Раді Вас бачити!

У невеличкому містечку похорони траплялися не щодня. Коли Барвіна прийшла до трунаря знову (вже трохи після полудня, а не пізно ввечері) той дав їй гроші і послав до аптеки, написавши список необхідних речей. Так, мешканці Зеу Казута вміли писати, не були вони тими дурними селянами з казок, які плутали ліворуч і праворуч. Якби ж іще не ці забобони про вампірів та нечисті душі.

Бруківка загортала біля мосту, йшла трохи попід річкою, а тоді різко звертала у лабіринт вуличок. Тут стояли будинки на два-три поверхи, схожі на ті, які зараз дуже дорого здають в оренду під приводом «історично, автентично, гарно». Біля кожної такої споруди можна було побачити труби, що впилися у старі стіни, мов якісь паразити. Мабуть, по ним йшла не тільки вода, а ще й дроти. Насправді, вельми розумне рішення, більшість людей додумається до такого років за триста, до того обвішуючи райони потворними стовпами і провислими проводами, які падають та рвуться від будь-якого дощику.

Вдень не було дуже людно, бо більшість населення їхало на заробітки. Так, снувало кілька жінок, бігали зовсім ще малі діти. Старші мали б ходити до школи, але про це їй не розповідали, що знову ж таки викликало якісь дивні відчуття.

Тобто вони не вважають електрику підступом диявола, але вірять що деякі дуже підозрілі люди є вампірами, дають водогін до більшості будинків, та не розуміють необхідності школи? Це місце пішло набагато далі, ніж забиті хутори цього часу (служниця якось обмовилася, що рада дожити до Різдва, бо вже ж скоро 1880 рік). І все ще тримається за…Забутого Бога. Так, привид тієї міфічної істоти досі має більше влади, ніж сам мер.

На центральній площі стоїть колодязь, де все ще набирають воду. Велике коло бруківки а тоді – крамниці, над якими набудовані такі самі будинки. Тут є одяг, продукти, книги, ковальські вироби і звісно ж аптека. Символіку змії та чаші важко не впізнати, вона як додаткова літера латинської абетки, одна на всі часи, відома лікарці з Харкова двадцять першого сторіччя, і цілителю з Бухаресту у дев’ятнадцятому.

— Агов, є тут хтось? — Двері відчинено, та у приміщенні порожньо.

— Пробачте, зараз спущуся.

Зі сходів до прилавку вибігає дівчинка років дванадцяти. Руде волосся висить косою, голова прихована простою хусткою, але яка ж гарна вишивка! Вона пролазить під стійкою, аби було швидше, після чого схиляє голову, вибачаючись перед клієнтом за такі викрутаси. Тоді придивляється до волосся і заколки у ньому, і здивовано каже:

—Пані?

— Так, мене звати Барвіна, я від вашого трунаря, Габріеля. Він хотів би придбати дещо для склепу, та якщо чесно, у мене виникають деякі сумніви. — Блондинка простягнула список, почерк місцевого точно мав переконати, що ніяка вона не заслана чужинка. — Тут кілька протизапальних засобів, от наприклад корінь пустирника, я б ніколи не подумала, що ним можна щось робити з уже мертвою людиною.

— Та ні, неможна. — Погодилася дівчинка. — То щось від шлунку… або серця. Пробачте, я тільки вчуся. Але трунареві справді треба, це ж до нього ходять усі хворі, як щось серйозне трапиться.

— Одразу до могили? А спитати в лікаря ніяк?

— У нас немає лікарів, вони занадто пихаті. Хто дуже вчений, того точно до себе забере культ. Пра-прадід мого батька тримав аптеку, коли цей закон ввели, його не чіпали, ми лікуємо за скаргами а...а...

— Анамнезом?

— Так! Але коли треба щось порізати йдуть до склепу. Трунар знає, що всередині людини, він не йде проти Бога, просто робота така. Певна, мер сам колись звертався до нього, тому хранителі і не чіпають.

