Раді Вас бачити!

Глава 35. Секрети під місячним сяйвом

Аль-Захіра, Катар

Батьки Каті сиділи за столом, очікуючи її повернення з роботи.

Вона підробляла в кафе, щоб зібрати гроші та допомогти родині.

Коли Катя увійшла до кімнати, вона одразу відчула напружену атмосферу.

Рідні дивилися на неї з тривогою.

Катя зупинилася, її погляд був сповненим нерозуміння.

— Щось трапилося? — запитала вона.

Її батько, Данило, серйозно поглянув на неї.

— Присядь, доню. Це важлива розмова.

Катя хоч не розуміла, що відбувається, все ж сіла напроти батьків, схрестивши руки.

Мати, Зоя, помітно хвилювалася, але її голос залишався твердим:

— Доню, ти знаєш, хто насправді твій Руслан?

Катя збентежено звела брови.

— В сенсі? Він мій наречений, він мене любить, і скоро ми одружимося. Чому ви говорите про нього так сухо?

Батько насупився, його голос став строгим:

— Він брехун, доню. Він—принц Катара. Він тебе використовував.

Катя відчайдушно похитала головою, не вірячи своїм вухам.

— Це жарт?

Але мати серйозно підтвердила:

— Це правда. Він приховав від тебе, що він принц Катара. Нам дещо розповіли про нього.

Вона дістала телефон, знайшла фото королівської родини Аль-Шаф, де серед них був принц Руслан.

Катя завмерла, її серце стиснулося.

Вона дивилася на екран, не розуміючи, як все це можливо.

Її наречений прикидався простим парубком, а насправді був спадкоємним принцом.

Принцом, який весь цей час допомагав людям, щиро хотів дружити та пізнати життя простих людей.

Та у Каті виникло питання:

— Чому він приховував це від мене?

І відповідь була очевидною—

Він хотів, щоб його любили за душу, а не за статус та багатство.

Катя глибоко вдихнула, згадуючи його слова.

Руслан сьогодні збирався розповісти їй якийсь секрет...

Але чомусь не прийшов.

Катя зрозуміла його.

Їй було байдуже, хто він.

Якщо він полюбив її, звичайну дівчину,

Вона любитиме його таким, яким він є.

Не за статус. Не за багатство. А за нього самого.

Катя підняла голову, її погляд був сповнений рішучості.

— Мені байдуже, хто він. Я знаю, хто він насправді.

Вона глибоко вдихнула.

— Він той, хто полюбив мою душу, так само, як я полюбила його. За його доброту. За щирість.

Її голос звучав твердо.

— І він довів це мені.

Вона піднялася зі стільця, її очі палахкотіли впевненістю.

— Я хочу бути з ним. У нас усе вийде.

Мати, Зоя, виглядала шокованою, її обличчя зблідло.

— Катя… Ти розумієш, що говориш?!

Її голос задрижав.

— Ти зустрічалася зі справжнім принцом? Ти була з ним?..

Батько, Данило, стиснув кулаки, його погляд став жорстким.

— Це якась дурниця? Він скористався тобою, а тепер покинув?!

Катя різко піднялася, її серце стукало швидко.

— Ні! Він мене не покинув! Він мене кохає!

Данило гірко усміхнувся.

— Кохає?

Його очі блищали недовірою.

— І де ж він зараз? Він не прийшов сьогодні до тебе?

Катя всхлипнула, її руки закрили обличчя.

— Він мабуть поїхав до палацу щоб розповісти батьком про мене…Він хотів розповісти мені правду, хотів одружитися зі мною!

Зоя покачала головою, її голос був тихий, майже шепіт:

— О, Боже… Катерина… ти розумієш, у якій ти тепер небезпеці?

Вона перевела погляд на доньку, її очі повнилися тривогою.

— Це королівська сім’я! Там свої закони!Ти — проста дівчина, біженка… Вони ніколи тебе не приймуть!

Катя різко підняла голову, її очі горіли вогнем.

— Але хіба кохання не важливіша за все?! Хіба я не маю права бути щасливою?!

Батько різко вдарив кулаком по столу, звук розірвав тишу.

— Кохання?!

Його голос гримів, мов грім.

— Ти живеш у мріях, доню! Він може кохати тебе, але його сім’я ніколи цього не прийме. А ти залишишся ні з чим.

Катя злилася, її серце билося швидко, а руки сильно стиснулися в кулаки.

Зоя тихо підійшла, обійнявши доньку, її голос був м’яким, сповненим тривоги:

— Ми просто боїмося за тебе…

Вона лагідно погладила Катю по спині, намагаючись заспокоїти.

