Раді Вас бачити!

З того дня заколки вона не носила, але стало тільки гірше. Люди пліткували: посварилися, передумав брати чужинку, зрадила. Спочатку то був шепіт за спиною, потім — бурмотіння у кулак, до Нового Року декілька чоловік відверто спитали: чим вона образила пана мера?

Слова про непорозуміння викликали тільки більше підозр: не хоче казати правди, з маєтку її виженуть не сьогодні так завтра.

Вже двадцять п’ятого грудня цілителька повернулася до роботи. Не здатна стояти над тілами, брала собі стілець, де зазвичай сиділи пацієнти. Було дуже багато трупів вампірів, та ні в яке порівняння з людьми. Ще тиждень надходили нові мерці: знаходили у лісі. Когось ховали у кущах та урвищах, інших демонстративно вішали на деревах. Упирі не просто вбивали: потрошили, виламували кістки. Був навіть випадок, коли рештки трьох містян зліпили в одну купу, довелося розбирати назад, фасуючи у різні труни, оце робота!

Та першого січня ситуація змінилася. Тіла не надходили, тільки живі пацієнти. Вони не хотіли йти до гулящої дівки, просили про допомогу Габріеля. От і лишалося допомагати, чистячи інструменти та підносячи марлю, мов вона була санітаркою, а не магістром кафедри патологічної анатомії.

Скеля під ногами стала болотом, ге? Завжди так було. Вони шукали привід, як не зараз, то пізніше б знайшли.

Сава більше не приходив. Іноді дівчина визирала надвір, аби відчути морозне повітря. То був звичайний сніг, позбавлений містичної присутності. Хотілося, аби мала дівчина знову прокинулася і почала б вигадувати тут вампірів за кожним поворотом. Проте реальність руйнувала фантазії: він дав слово і триматиме його, хай там що.

Барвіна дивиться у бік лісу, думками звертаючись до тіні Зеу Казута. Може, він дозволить собі один-єдиний гріх? Бо без нього ніхто не цікавиться її роботою, дослідження, яких не прочитають, втрачають сенс.

Просиш влаштувати вам зустріч? Це я можу.

— Ні. — Цідить крізь зуби білявка. — Пішов геть, я ніколи не прийму від тебе допомоги.

Вона вже питала Габріеля, той лиш знизав плечима. Суверен його не чіпає, та ж і не дружить. Йому відомі закони вампірів, але що зараз ті істоти планують — загадка. Старий не посередник, більше ні.

— Це нечесно. — Відповіла тоді цілителька. — Ти згадував вибір, а його зробили без мене.

— Як ти думала, янгол з неба прилетить і попросить записати звернення? Якби мій син знав, що дружина помре за місяць після весілля, не витрачав би на те купу грошей, але ж ніхто не говорить про наслідки і не питає прямо. Рішення це не слова, вчинки.

І тут він був правий. Помилково чи ні, а дівчина робила усе, аби її сприймали як наречену. Чому розуміння прийшло так пізно? І хто винуватий? Лише неуважність.

Попрощайся з ним як слід і прийми нове життя.

— Не хочу. — Ледь стримуючи сльози, шепоче Барвіна. — Відчепися від мене, збоченцю.

Та ж бог її не слухає, завжди робить так, як вважає краще для дітей, не питаючи згоди. За сторони лісу здіймається вітер, крики доносяться слабкою луною. Раптом тінь накриває кладовище, а тоді… Щось летить з неба, розбивши старий надгробок.

На одну мить білявка стає статуєю, втрачаючи думки, не вірячи, що її бажання здатне таке зробити. Верховний вампір, що навчив сотні нащадків полювати, лежить на уламках граніту з пробитими крилами і арбалетним болтом під ребром.

Добре, що не у серце.

Але дивно, що у те саме місце, куди вдарили її.

— Тобі ж сотня років, якого чорта ти налетів на стрілу?!

Цілителька хоче звучати турботливо, але не може, так само як упир не вміє цілуватися без крові. Зараз йому допоможе тільки професіоналізм, а той не терпить сентиментів.

Саву не можна лишати тут, знайдуть, швидко. Вона піднімає, дозволяючи схопити себе, відчуваючи важку руку і гострі кігті. Він міг би порвати одяг чи поранити, якби мав сили. На диво, суверен ще може йти, і слідує за нею, без зайвих скандалів. Пацієнта лікарка заводить у склеп, та не спускає донизу — часу нема.