— Ну, якщо вже така справа, додай до списку пляшку спирту і перекису водню — є у вас таке?

— Ота французька вода, від якої кров шипить? Так, маємо трохи, її дозволяють закуповувати.

— Добре, загорни це все і порахуй. — До мішечка, що їй дав гробар, Барвіна додала власні кошти за учорашню роботу, — Сподіваюся, цих грошей вистачить.

Дівчина подивилася на купу монет і відповіла, що рівно. Може, вона не дуже вміла рахувати, але про це не сказала. Забравши пакунок, помічниця трунаря виходила з аптеки, проминувши чоловіка, що туди заходив.

— Тату, ти бачив отого янгола з коротким волоссям? Це дівчина, дівчина! — Кричала дочка аптекаря.

—От і погано, що дівчина, не виховали. — Пирхнув той.

Янгол… Цей епітет супроводжував її від народження. Взагалі, люди зі світлим волоссям — рідкість, а для жінки це неабияка фартова лотерея, народитися блондинкою. Лиш побачивши малятко у рожевому конверті з золотими кучериками усі казали: наше янголятко. Їй купували мереживні сукні, бо ті добре виглядають на таких дітях, дарували порцелянових ляльок, з якими неможна було гратися, бо вони надто крихкі. Її назвали Барвіна, як ніжну квітку у полі.

І кожного клятого разу, коли дівчина кричала, билася, сварилася, просто галасувала їй нарікали: як так можна? Та ж вона ніколи не просила народжуватися янголом і не була святою, а що там вирішила акушерка, побачивши немовля, то вже не її проблеми.

Товари помічниця принесла Габріелю, як потім виявилося, зекономивши пів суми через невмілу продавчиню. Вона також попросила дістати десь великого казана і залишити отут, поруч з пічкою, що стояла далеко від столу, але була необхідна, коли готували розчини для роботи.

—Ти мені ще руки накажеш мити після кожного покійника?

— Взагалі-то, було б непогано. Тіла переносять купу зарази.

— Як не смердить, то нема і зарази. Ти ба, ніженка! Та якщо вже так хочеш, мий, це твій час. Аби працювала, бажаючих все одно небагато.

Було дуже важко не думати про усі ті пари, де розповідали про хвороби, інфекції, бактерії, санітарію. Гарний патологоанатом стіл миє мало не частіше, ніж руки, а тут він взагалі дерев’яний, всотує у себе всі виділення. Чи стане кип’ятіння інструментів повноцінною заміною стерилізації? Ні. Та це найкраще, що можна собі дозволити. Чи видав їй Габріель білого халата? Теж ні. Віддав якогось фартуха, аби одяг не бруднила, більшого годі було й вимагати.

Добре, що зогнилих тіл з лісу не приносили. На день приходило дві-три людини з якимись скаргами, старий допомагав чим міг. Ніхто не ставив під сумнів його рішення, не звертався до іншого лікаря і тим паче не подавав у суд за порушення протоколу. Поступово поруч із ним Барвіна теж вчилася впевненості: бралася скривати чиряки, змусила одного вошивого пацієнта поголитися, хоч як він запевняв що «голову митиме коли мило купить». Взагалі, за тиждень їй почало здаватися, що вона світило медицини і найгеніальніша лікарка усіх часів. Певною мірою так і було до вечора вівторка.

У напівмороці сестра привела молодшу — та ледь трималася на ногах. Уся у крові, з порізаною рукою, рани як маленькі роти, глибокі, вологі, запалені. Проблема була у тому, що панянка хотіла зняти нудоту при вагітності, і провела собі кровопускання, аби не платити гробареві за таку просту процедуру.

— Здається, я щось не так зробила, випустіть потрібну кров. — Пробурмотіла дівчина, та й впала прямісінько на підлогу.