— Ти ще не розумієш, наскільки все складно. Ми не хочемо, щоб ти страждала.

Катя тяжко зітхнула, її пальці тремтіли, коли вона витирала сльози.

— Але я не можу просто так здатися.

Її голос був хрипким, але сповненим рішучості.

— Я йому вірю.

Вона підняла голову, її очі блищали від обурення та віри одночасно.

— Усі, хто знають його тут, кажуть, що він справді добрий і великодушний.

Вона ледь помітно усміхнулася крізь сльози.

— Я полюбила його за його душу, а не за багатство.

Батько сердито стиснув кулаки, його погляд став жорстким, холодним.

— Катя, ти повинна кинути цього принца Руслана!

Його голос гримів у кімнаті.

— Поки ти не потрапила в біду через нього чи через його королівську сім’ю!

Катя запекло підняла голову, її очі горіли впертістю.

— Ні! Я не відмовлюся від нього!

Батько з лютою різкістю перевів погляд на дружину.

— Поговори з нею!

Його голос був наказовим, різким.

— Зроби так, щоб вона зрозуміла свою дурість!

Катя відчула, як її серце стиснулося, але вона не збиралася відступати.

Батько різко повернувся, його кроки відлунювали по підлозі, коли він пішов у свою кімнату.

Його обличчя залишалося напруженим, а думки бурхливо крутилися в голові.

Він сподівався, що дружина зможе врозумити доньку.

Але Катя не збиралася здаватись.

Катя наважилася сказати матері правду.

Її голос був тихий, але сповнений рішучості.

— Мама, я повинна тобі зізнатися...

Зоя подивилася на доньку, її погляд був тривожним.

Катя глибоко вдихнула, її пальці нервово стиснулися.

— Між мною і Русланом є зв’язок. Ми хочемо одружитися.

Зоя різко піднялася, її обличчя стало білим від люті.

— Що ти наробила?!

Її голос прорізав повітря, наповнивши кімнату гнівом.

— Ти дурна, Катя! Він тебе використав!

— Він тебе покинув!

Катя заперечно похитала головою, її очі запалали впертістю.

— Це неправда! Він мене не покинув! Він любить мене!

Зоя вп’ялася в доньку поглядом, її руки тремтіли від обурення.

— Як ти не розумієш?!

— Ти ще юна, у тебе все життя попереду!

Її голос затремтів.

— У його батька сто дружин! Навіщо тобі принц Катара?!

Катя різко відповіла, її голос був гострим, мов лезо:

— Бо він не такий, як ти думаєш!

Вона ступила вперед, її очі палали гнівом і вірою водночас.

— Я знаю, хто він.

— Тому він не хотів представлятися принцом. Він хотів, щоб його любили за душу!

Вона важко дихала, її серце шалено билося.

— А ти, мама, цього не розумієш.

Катя різко розвернулася, вийшла у двір, залишивши матір у люті.

Зоя затремтіла від гніву, її очі були повні обурення.

Вона різко хапнула тарілку, розбиваючи її на шматки.

— Негідник! Він використав мою доньку, спокусив її!

Її серце гриміло від злості.

— Все! Я поїду до його королівської сім’ї!

Її голос завмер у гніві, її руки тремтіли.

— Я з ними розберуся. Вони забагато собі дозволяють!

Принц Руслан повернувся до квартири, його обличчя було похмурим, сповненим розчарування.

Його не пустили до Те Йон, яка перебувала під арештом.

Він представився простим чоловіком—і тепер бачив наслідки цього вибору.

Руслан гірко всміхнувся, відчуваючи внутрішній біль і розчарування.

Якщо ти багатий—тобі дозволено все.

Але якщо ти простий—правила змінюються.

Йому тепер забороняли навіть побачити близьку людину.

Руслан прийняв рішення.

Він розповів друзям—Оскару та Сему—про те, що сталося.

Його голос був напруженим, стурбованим:

— Мене не пустили до Те Йон. Я для них просто звичайний чоловік.

Він здригнувся, коли згадав найгірше:

— Її викрили...

Сем насупився, а Оскар перевів погляд на Руслана.

— Хто розкрив її?

Руслан стиснув щелепу, його думки металися.

Чи це був його батько, емір Ібрагім?

Адже наложниця Юн Ми знала про Те Йон...

Юн Ми жила у розкоші.

І вона шукала Те Йон.

Руслан провів рукою по обличчю, його голос був тихим, але напруженим:

— Я повинен її врятувати.