Болт треба витягати. Насрати, що там кажуть про першу допомогу «чекайте професіонала», ніхто не прийде і не зробить того правильно, а як лишити, срібло і далі палитиме шкіру, кровотеча не припиниться.

Барвіна злітає сходами, хапаючи марлю і спирт. Повертається, двічі спіткнувшись, падає на коліна, вхопившись обома руками за стрілу.

Виймай це нахрін, поки він ще дихає!

Чіпляється у дерев’яне тіло снаряду. Воно тягнеться, повільно, видаючи ледь чутний звук, наче слимаки повзуть. А тоді раз! І висковзує, лишивши по собі кровотечу.

Немає фонтану, як у людей, та рідина повільно витікає. Маючи досвід у такому, цілителька згортає тампон з тканини і закриває отвір. Той вмить червоніє, набрякає і… Починає протікати.

Не допомагає.

Вона намагається згадати ще щось, чому точно не вчили на її кафедрі. Навіть як і була якась допомога на першому курсі, патологоанатому воно не треба. Джут? Спробуй накласти на груди! Електроніж — ну так, років за триста. Ці думки ніяк не допомагають, воно тече, затемнюючи шовк жупана, і вже торкнулося вологою кригою пальців рятівниці.

Я казав, що дам вам зустріч, останню, попрощатися. От і маєш, раба Божа.

— Він не помре, чуєш мене? — Дивиться на стелю дівчина. Вона вже помітила ту саму судину, яка є основною причиною кровотечі. Розгадка дуже близько, як закрити ту рану…

Ти просто людина, люди не творять законів буття. Прощайся, не витрачай часу. Не пройде і року, як забудеш про цю дурість.

— Лікарка. — Поправляє невидимого співрозмовника Барвіна. — І я твої закони у сраці бачила.

Велика судина, електроніж… Зійшлося! Цілителька кладе Савину руку на рану, аби сповільнити кровотечу.

— Протримайся хвилину, не більше. Будь ласка, все буде добре.

Вона не може почути відповіді, бо секунда на те — розкіш. Вертається до процедурної, де ще працює пічка. Габріель лишив для неї, добре. Міхами дівчина робить кілька подихів, розпалюючи вугілля, тоді підпалює від нього свічку і хапає перше, що трапилося під руку з інструментів.

Ножиці, це навіть кумедно.

Електричні лампи то зараз сміття, вогонь — те, що насправді потрібно. Схиляючись над пацієнтом знову, дівчина прогріває метал у полум’ї, трохи далі від центру — там шалена температура.

— Аби моя вчителька з сестринської справи цього не бачила. — Бурмоче білявка, поки леза червоніють.

А тоді прибирає руку пацієнта, приклавши залізо до рани. Судина запікається вмить, злипаючись з одягом, та зараз це не головне. Кровотеча припинилася.

І ще він не закричав. То було до біса боляче, але жодного звуку. Чи це значить, що запізно?

— Ні, йому потрібен час і… Якісь ліки.

Барвіна вже сама знає, про що каже, та ще не готова прийняти. Він казав, три людини можуть зцілити рану, повністю. А як що до підлікувати, аби вампір зміг кудись піти, до своїх, вони ж допоможуть?

Це —  єдина правильна ідея, але діяти треба швидше, ніж думати, бо ти від неї відмовишся.

Цілителька бере ті самі ножиці, вже холодні, але достатньо гострі. Ліва рука зависає над правою, і та починає тремтіти.

— Уяви, що треба дістати шмат леза, який застряг у зап’ястку покійниці. — Бурмоче вона, тепер вже і робоча сумнівається.

Буде боляче, однозначно. Можна підчепити інфекцію — майже сто відсотків. Габріель не витягне лікувати сепсис, це вже істина. Та й як потім пояснювати цю рану…

— Ріж! — Кричить сама до себе білявка, без жалю чіпляючи шкіру.

Ножиці розкривають її, як неспілу мандарину. Секунду можна бачити тільки рожеву смужку, а тоді назовні виривається кров, принісши спалах болю.

Найстрашніше позаду.