Червоні плями закаляли сходи, а скільки її витекло до приходу сюди? Барвіна з надією поглянула на трунаря, бо ж це він пів життя працював з живими людьми. Вона так вправно навчилася лікувати дрібні хвороби, але — як виявилося — зовсім була не готова до майже мертвої людини.

— Метр сімдесят, готую ящик. — Констатував Габріель. — Перестаралася дівчина, я тут вже нічого не зроблю.

Тоді довелося відкинути усі сумніви, бо на них не лишалося часу. Тільки діяти, діяти з того, що знаєш, діяти швидко, не даючи паніці накрити себе. Це не порядок лікарки, що стоїть над трупом, вдивляючись по кілька хвилин у кожну рану, це безлад цілительки, що псує усю гармонію, проте часом саме хаос ратує життя.

Барвіна кинулася до полиці, де лежали чисті марлі. Зав’язала руку непритомної джгутом нижче ліктя, так сильно, як могла. Треба буде зняти за кілька годин, бо почнеться… До біса! Потім, потім. Поклала на бік — якщо дівчину нудило, може знудити ще раз, перев’язала порізи, не даючи собі думати, які треба зашити. Але пацієнтка (може вже клієнтка) до тями не приходила. Пульс у неї калатав чи не швидше, ніж у самої лікарки. Крові витекло справді багато.

Цілителька знову повернулася до полиці, на цей раз узявши запасну трубку для відводу рідин з трупів — аби старий нею не користувався! — видобула кілька голок зі шприців, зліпила сяку-таку крапельницю. Протерла цілу руку дівчини і свою шматком проспиртованої марлі.

Природа подарувала їй непридатну зовнішність безневинної кульбабки, та разом з тим — першу групу крові, що могла підійти до будь-якої іншої. Звісно, якщо у цієї дівиці позитивний резус, бо інакше вона вб’є її швидше, ніж кровопускання.

Та цього не можна знати напевне, доведеться ризикнути.

Закотивши рукава, Барвіна перев’язала вже власну руку, пальці іншої шукають вену. Кров наче завмерла, бо немає ніякого пульсу, жодного натяку. Кожна секунда тягнеться вічність, а тіло не хоче відповідати. Якщо вона щось забула, не там шукає, якщо…

Пульс!

Одна невеличка точка під пальцем дає про себе знати. Не жаліючи, господарка вганяє туди голку, здригнувшись від огиди, коли холодне лезо проникає у гарячу судину. Густа кров тече трубкою. Цей потік не дасть фонтану, як артерія, він повільно забиратиме життя, аби ти знала про кожну мить, що наближає до смерті. Нарешті перші краплини пішли з іншого кінця — не лишилося повітря.

Сівши на коліна, другою рукою дівчина шукає вену непритомної. Цього разу легше, впевненіше. Серце все ще калатає, намагаючись компенсувати крововтрату. Добре. Саме те, що треба. Нарешті друга голка на місці, різниця у висоті мінімальна, та процес пішов. Треба тільки почекати.

Як виявилося, чекання ще гірше, ніж сама процедура. Немає вже болю, холоду від вістря у власній плоті, навіть кількість відданої крові порахувати неможливо. Та як довго треба сидіти? Чи принесе це результат? Чи не вб’є вона себе якоюсь заразою або щедрістю?

— Панно… Цілителько, а коли їй приходити на кровопускання? — Цікавиться сестра.

Хочеться плюнути в обличчя за таке питання. Оця жінка зараз може вмерти, а вона думає, як би ще її порізати. Дурна, яка ж дурна… Чи просто дуже турботлива. Навряд чи старша розуміє, що таке крововтрата.

—Не робіть. — Крізь зуби каже Барвіна, не дозволяючи полум’ю підняти себе з місця і тріснути недалекоглядну. — У крові наш захист від хвороб, наше тепло, усе. Місцеві вампіри так хочуть забрати її, щоб самим подовше жити, а ви віддаєте добровільно.