— Те Йон була тією, хто повірив у мене.

— Вона навчила мене справлятися з труднощами. Вона показала, як допомагати людям.

Його погляд потемнів.

— Вона знала, що я принц. І поклялася зберегти цю таємницю.

Але тепер...

Її викрили.

В залі запанувала напружена тиша.

Раптом Сем тихо запитав:

— А як же твоя наречена, Катя?

Руслан завмер, його очі злегка розширилися.

Він забув про неї.

Він не розповів їй правду.

Не пояснив, що сталося.

Не прийшов.

Його серце затримало удар, а потім закалатало швидше.

Катя вийшла у двір, вдихаючи свіже нічне повітря. Вона шукала спокій, але її серце билося тривожно.

Всі події дня досі крутилися в її голові—одкровення батьків, гнів матері, обурення батька. Але, попри все, вона знала одне: вона повинна поговорити з Русланом.

Він не повинен більше нічого приховувати.

Вона прийме його правду. Вона прийме його таким, яким він є.

І стане принцесою в королівській родині.

Головне, щоб її прийняли.

Катя чула, що деякі принцеси Катара були справедливими та добрими.

Навіть головна королева Катара—українка, і про її мудрість ходили легенди.

Якщо це правда, якщо королівська сім’я має серце, вона може стати частиною їхнього світу.

І хоча її батьки проти, вони повинні прийняти її вибір.

Катя зітхнула, дивлячись у темне небо, сповнене зірок.

Невідомість лякала, але вона знала: вона не здасться.

Ні за що.

Катю раптово перервала її найкраща подруга Софія. Вона прибігла схвильована, і одразу почала говорити, що Сем зателефонувала їй і повідомила головну новину—Те Йон арештували.

Катя застигла, її серце стиснулося.

Та жінка, яка не дозволяла її родині голодувати, оберігала їх, стала її ангелом-охоронцем.

А тепер її більше не було поруч.

Катя спалахнула тривогою.

Руслан збирався врятувати Те Йон, і Катя не роздумувала—вона побігла шукати його.

Ніч була глибокою, небо вкрите зірками, а її думки вирували.

Раптом...

Вона зіткнулася з Русланом.

Вони прижалися одне до одного, відчуваючи, що їхній зв’язок ніколи не розірветься.

Катя видихнула його ім’я:

— Руслан…

Її голос тремтів.

Руслан ніжно торкнувся її обличчя, провів пальцями по її щоках.

Його очі затуманилися сльозами.

— Прости мене, Катя…

Його голос був глибоким, наповненим болем.

— Я збрехав тобі. Я принц Катара. Я не простий чоловік.

Він важко зітхнув, його губи тремтіли.

— Ти тепер ненавидиш мене?

Катя без вагань притягнула його до себе.

Вона поцілувала його, її губи теплі, м’які, ніби заспокоюючи його біль.

Руслан палко відповів, стискаючи її в обіймах.

Катя провела рукою по його щоці, її голос був тихий, але впевнений:

— Мені байдуже, хто ти. Я покохала тебе за твою душу, за те, ким ти є всередині. Я розумію, чому ти приховував це…

Вона злегка усміхнулася.

— Я тебе не засуджую. Але більше, мій дурний, не приховуй від мене нічого.

Руслан з полегшенням усміхнувся, його очі сяяли радістю.

— Катя, я так щасливий… Я так кохаю тебе.

Катя відповіла ніжно:

— Я теж.

Вони обійнялися, загубившись у цьому моменті.

Але незабаром повернулися до найважливішого—до Те Йон.

Руслан пообіцяв:

— Я її врятую. Ти повинна довіритися мені.

Катя схилила голову, її голос був тривожним:

— Мої батьки дізналися, хто ти… Вони хочуть заборонити мені бачитися з тобою.

Руслан міцно стиснув її руки.

— Я все владнаю. Спочатку звільнимо Те Йон.

— Вони не зламають нас, Катя.

Катя поглянула на нього з ніжністю, а Руслан притягнув її ближче, знову цілуючи.

Вітер розвіював їхнє волосся, але вони відчували тільки одне одного.

Величні зали палацу були наповнені глухою тишею, порушуваною лише віддаленим відлунням кроків.

Емір Ібрагім сидів у розкішній залі для чоловіків, його погляд був холодним, безжальним.

Він наказав привести слугу Ільгіза—єдиного, хто знав про загадкового юнака, який, за чутками, був його молодшим сином, принцом Русланом.

Абдель уже зробив свою заяву, але Ібрагім не довіряв його словам.

Він хотів переконатися особисто—це брехня чи загрозлива правда?