Рану дівчина притуляє до губ вампіра, тримаючи його за голову іншою рукою. Він ніяк не реагує, а біль наростає з кожною пульсацією. Цілителька вже хоче відсторонитися, може з сумом, а може — з полегшенням, коли ікла чіпляють краї рани. Нема жодних слідів, тільки відчуття: воно схопило тебе мертвотною хваткою.

То вони не просто кусають, а ще й тримають. Цікаво, запиши це, на випадок, якщо захочеш полізти до пащі упиря ще раз.

Очі Сава відкрив, та наразі там немає нічого, крім муті та клубів багряного диму. Він робить те, що каже інстинкт хижака. Не дякує, не вибачається, просто живе.

Кров починає витікати швидше, це можна відчути трохи вище рани, тоді від самого ліктя, плеча, і нарешті — від серця. Воно калатає як навіжене, і уся рідина йде до одного місця, всупереч фізіології. Насправді вампіри то не трансплантологи, їм не треба годину стояти над пацієнтом, аби отримати чверть літра.

Симптоми анемії наростають один за одним. Запаморочення, писк у вухах, миготіння мушок перед очима, потемніння, обважіння кінцівок, відчуття шаленого жару, озноб і дика спрага. У цьому стані вона не помічає, що рука вже лежить на підлозі, і сама дівчина впала на бік, на порозі свідомості.

— Не треба. –—Цей голос останнє, що вона чує, воно і штовхає від межі, відігнавши обійми Смерті.

***

Вирвавшись зі сну, цілителька відчуває під собою тверду підлогу. Її волосся пестить рука. Вона мало не кличе Саву, та раптом відчуває холод срібної пластини на зап’ястку.

— Що ти коїш, Барвіно? — Він все ще гладить золотаві пасма, а говорить суворо, наче от-от переріже горло. — Я гадав, тобі набридне грати лікаря, і сама підеш, але тепер бачу, як ця робота руйнує жінку. Габріелю, не пускай її сюди більше, я забороняю, задля блага нашої гості.

— Як скажете, пане мер. — Десь віддалено говорить трунар.

— Та не шкодить! — Кричить дівчина, слова виходять дуже тихі, спрага усе ще сильна. — Я живу задля роботи. Немає родини. Нема дому. Нічого. Тільки покликання.

Вівіан бере її на руки, наче і не чує. А може, то білявці здалося, що говорила, а насправді вона просто хрипить? Хранитель накидає на поранену власного плаща і знову переходить на ніжність.

— У тебе буде родина, тоді це пройде. Жінки завжди істерять, коли не на своєму місці.

Їй хочеться ще щось сказати, але свідомість більше не тримає. Лишається тільки сподіватися, що мер не покладе її до труни.

***

Потенційну самогубицю вклали до ліжка, зачинивши кімнату на ключ. Зранку завжди заходила Амза, приносячи їжу. Вона все ще казала «ви» до панянки, та більше не трималася осторонь, не лякалася норову дикунки. Старенька дозволяла собі годувати її з ложки, кілька разів запхала у рот гарячий суп. Барвіна була надто слабкою, аби пручатися, покоївка ж не жаліла: бачте, вирішила нагрішити, а їм тепер цю негідницю рятувати.

Після заходив аптекар — оглядав рану, мастив маззю і перев’язував. З ним цілителька пробувала пожартувати, спитати про свій стан, як лікарка лікаря, але він мовчав. Просто робив, що просили. Габріель міг би сказати кілька слів, проте його не пускали.

Решту дня дівчина лежала сама. Їй лишили дзвіночка, аби кликати обслугу, та вона не хотіла знову бачити ту бабцю. А якщо Амза стане у ванній, давши їй рівно тридцять секунд на туалет? Якщо втопить, щоб не мучила господаря?

Білявка сама злазила з ліжка, перед тим скинувши ковдру. Падала на неї і повзла, згадуючи геть дитячі роки. Як немовля, доповзала до дверей і підводилася, пробиваючи чорне небо з білими спалахами. Якось смикала ту кляту ручку, робила ще два кроки до унітазу. Потім була хвилина полегшення і такий самий шлях назад. Залазити на ліжко — теж бридка справа.

— Я більше ніколи не буду тією, що знайшла вихід з цього лісу і відрізала вухо упирю. — Болісно сміється Барвіна. — Інвалідка клята, а ж на обід мені знову принесуть діжку супу, і знову захочеться, і не раз.

