

Як виявилося, на задньому дворі зберіглися і огорожа, і лавки, і фонтан і троянди: акуратні кущі, всіяні маленькими квітками. Надворі панувала осінь, а вони все ще квітли, насичуючи повітря благородним ароматом. Аж занадто сильно. Барвіні заболіла голова від таких пахощів, і взагалі…

— Сад виглядає так, наче досі хтось за ним доглядає. — Зробила висновок дівчина, не насмілюючись ступити далі порогу.

— Та його збудували з каменю, як оту дорогу, тому й зберігся. — Спростував одногрупник. — Якби і справді хтось піклувався, то зачиняв би парадні двері.

Проте блондинка лишилася при своїй думці: цей сад щось живило, і не просто віддавало власні сили, а буквально волало про своє існування.

Фотосесію на лавицях та біля фонтану провели без неї, після чого рушили далі.

Де-не-де стояли рештки будинків. Спалені, розбиті, знищені часом. Бруківка вела до центральної площі, там ще був колодязь. Мабуть, і вода лишилася, та підняти лебідку ніхто не зміг.

Наступним пунктом стали поламані вітряки по той бік річки. Група вже пішла туди, знов без неї.

— Якщо це було місто, тут має бути кладовище, пошукаю. Хочу дізнатися, як виглядають старі надгробки.

— Удачі, воно стояло біля церкви, там усе було спалено вщент. — Кинув Василь наостанок.

Ну, щодо цього однокурсник не помилився: почорнілий схил з чотирма стовпами нагадував беззубого діда з останніми пеньками у яснах, а от паркан цвинтаря зберігся, вогонь камінь не брав. Огорожа окреслювала чіткий прямокутник ліворуч від церкви, оце вже було цікаво.

З землі стирчали надгробки, за якими можна було порахувати приблизну кількість померлих, склеп, нажаль, завалився. Проте, як вже зайшла мова про старі цвинтарі, тут мало бути ще дещо — могили за стіною. Самогубці, прокляті, бідняки — усе найнезвичніше.

Барвіна рушила у той бік, де починався сосновий ліс. Там справді виднілися якісь горбочки, що могли бути залишками могил, або мурашниками та пеньками. Можливо, старе кладовище знаходилося трохи глибше?

Там можна відшукати ідеальну могилу, яку не побило війною, або побачити якусь штуку, якою впокоювали злих духів сотні років тому.

Так само був варіант загубитися між смереками, змусити групу себе шукати і зіпсувати усім відпустку. З іншого боку, ну не дивитися ж на млин, куди Василь залізти не дасть. Тьху, та взагалі, які це дурні губляться у лісі?

Знявши заколку, Барвіна помічає гострим кінчиком стрілочки на стовбурах, що вказують зворотній шлях. Вона йде, продираючись крізь зарості, відчуваючи запах хвої, вечірньої роси і… Троянд. Досі не вивітрився. Під ноги надгробки не трапляються, але смерть усе одно ходить десь поруч.

№Іноді лікарки можуть таке відчувати, бісова магія.№

Раптом дерева починають крючитися. Спочатку трохи похилені, старі, недоглянуті, потім зігнуті, мов змії — це вже точно не старість. Вершечки спускаються нижче, допоки не зникають зовсім, виводячи незвану гостю до галявини.

Місце це не має жодного видимого знаку — ніяких написів, фундаментів, а трава там не росте. Велике коло сірої землі просто лежить посеред гущавини зелені, не підпускаючи до себе життя. Світловолоса гостя входить до цього кола, не знаючи, чи підкоритися страху, чи слідувати цікавості. Вона завмирає, роблячи остаточний вибір, і вирішує, що жінці такої професії неможна боятися смерті, а вже тим паче усілякої чортівні.

Ставши на коліна, Барвіна проводить рукою по землі. Бруд лишається на долоні. Ще гарячий попіл. Хотілося б подумати про туристів, підпал або уяву, та раптом здіймається вітер.

Курява підіймається, вдихаючи останній раз, оживаючи, наплювавши на усі закони природи. Там, у непроглядному піску, прихиляється чоловік, вимахуючи мечем, а на нього — як у тих казках — летить дракон. Його шкіра як плоть мерця, під крилами ховаються руки, а за подобою звіра — холодний розум. Силуети налітають одне на одного, знову і знову. Божевільний танець здіймається до неба, де змучені душі зливаються в одне, зсипаючись на землю міріадами палаючих зірок.

Сморід горілих будівель, крики людей, навіженство, хаос, молитви, що стають тихішими з кожним ударом меча. Дівчина відмахується від усього того божевілля, закриваючи очі долонею.

І буря вщухає. Так само несподівано, як почалася. Порох вкладається на землю, присипаючи свіжий спомин. Дві фігури у двобої, лицар перемагає чудовисько… Щось таке чіпляється у пам’яті, проте зараз це не на часі.