Двері з глухим ударом розчинилися, і вартові ввели Ільгіза.

Молодий слуга тремтів, його обличчя було блідим, а очі злякано бігали.

Перед ним сидів сам емір, його суворий погляд пронизував страхом.

Ібрагім не поворухнувся, його голос прозвучав різко, беземоційно:

— Ільгиз. Ти знаєш, хто цей юнак.

Слуга  ковтнув, його руки тремтіли.

— Кажи. Це був мій син Руслан?

Напруга заполонила повітря.

Ільгиз чудово розумів, що правда могла коштувати йому життя.

Але він також знав, що брехня не врятує.

Емір Ібрагім з жорстким виразом обличчя вдивлявся в слугу Ільгіза.

Його руки дрібно тремтіли, а голос заледве лунав у величній залі:

— Це був принц Руслан…

Ібрагім звузив очі, його губи стиснулися, обличчя почервоніло від гніву.

— Повтори!

Його голос прогримів, віддаючись у стінах палацу.

Ільгиз перелякано ковтнув, але заговорив голосніше:

— Так, це був принц Руслан…

Тиша розірвалася.

Ібрагім заричав, його рука змахнула чашу зі столу, і вона розбилася на сотні уламків.

Абдель не брехав.

Але що гірше—Руслан дійсно обдурив їх усіх.

Він жив, як простий чоловік, принижуючи свою королівську родину.

Він пішов проти їхньої волі.

Все заради звичайної дівчини.

Ібрагім не міг це прийняти.

Але справжня небезпека ховалася поза його гнівом—

Якщо цей огидний емір Афганістану використає це проти їхньої королівської сім’ї…

Це буде катастрофа.

Все через дурість Руслана.

Він мав стати наступним еміром.

А тепер його мрії зруйновані.

Ібрагім перевів погляд на Ільгіза, його очі горіли ненавистю.

Він повинен знати все.

Величні зали палацу були наповнені глухою тишею, порушуваною лише віддаленим відлунням кроків.

Емір Ібрагім сидів у розкішній залі для чоловіків, його погляд був холодним, безжальним.

Він наказав привести слугу Ільгіза—єдиного, хто знав про загадкового юнака, який, за чутками, був його молодшим сином, принцом Русланом.

Абдель уже зробив свою заяву, але Ібрагім не довіряв його словам.

Він хотів переконатися особисто—це брехня чи загрозлива правда?

Ільгиз чудово розумів, що правда могла коштувати йому життя.

Але він також знав, що брехня не врятує.

— Говори, де мій син! — грімким голосом наказав емір Ібрагім.

Ільгиз мовчав, стискаючи зуби.

Він знав, що видати принца Руслана означало б підставити його під удар, але якщо він нічого не скаже… його могли страчувати.

Слуга зробив невпевнений крок вперед:

— Ваша Величносте, дозвольте мені… поговорити з ним.

Емір звузив очі, його голос затвердів:

— Ти не розумієш, у що втягнувся. Або ти розповідаєш все зараз, або помреш у муках. Обирай.

Ільгиз заплющив очі, його серце стукало швидко.

У нього не було вибору.

— Руслан живе в Аль-Захарі, там, де врятував решту рабів.

— Зараз він працює в адвокатській конторі у Те Йон… і… він заручений.

Емір прищурився.

— З ким він заручений?

Оскар нерішуче відповів:

— З дівчиною. Її звуть Катя…

У залі здійнявся приглушений гомін.

Емір різко ударив по підлокітнику столу.

— Цього не може бути! Принц пов’язав себе із простою?!

Його голос гримів, наповнений обуренням.

Але потім він глибоко вдихнув, стримуючи гнів.

— Завтра я вирушаю. Негайно.

Їхню розмову підслухала служниця Айна, колишня рабиня, яку врятував принц Руслан.

Вона стиснула руки, її обличчя було серйозним.

Вона вирішила довіритися принцесі Вікторії, можливо, вона зможе запобігти цьому скандалу.

Адже Вікторія була мудрою і ніжною.

Після того як Ільгіза вивели, емір Ібрагім аль-Шаф стояв у своїй розкішній залі, сповнений рішучості.

Його син, спадкоємний принц Руслан, якого він завжди вважав негідним наступником, нарешті перейшов усі межі.

Але Ібрагім не міг допустити ганьби.

Руслан повинен змінитися, щоб слухи не поширилися.

Ібрагім збирався перевиховати його, змусити всіх думати, що навіть Абдель помилився у своїх словах.