То не діжка, а звичайна миска. Їж, це прискорить відновлення. Ти ще станеш на ноги.

Її тінь — паскудна особистість. Та частина свідомості, що не знає ані правил, ані культури. Іноді правда боляче вдаряє, часом смішить, та зараз тільки в неї лишилося полум’я, яке у оригінала майже згасло.

За кілька діб вже можна і не падати, а просто дійти, але коли пробуєш хоча б коло навернути кімнатою, слабкість повертається. Принаймні, тепер не треба скидати ковдру, і можна лежати під нею, щоб не мерзнути.

Амза приходить тричі на день, раз на два дні — миє. Її чекав один неприємний сюрприз, коли вона роздягла панночку.

— Це що, якась родимка? — Дивується стара, витріщившись на троянду.

Можна і так сказати, аби вона не пиляла.

— Татуювання. Його б’ють голкою, заганяючи під шкіру чорнила на все життя. — Але вираз обличчя покоївки цього вартий.

— Варварка. — Знову повторює доглядальниця. — Горіти б вам у пеклі, та наш добрий пан мер навіть таких рятує.

Дорече, скільки б днів не минуло, Вівіан не приходить. Навряд чи справа у образі: як лідер той хвилюється від найменшої проблеми, поганий настрій це взагалі не причина для чоловіка, що не має власної особистості.

Вона пробує допитати служницю, але та цикає і відвертається. Лишається тільки аптекар, що знову оглядає рану.

— Я не хочу приходити до тебе знов, це ти задурила голову доньці, і вампіри її забрали. Рана не гноїться, загоїться сама, перев’язок більше не треба, якщо ти знову себе не скривдиш.

— Можу просто покусати те місце. — З ноткою божевілля відповідає Барвіна. — А можу і потерпіти, але ви маєте відповісти мені: що сталося з мером, чим він так зайнятий?

Аптекар дивиться на неї, зважуючи, наскільки треба бути того, аби гризти власну плоть. Зрештою, доходить висновку, що пацієнтка вже наважувалася, тож краще поступитися.

— Вампіри шниряють містом з вечора до ранку, культисти –— решту дня. Як збожеволіли усі. Хранителі Зеу Казута полюють змінами, священики лікують вкушених. Це — теж твоїх рук справа?

— Чи ж до мене тут вампірів не було? — Супиться дівчина. Та, якщо чесно, вони шукають свого суверена, а через кого він пропустив ту кляту стрілу?

Цього вечора вона може їсти самостійно. Коли Амза ставить тарілку на тумбу біля ліжка, дівчина різко вириває у неї ложку. Стара полохається, відходить до дверей і просто спостерігає. Виявляється, поїсти у власному темпі — ще те блаженство.

Бачиш, сили повертаються. Та варто ще раз заслабнути і вона буде пхати у тебе гарячу вечерю з подвійним завзяттям.

Їй треба дізнатися, чи Сава досі у склепі, чи живий взагалі. Для цього варто хоча б вдягнутися. Залишившись сама, Барвіна йде до комоду під туалетним столиком. Там лежали не тільки сорочки — штані, два жупани і паски. Та зараз нема нічого.

— Невже, я прям от усі кинула до пральні?

Може, варіант із сукнею буде навіть кращим. Відверто кажучи, ти не в тому стані, аби вилізти у вікно і втекти, та завжди можна попросити, дати їм те, чого хочуть.

— Якщо я зіграю роль паняночки у сукенці хоч раз, мене з неї вже не випустять.

Шукатимеш інший спосіб? Удачі. Умене нуль ідей.

Змирившись, білявка обирає сіру сукню з білим коміром. Вона ідеально підходить для плану. Наступного ранку одяг вже лежить на краю ліжка, а панна просить покоївку:

— Відпустіть мене до церкви, міледі. Я б хотіла помолитися за пана Вівіана. Він ризикує життям, працюючи днями без відпочинку.

Амза придивляється, чекаючи капості, та зрештою, вона не може сказати «не йди в церкву», бо тоді сама вже стане якоюсь неправильною. Жіночка дозволяє вихід, лиш виставивши умову, що вони підуть разом.

Ця прогулянка дуже довга. Тільки вийшовши на поріг, Барвіна відчуває свободу, радість, силу. За секунду воно зникає — під конвоєм, ще навіть не знає, як вчинити далі.