Вже сутеніє, а схід захований за Карпатами — часу обмаль. Барвіна виходить з кола. Білява стрілка, вирізана на чорній корі, все ще вказує шлях. От і чудово. Від неї прямо — має бути ще одна мітка.

І справді, друга стрілка на дереві, вказує наступну відмітку. Десь сто метрів – вона не ставила позначки задалеко. Проте там, де мало б бути дерево-вказівник, нема жодних подряпин, тільки кущі.

Я не маленька Гретель, цього не може бути, повернуся до минулого знаку, піду іншою дорогою.

Кілька метрів назад — попередньої позначки теж нема. Тобто, дерево те саме, мабуть, але його рука людини не чіпала.

Ну от, відійшла ще далі від краю лісу.

Дурня! Місто лежить на сході, а захід ще можна побачити за багряними хмарами. Розвернувшись у протилежному напрямку, дівчина вирішує йти прямо, хай там що.

Кущі, молоді дерева, ліс густішає.

Ні. Іду своїм шляхом.

Якась канава, з неї чиганув заєць. А чи можуть бути у лісі отруйні змії чи ведмеді? Якщо так… Вона ж… Почула б?

Тільки прямо, не думай про змій.

Серце калатає швидше, скільки себе не заспокоюй. Темрява перетворює шлях на чорні прямокутники і павутинки гілок.

Трясця, і справді загубилася. Може, час вже забути про гордість?

Таки правда, бо ще трохи і світ перетвориться на чорний екран — як на зло ніч заховала зорі за темними хмарами. Набравши повітря повні груди, дівчина кричить: Василю!

Голос здається гучним, проте тиша ковтає майже миттєво. Луна пішла собі кудись, шукаючи допомоги серед гагар та сичів. З хвилину ліс мовчить, та раптом якийсь чоловік гукає у відповідь.

Вхопившись за ту надію, дівчина йде на крики, не забуваючи і самій гукати. Розмите «гей» перетворюється на «сюди», говорять румунською. То виходить, ще якісь люди ходять до міста? Браконьєри, божевільні, поліція?

Можна буде з цим потім розібратися. Вони не будуть небезпечнішими, ніж бурий ведмідь.

Чи це розум, чи просто бажання врятуватися, та зараз воно керує головою. Іще кілька метрів, і можна розгледіти світло, мерехтливий вогник. Відчуваючи у собі нові сили, Барвіна біжить туди, спотикається о щось і летить прямісінько до ніг рятівників.

На неї витріщилося троє чоловіків, вдягнених у шкіряну броню. Один тримає смолоскип, інший — арбалет, вже націлений у голову, третій стоїть позаду, роздивляючись знахідку.

— Чоловіче, як тебе сюди занесло? — Питає останній, вдивляючись в очі. – Не пам’ятаю тебе серед наших містян, а приїжджі не мандрують лісами пішки.

— Дорога… Темрява… Швидко… — Розгубивши усі чотири роки філології, випалює дівчина. Деякі слова незнайомців звучать викривлено, проте розшифровуються. Спробуй не зрозуміти, коли тобі у лоба цілять арбалетом!

— Він схожий на кульбабу, а чи на хлопчика з церковного хору, і вирядився як на свято, блаженний мабуть. — Каже той, що тримає світло. — А очі насахані, як у того білченя, не скляні. Ні, не їхній.

— Та біс його знає, — не погоджується арбалетчик. — може, один з культистів. Вони зараз кого тіки не гребуть для отаких от брудних справ. Хотів щось передати ворогові, і згубився.

— Перевір. — Вже наказує той, зі смолоскипом, привітність миттю зникла.

Чоловік, який почав розмову, підходить до Барвіни, зриваючи сумку. Було б добре і в нього щось цапнути за таке нахабство, та уся сміливість закінчилася, коли зникли мітки. Куди зараз бігти, від кого, від трьох охоронців, що знають дорогу?

Усе, що було всередині, летить на землю. У тому числі пляшка води, кілька листівок і гроші. Останнє особливо цікавить чоловіка. Він хапає одну монету, дивиться на неї, а тоді на незнайомця. Решта співчуття випарувалася.

— Злодій, підробляє леї, ще й невдало. Ти диви, ціле століття дописав з плеча, голота неосвічена! Того й пішов лісом, від суду ховався.

Другий вже поклав палець на гачок. Дівчина хоче здаватися впевненою, та замість того лиш вкривається потом, закушуючи губу, аби біль хоч трохи відволік від страху. У неї немає, чого сказати на власне виправдання, хіба тільки, що мітки були на деревах, та якась сила постирала їх, завівши бозна куди.

— Не варто. — Раптом каже третій. — Ми тут на упирів полюємо, не на людей. Відведемо цього недоумка до в’язниці, а там вже хай хтось заставу вносить, як ні то спитаємо приїжджих. За злодіїв дають непогану винагороду.