Зникнення Руслана та його зв’язок із людьми нижчого класу глибоко обурили Ібрагіма.

Якщо він не втрутиться зараз, це може підірвати його владу та авторитет назавжди.

— Не можна більше зволікати, — похмуро промовив Ібрагім, стискаючи у руках скипетр — Руслан повинен повернутися у палац, визнати свою провину. Він забуде про своїх простих друзів. І про ту дівчину, про яку ми не бажаємо чути. Я не потерплю ганьби та слабкості!

Принц Савва, почувши гнів батька, дивився на нього з тривогою, але не наважувався його зупинити.

Він знав, наскільки небезпечна для сім’ї лють Ібрагіма.

— Батьку, ти ж розумієш, що Руслан завжди був… іншим. Він не приймає наші закони та традиції. Але хіба це злочин? Він не зробив нічого поганого... Правда, чому він збрехав, що поїхав у Норвегію?

Ібрагім різко розвернувся, його очі загорілися холодним вогнем.

— Ти розумієш, що відбувається?  Це не просто незгода з традиціями. Він покинув палац, пов’язав себе із дівчиною нижчого стану, залишив свій дім та свою країну!  Це напряму підриває нашу репутацію!  А сьогодні, лише годину тому, Абдель Кадербай розповів про це!  Ти, Савва, теж не розумієш всієї серйозності ситуації.

Брітні тихо підійшла, вставши поруч із Саввою.

Вона знала, що Руслан приховував свою таємницю, і була задоволена, що його викрили.

Вона глянула на еміра із благоговінням, але в її очах уже світився інтерес.

— Батьку, Ваша Величносте, — тихо промовила вона. — Якщо Руслан був би поруч, він би зрозумів, скільки він втрачає, руйнуючи сімейні цінності. Можливо, він би повернувся швидше, якби Ви показали йому свою силу.

Ібрагім, не помічаючи підтексту її слів, кивнув.

— Саме це мені потрібно. Я покажу йому, хто головний у палаці.  Я занадто багато йому дозволяв, він нас обдурив!  Поїхав у бідне село і уявив себе героєм! Я вирушаю за ним сам!

Ібрагім стояв так, ніби готовий розірвати будь-які перепони на своєму шляху.

Савва, розуміючи, що його батько вже не зупиниться, тихо зітхнув.

— Батьку, я піду з тобою. Ми повинні діяти обережно. Руслан не такий, як ми, і, можливо, у нього є свої причини для того, щоб ховатися.

Ібрагім лише злегка нахилив голову, приймаючи його пропозицію, але залишаючись рішучим.

— Ти не розумієш, Савва. Це питання стосується всієї родини та майбутнього королівства.  Я зроблю все, щоб повернути його. Ти мені не заважатимеш.

Брітні ледь помітно усміхнулася, взяла руку Савви і тихо прошепотіла йому на вухо:

— Дай батькові діяти.

Айна, нервово стискаючи пальці, підійшла до принцеси Вікторії, яка збирала речі, скоро поїде з сестрами та Дем'яном до України. Її очі блищали тривогою, а голос був тихий, майже тремтячий.

— Ваше Величності… Я… Я почула щось страшне.

Вікторія, яка сиділа біля великого вікна, повільно повернула голову.

— Що трапилося, Айно?

Служниця ковтнула, її руки тремтіли.

— Я працювала у залі та випадково підслухала розмову еміра Ібрагіма.

Вікторія підняла брову, її очі стали уважними.

Айна продовжила, її голос переривався від хвилювання:

— Він знає, що принц Руслан жив у Аль-Захарі. Він дізнався, що він заручений із простою дівчиною…

Принцеса завмерла, її пальці стиснулися на підлокітнику крісла.

— Як він дізнався?

Айна ледь помітно похитала головою.

— Емір Абдель розповів йому. А потім він допитував слугу Ільгіза… І той підтвердив.

Вікторія заглибилася в роздуми, її обличчя залишалося спокійним, але всередині буревіло занепокоєння.

— Що сказав Ібрагім?

Айна зітхнула.

— Він розлючений. Він збирається їхати за принцом Русланом сам, щоб змусити його повернутися у палац.

Очі Вікторії запалали рішучістю.

— Цього не можна допустити.

Айна переконливо глянула на принцесу, її голос став благальним:

— Ваше Величності, всі говорять у палаці що ви мудра й добра… Ви повинні зупинити це!

Принцеса Вікторія не очікувала, що її улюблений брат Руслан збрехав про свою поїздку до Норвегії.

Але правда була набагато глибшою—насправді він поїхав до загадкового села Аль-Захіра, щоб жити як простий чоловік.