З кожним словом лють вгамовується. Вона навчилася цьому з часом. Іноді ти піддаєшся бажанням, отримуючи моральне задоволення, та буває і шкодуєш про різкі вчинки, більше ніж шкодувала б про несказане слово. Та не тільки вогонь згасає. Сам склеп починає темнішати, голова важчати. Скільки вже часу минуло? Може, досить?

Воно ніхріна не працює, ну звісно, ти маєш з мертвими працювати, не з живими.

Та раптом непритомна розплющує очі. Мимрить щось несуразне, та хоча б розмовляє. Барвіна розуміє: зараз. Обережно виймає трубку, замотавши ту дірочку міцно-міцно, власну руку згинає і ковиляє до полиці знов. Здається, там марля вже майже скінчилася.

— Покличте чоловіків, хай віднесуть до дому, їй не місце у цьому підвалі. — Вже тихіше наказує дівчина.

Сестра хворої киває і біжить по допомогу, трунар дивиться на неї, готуючи черговий жарт, та вловивши погляд притримує дотепи. Другий раз те пекло у душі не втримається.

За півгодини якісь брати-кузени, чи кого там знайшла сестра, відносять хвору до дому. Та наостанок навіть каже «дякую», цілком свідомо. Блондинка киває, лишаючись сидіти у кутку. Щось там про холодне можна-неможна. До біса. Вона радше повіситься, ніж встане зараз.

І все ж треба до дому вертатися. Вівіан хвилюватиметься, якщо прийде надто пізно, а псувати нерви своєму рятівникові якось некрасиво. Дівчина підводиться, на диво відчувши, що запаморочення майже пройшло..

Тіло людини виявляється дуже міцним, коли не чекаєш, і дуже слабким, коли б не мало тебе підводити.

Все ще повільно — бо голова гуде — помічниця трунаря йде до сходів. Вже піднявшись трохи, чує голоси згори.

— … усю її скупив. — Каже незнайомець. — Мою улюблену лаванду, а вона ж тут не росте! Твоя нікчемна черв’яча душа навіть дивитися на мене не гідна. Я заберу тебе, чуєш, у ніч Оспецул Морі-Моремей ти будеш моїм, дорогенький. Спочатку виверну кишки, замотаю ними тобі голову і лиш тоді дозволю вмерти, після чого влаштую бенкет, на який ти дивитимешся зі свого стійла на небесах.

Тихо піднявшись нагору, дівчина бачить, як щось худорляве нависло над трунарем. Небажаний гість носить штані і жилет на голе тіло, руки в нього мов артритом покручені, та доволі м’язисті. Щоб там не надумав собі божевільний, він здатен зірватися будь-якої миті. Відійшовши від них на кілька кроків — Габріель дивиться з надією, чужинець не помічає — Барвіна хапає лом, що лежить для трун, швидко підбігає і вдаряє прямо у голову.

Бам!

Він повертається до неї. Заплилі білі очі мерця на живому тілі, пожовклі зуби, що ледь тримаються у яснах, череп випинає з-під шкіри, мало не розриваючи її. Психопат мав би впасти від такого удару, але йому, здається, байдуже.

Без жодних слів незнайомець стрибає вже на неї. Лом стає перед ним, та від одного удару ламається навпіл, випавши зі знесилених рук. Вже її притискають до стіни, як ганчірку, і оте потемніння, що відступило після довгого відпочинку, повертається за секунду. Усе довкола темнішає, тільки очі як два місяці вирячилися з небуття, заповзаючи в душу, як личинки до мертвого тіла.

— Згинь!

Дівчина не бачить цього, але трунар хапає розп’яття, що відкинув кілька хвилин тому, коли цей гість завітав. Тепер хрест відганяє чужинця, змушуючи скрючитися, впасти навкарачки, як собака, і поповзти геть, скасувавши приємні плани на вечір.

— Мій суверен тебе дістане, черв’яче. — Шипить той наостанок.

*Невеличке пояснення Габріель був під гіпнозом, коли відкинув хреста, а не просто викинув і потім згадав.