Раді Вас бачити!

Світло – єдине добре, що було у в’язниці. Велике вікно навпроти клітки, направлене точно на горизонт. Воно вловило перші промені сонця, разом з якими починав повертатися здоровий глузд.

А от свідомість прокинулася ще раніше. Коли дівчина легла на мішок з соломою і пожовкла трава вколола щоку. Дійшло: ліс, темрява, люди у обладунках, чужинка, ув’язнення.

Не було сенсу гадати, як це сталося, хоч якою важливою не здавалася причина. Цей Зеу Казут як живий близнюк у сіамській парі, але його брат вже вмер, тож і він не забариться. Як скоро? Василь не казав точну дату тієї війни, року «сьогоднішнього» теж не було. Чим швидше повернутися, тим краще.

Проте думка «як можна було влізти у зогнилий труп по самісінькі лікті» йшла на другий план. Зараз от що важливо: у неї ані грошей, ані друзів, щоб хтось випустив, жодного доказу, що вона не злодійка.

І що буде далі? Відрубають руку на знак кари, вб’ють, коли набридне годувати, залишать вмирати з голоду або у рабство здадуть? Кожна нова думка ставала усе гіршою, поки у кутках приміщення танцювали невиразні тіні.

І от сходить сонце. Повільно витягує сутінки, надаючи в’язниці чіткості. Спочатку проступають силуети столу, сплячих охоронців та дверей, потім вже деталі: текстура дерева, тріщина на кухлі, форми каменів, з яких складали казарми. Останнє, що дарує день — кольори. Коричнево-сірі, без натяку на яскравість, та Барвіна вдячна навіть за це. Реальність, реальність очищує свідомість.

— Агов, хлопці, як ваші справи?

У казарму заходить чоловік. Такі самі обладунки, грива кучерявого волосся, темного, як минула ніч, під очима півмісяці синців, на вилицях розсипані зморшки, підборіддя вкриває рідка щетина, очі ж блакитні, майже прозорі, чи так здається від ранкових променів? Він справді трохи схожий на лицаря, або принца, ну, і взагалі він не просто один з них, хоча одяг не видає. Вираз обличчя — м’який, товариський, разом з тим батьківський. Добрий, розуміючий, та все ще лідер, і підлеглі миттю встають з-за столу, варто лише йому зайти, бо очільник ніколи не дасть стояти у себе на голові.

— Сьогодні без нападів. — Звітує той, що мало не засадив стрілу між очі чужинці вчора. — А ти, Вівіан, відпочив у свій вихідний?

— Сповідався. — Спохмурнів той. — Це не відпочинок, а частина роботи. Решту дня провів за паперами. Треба було десь поселити родину заробітчан з великого міста, переглянути податки, враховуючи нових мешканців, підписати наказ…

Барвіна спостерігала за ним, відчуваючи, як тіло перетворюється на камінь. Цей чоловік мав лагідний голос, очевидно, був заклопотаний не тільки війнами, а ще й якимись буденними справами. Він… наче людина, яку можна попросити про допомогу, чи принаймні спробувати поговорити, тільки от ціна помилки за таке «наче» — відрубана голова. На поясі Вівіана висів меч, трохи коротший за руку самої дівчини, це відбивало будь-яке бажання говорити.

Навпаки, блондинка почала задкувати у темний куток, проклинаючи волосся-кульбабку, яке так виділялося у тінях. Ніч, яку тільки що проганяла дівчина, радіючи перемозі над безумством, стала бажаною гостею, бо краще вже уявні страхи, ніж реальна небезпека. Ось вже спина притислася до кам’яної стіни. Холодно, добре, безпечно. На мить навіть здалося, що у цьому місті-привиді можна пройти наскрізь речей.

Капітан охоронців попрощався, потисши руку кожному, і вже хотів піти геть, аж раптом почув якийсь звук. То нога штовхнула миску з водою, яку вчора підкинув один з них. Вона посунулася лиш на міліметр, але видала стільки звуку, наче була дзвоном у церкві.

— А це ще хто? — Здивувався воїтель.

— Та злодюга якийсь, знайшли у лісі. Пізно вже було, зброї у нього нема, залишили на ніч, а сьогодні… Ще не вирішили, що з ним робити.

Лідер підійшов до дверей, кожен крок віддавав ударом молота. Залізні грати здавалися непорушним полоном і захистом одночасно, але він дістав з поясу ключі і зайшов, не маючі ані краплини страху. Невільниця щільніше притислася до стіни, готова сіпнутися, аби він тіки поклав руку на руків’я зброї.

— Я хіба не казав, аби ви повідомляли мене про усі інциденти? — Лиш на секунду зиркнувши на своїх, спитав чоловік. Тоді ж помітив заколку, що блиснула у волоссі. — Свята Богородиця, та це ж дівчина, і ви закинули її до холодної камери?! Мила, як вас звуть, як ви опинилися у лісі? Тільки не кажіть, що розбійниця, не повірю.

— Барвіна, я загубилася. — Ці слова вона вичавила з грудей, як останній подих на марафоні.

— У вас є батько, брат, чоловік, хтось супроводжував?

— Ні… Тобто… У мене є мама, вона вчителює у місті, але те місто дуже далеко звідси, по той бік Карпат і ген далі за обрій. Ми вивчали вашу мову в університеті, давно, от зараз зібралися подивитися на ту країну, про яку розповідали професори, пішли досліджувати і… Загубилася. — Вже трохи легше промовляла блондинка, зрештою, чоловік уважно її слухав і не перебивав, він не був зацікавлений у тому, аби повісити когось до сніданку.

— Той бік Карпат? Та вона бреше, за замком немає нічого, крім лісу та диких звірів. Якщо і живе хтось далеко-далеко, то, може, дикуни чи варвари.

— Якщо хочете, вважайте мене варваркою, — відчуваючи, як кригу страху розтоплює вогонь гніву, відповідає полонянка, — на своїй батьківщині я навчалася тільки у двох університетах, ви ж, мабуть, не менше п’яти відвідали за життя.

— Тихо, тихо. Ми не знаємо традицій одне одного, та це не привід сваритися. Якщо вже дівчина заблукала у лісі, кому як не хранителям допомогти їй відшукати дім? Мене звати Вівіан Розаріт-Зорі, мер Зеу Казута, очільник сторожі нашого славного містечка. Мені шкода, що ви познайомилися з цим чудовим краєм ось так, можете зупинитися у моєму маєтку, це виправить враження.

Він простягнув руку, ставши на коліно. Барвіна повагалася, а чи треба приймати таку щедрість від незнайомця? Чоловік обережно узяв за зап’ясток і допоміг підвестися, подарувавши їй усмішку. Цей легкий півмісяць губ її переконав та навіть трохи пофарбував щоки.