Айна, сповнена вдячності та тривоги, розповіла їй всю правду.

Руслан врятував її від рабства, дав їй шанс на нове життя.

Вікторія відчула глибоке потрясіння, її серце стукнуло сильніше.

Це справжній герой.

І він був її братом.

Вона повинна знайти його.

Повинна зупинити те, що наближається.

Вікторія не зволікала—разом із служницями та Айною, вона вирушає в дорогу.

Її погляд був сповнений рішучості.

Вона не дозволить батькові зламати Руслана.

Через кілька годин, у пізню ніч, Зоя йшла королівським палацом, її обличчя палахкотіло люттю, а серце несамовито калатало.

Вона не могла більше мовчати.

Спадкоємний принц Руслан використав її доньку як іграшку, а тепер його родина просто хотіла позбутися її?!

Зоя вірвалася в сад, де в цей час перебували жінки еміра та його наложниці.

Охоронці спробували її зупинити, але вона не підкорялася.

Королева Олена у цей момент була в дитячих кімнатах, вкладаючи малюків спати.

А ось решта трьох дружин еміра, шейхи принців та наложниці були тут.

Всі обернулися, шоковані появою розлюченої жінки у простому платті, явно не з аристократичної родини.

— Де ваш емір Ібрагім?! — закричала Зоя, її голос відлунював по всьому саду.— Де цей чоловік, який дозволяє своєму синові ставитися до моєї доньки, як до речі?!

Слуги завмерли від несподіваного видовища.

Третя дружина еміра, королева Кесем, глянула на Зою з презирством.

— Ти смієш прийти сюди з такими словами?

Її голос був холодним, наче лезо.

— Хто ти така, щоб звинувачувати королівську сім’ю?

Зоя палахкотіла гнівом.

— Я—мати дівчини, яку ваш спадкоємний принц Руслан використав!

Її голос гримів у нічному повітрі.

— Він грав із нею, а потім покинув! Ви всі сидите тут, насолоджуючись розкішшю, а мою доньку використали, ніби вона—предмет!

Наложниці розреготалися.

Юн Мі, спостерігаючи за спектаклем, єхидно посміхнулася.

— Який драматичний монолог… Тобі варто було б стати актрисою.

Королева Кесем зробила крок вперед, її темні очі блищали люттю.

— Ти, простолюдинка, смієш з’явитися сюди і загрожувати нам?!

Вона різко замахнулася і гучно вдарила Зою по щоці.

Зоя скрикнула, схопившись за обличчя, а слуги ахнули, бачачи цей момент.

— Ти маєш молитися, щоб я не наказала вирвати тобі язик за зухвалість.

Королева Маріама сказала це крижаним голосом.

Інші наложниці знову засміялися.

— Яка жалюгідна жінка… — усміхнулася одна з них.

— Досить! — наказала Маріама— Арештуйте її та киньте у темницю. Нехай сидить там, поки наш емір вирішить її долю.

Охоронці схопили Зою за руки.

— Відпустіть мене! — заволала вона, намагаючись вирватися. Я розкажу всьому світу, як ви ставитеся до простих людей!

Королева Кесем з холодною байдужістю відповіла:

— Кого хвилює твоя скарга? Ти—ніхто.

Юн Мі насолоджувалася моментом, спостерігаючи, як нещасну матір Каті відводять у темницю.

— Цікаво, що скаже королева Олена, коли повернеться? — єхидно запитала одна з наложниць.

— О, вона надто добра, щоб втручатися, — байдуже пожала плечима Юн Мі.

Вони розсміялися, не підозрюючи, що ця ситуація незабаром обернеться проти них усіх.

Наступив ранок був важким, адже сьогодні судили Те Йон.

Зала суду потопала в глухій тиші, порушуваній лише рідкими наказами судді та тривожними зітханнями присутніх.

Те Йон стояла в центрі, її руки були зв’язані.

Поруч, на колінах, знаходився її чоловік Мін Со, якого теж арештували—за те, що він допомагав дружині приховувати її особу.

Суддя грізно наказав:

— Говори! Признайся, що ти не справжня Те Йон!

Але вона мовчала.

Будь-яка її слабкість може бути використана проти неї.

Поліцейський похмуро глянув на неї, а потім криво всміхнувся:

— Ну що ж… Якщо ти не хочеш говорити, доведеться вдатися до більш радикальних заходів.

Він кинув погляд на двох поліцейських.

Вони підійшли до Те Йон, їхні очі були безжальними.