Сава казав, з церкви можна потрапити у монастирі та притулки, а там є свої виходи, пам’ятаєш?

Але чи вийде? Раніше вона почувала себе вічним вогнем, що горить всупереч усьому світові, а тепер чітко знає: от-от остання іскра згасне. Та ж іноді навіть з сірника вчиняється пожежа. Варто спробувати.

Всередині повно людей, тільки більшість не моляться. Вони прийшли з укусами та подряпинами від вампірів. Вже не полювання і не годування — рани хаотичні, показові. Так виглядає лють, рівноцінна тому, що колись горіло в її власних грудях.

Ковтнувши заздрість, дівчина вказує на ікону, де скупчилося найбільше прихожан. Амза веде, не звертаючи уваги на все довкола, проте біля іконостаса зовсім не богослужіння відбувається.

Людей, що вони отримали рани, поставили на коліна перед рушником. До них підходять клерки і починають шмагати різками — через одяг крові не буде, а от болі досхочу.

— Кайтеся, кайтеся, невдячні містяни. Не вкусить вампір, як носите хрест, а коли зняли, то сумнівалися у Богові!

Різки розсікають повітря, а хто починає від того скавуліти, того б’ють ще дужче.

— Плачте, плачте і моліться. Ми постелимо цього рушника до ніг святої Сильвії, її милість очистить ваше тіло. А як ні, то перетворитесь на упирів з заходом сонця. Чому я не чую ваших покаянь?

Жалюгідні молитви, спотворенні шморганням, схлипами та зойками. І як Пречиста Діва, що усе життя молилася та любила, може приймати у дар сльози страждань інших? Це вже якесь збочення, та х то б шукав логіку і тим паче правду у цьому місці.

Вони зі служницею стоять біля ікони, що до неї понесуть оту носову хустинку за кілька годин. Дівчина ввічливо просить почати молитву, бо до місцевої святої вона ще не зверталася. Стара погоджується: закриває очі, схиляє голову і звісно, складає руки, бо як ще виявити повагу? Проте досвідчена служниця молиться тихо, не можна просто здрапати, піднявши купку пилу, як те мишеня з мультфільму.

Барвіна робить обережні кроки назад. Удар — крок, скрик — крок, заклик священника — крок. Трохи відійшовши можна вже по двоє, поступово переводячи увагу на двері праворуч. Там — жіночий монастир і притулок для дітей. Невелике приміщення, проте зараз дійти до краю здається майже неможливим.

—Дужче, діти Божі, дужче! — Дерегує панотець чи то вірянам, чи то підлеглим.

Іще трохи, вже пройшла повз вхідні двері.

Сава, якби ж він був тут, міг би подолати відстань одним змахом крил.

Це не його шлях, твій, і ти впораєшся. Трохи ліворуч, там менше людей.

Мимовільний погляд на Амзу. Ще молиться. Коли скінчить – хто знає?

Стіна! Просувайся до дверей, ноги ширше, дихання рівніше.

А якщо вже помер, як там просто скелет лежить?

Заходь. Коли б його не було, ти б вже відчула.

Нарешті ще порух назад — у головний коридор монастиря. Попереду клас, судячи з віконечка у вікні, праворуч — вглиб церкви — то спальні черниць, ліворуч — сиротинець. Трохи хитаючись, білявка йде знайомим коридором. Ті двері завжди відчинені, вони для дітей, тому ніхто не слідкує.

А раптом зараз хтось таки вийде?

Вийде , то я вб’ю його нахрін.

Ноги у сукні заплітаються, шелест тканини зводить з розуму, мало не сильніше, ніж волосся, коли те відростає. Була б то колишня Барвіна, пробіглася б до кладовища у самих панталонах.

Тільки зараз ані сміливості, ані снаги немає. Доведеться терпіти.

Вийшовши надвір, вона прискорює ходу, то надія чи зимовий вітер підганяють? Вже промайнула ворота церкви і те місце, де колись вони розмовляли, тепер трохи вбік — рідна стіна кладовища. Зовсім трохи до входу.

Ступивши на землю мертвих, білявка мало не пливе, настільки стає легко. Сукня наче й розчинилася, слабкість перестала існувати. Зрештою, це її місце, вона завжди тут господарка, навіть коли втомлена.