— Ні! — закричав Мін Со, намагаючись рвонувся вперед, але йому нанесли сильний удар, змусивши впасти на землю.

Поліцейські схопили Те Йон, вивели її на вулицю.

Люди почали бунтувати—вони обурювалися, адже Те Йон була вагітна.

Навіть жителі Аль-Захіри приїхали, щоб протестувати, але поліція жорстоко розігнала їх.

Те Йон прив’язали до стовпа, її сльози текли по щоках.

— Благаю… Помилуйте мене…

Але один із поліцейських підняв важку дубинку, готуючись завдати удар.

Мін Со ридма благав, намагався вирватися, але його стримували силою.

У натовпі Катя з жахом спостерігала, прикриваючи рот руками.

І раптом—

Грізний голос прорізав тишу:

— Залиште її!

Усі різко повернули голови.

Перед ними стояв чоловік у темній сорочці, його обличчя було закрите, як це робили араби - це був принц Руслан.

 

Він ступив уперед, його очі палали рішучістю.

— Відпустіть її…Я не простий чоловік...

Він повільно зняв хустку з обличчя.

— Я—принц Катара. Спадкоємний принц династії аль-Шаф. Я наказую відпустити її!

У натовпі пронеслося захоплене зітхання.

Особливо жителі Аль-Захіри, які впізнали того шляхетного юнака, що допомагав їм у біді.

Того, хто виявився спадкоємним принцом Катара.

На площі залунали вигуки—жителі Аль-Захіри торжествували, адже перед ними стояв справедливий принц, той, хто завжди допомагав їм.

Принц Катара. Спадкоємний принц.

Хтось опустився нижче в поклоні, а інші просто охнули, не вірячи своїм очам.

Суддя підвівся, його погляд був шокованим—перед ним стояв спадкоємний принц Катара.

Невже він справді тут, щоб помилувати Те Йон, яка порушила закон?

Суддя невпевнено промовив:

— Принц… Ви…

Руслан ступив вперед, його очі були сповнені рішучості:

— Вам хіба не ясно? Відпустіть її! Я—той, хто створив для них нову особистість! Я допоміг їм сховатися! Якщо ви хочете когось покарати, карайте мене!

Катя судомно похитала головою, її очі затуманилися сльозами:

— Руслан, ні!

Але він вже зробив свій вибір.

Суддя пильно вдивився в нього, а потім тихо заговорив:

— Принце, вам не варто цього робити. Ви ж син еміра Ібрагіма…Якщо він дізнається, що ви тут, він нас покарає.

Руслан не здався, його голос залунів твердо:

— Я хочу справедливості. Нехай я принц, але перед законом усі рівні! Тож карайте мене—це мій наказ! Але відпустіть Те Йон.

Суддя знизав плечима, його обличчя було стривоженим, але він підкорився.

Два поліцейські розв’язали Те Йон, вона впала на коліна, ридаючи.

А потім вони схопили Руслана.

Їм цього не хотілося.

Навіть суддя боявся—якщо емір Ібрагім дізнається, що його спадкоємного принца б’ють, наслідки будуть страшними.

Але це був наказ принца Руслана.

Поліцейські прив’язали його до стовпа.

Руслан був готовий до цього.

Все заради своїх друзів.

Він не міг допустити, щоб били вагітну жінку.

Тому він благородно пожертвував собою.

Катя ринулась до нього, але її утримали.

— Ні! Зупиніться! — закричала вона.

Люди благали, щоб пощадили принца.

Але поліція стримувала їх.

Перший удар по спині—Руслан стиснув зуби.

Другий удар—він не видав жодного звуку.

Третій—він захитався, але залишився стояти, як істинний майбутній емір, який не знає страху, всі були враженні його хоробрість, ось справжній емір Катара.

Катя не могла це бачити, її серце розривалося від болю.

І раптом—

Гучний, владний голос розірвав натовп, змушуючи всіх завмерти:

— НЕ СМІЙТЕ ЧІПАТИ МОГО БРАТА! Я НАКАЗУЮ!

Звук відлунився по площі, мов удар грому, змушуючи всіх зупинитися.

Принцеса Вікторія крокувала вперед, її погляд був крижаним, лютим, а постава непохитною.

Ніхто не наважувався заперечити—адже перед ними стояла спадкоємна принцеса Катара.

Її поява змінила все.

Охоронець Давид голосно проголосив:

— Її Королівська Величності, Велика Спадкоємна Принцеса Вікторія бінт Ібрагім ібн Анвар ібн Хассім Аль-Шаф—прибула!

Натовп захоплено загомонів, а жителі вклонилися ще нижче, сподіваючись, що вона врятує принца Руслана.

Поліцейські розгублено переглянулися, усвідомлюючи, що ситуація стала набагато серйознішою.

Принцеса Вікторія разом з Айною завмерли в жаху, коли побачили прив’язаного принца Руслана.

Його били батогом, але він не видав жодного звуку.

На його спині було кілька ран, він був слабким, але не показував цього.

Натовп обурено кричав, засуджуючи суддю.

Те Йон і Катя з надією спостерігали, сподіваючись, що все налагодиться.

Вікторія, палаючи гнівом, різко наказала судді:

— Відпустіть мого брата, принца Руслана, негайно! Або я повідомлю батькові, еміру, щоб він наказав вас!

 

Суддя в страху впав на коліна, благаючи прощення.

— Я виконаю ваш наказ, Ваша Величносте!

Поліцейські відпустили Руслана, він ледве відкрив очі, його тіло було виснаженим.

Принцеса Вікторія миттєво кинулася до нього, обіймаючи брата.

Катя також підбігла, міцно обійнявши Руслана.

Він подивився в очі сестри, його голос лунав слабко:

— Дякую тобі, сестричко, що допомогла…

Потім його погляд знайшов Айну—ту, кого він врятував.

І, нарешті, він глянув на Катю.

Її очі сяяли сльозами радості, а Руслан усміхнувся їй.

Вікторія зрозуміла, що її брат закохався.

І вона не заперечувала цьому.

Вона прийняла їхнє почуття, вирішивши відвезти їх у палац.

Але раптом—

З’явився емір Ібрагім.

Він увійшов разом із слугами та охоронцями.

Охоронці тримали Сема та Оскара—схоже, їх захопили під час пошуків Руслана.

Охоронець голосно оголосив:

— Його Величність, Великий Емір Ібрагім ібн Анвар ібн Хассім ібн Хасим I Аль-Шаф—прибув!

Натовп затих, а Руслан повільно підняв голову, зустрічаючи погляд батька.

Принцеса Вікторія разом із Катею підняли Руслана, щоб емір Ібрагім не запідозрив, що його сина побили.

Вони вирішили йому не говорити.

Але погляд еміра зупинився на Руслані, повний розчарування.

Він різко звернувся до судді:

— Чому мій син тут? Відповідай! Чому він тут?!

Принцеса Вікторія спробувала пом’якшити ситуацію.

Вона не сказала, що Руслана били.

Замість цього вона спокійно відповіла:

— Принц Руслан звільнив Те Йон. Вона невинна.

Емір Ібрагім строго нахмурився, його голос загримів:

— Вона НЕ звільнена. Вона винна. Вона обманювала всіх і водила за носа! Арештувати її!

Вікторія благала батька зупинитися, але він не слухав її.

Поліція схопила Те Йон і Мін Со.

Емір Ібрагім без вагань наказав посадити їх до в’язниці.

Їх засудили до страти.

Натовп спалахнув обуренням, невдоволений рішенням еміра.

Поки вели Те Йон і Мін Со, їхня радість зруйнувалася.

Руслан повстав проти батька, його голос палав гнівом:

— Вони НЕ винні!

Але емір Ібрагім беземоційно глянув на нього.

— Ми їдемо у палац. Я більше не хочу нічого чути.

Тоді Руслан зробив крок вперед, його погляд був рішучим:

— Батьку, вона їде з нами. Катя—моя кохана. Це вона.

Емір Ібрагім навіть не озирнувся на неї—він вже знав, хто вона.

Вікторія розгублено запитала у батька:

— Що ти робиш, батьку? Він кохає її!

Емір суворо відповів:

— Він повинен їхати без неї.

Руслан зібрав всю свою силу:

— Якщо вона не їде—значить, я теж не їду!

Емір Ібрагім схопив його за руку, його голос прогримів:

— Досить! Інакше їй буде гірше!

Вікторія умоляла батька відпустити Катю.

Вона тихо прошепотіла братові:

— Все налагодиться…

Руслан подивився на Катю з теплою усмішкою, даючи знак, що він виправить все і приведе її в палац.

Емір увів Руслана, а Вікторія усміхнулася Катрі:

— Все налагодиться. Руслан не покине тебе. Будь сильною.

Вона пішла разом із Айною та служницями.

Катя залишилася одна, її серце стискалося від болю.

Вона сподівалася, що її приймуть, якби не ця страшна ситуація.

Народ знову збунтувався, гнів наростав.

Поліції довелося стріляти, щоб вгамувати натовп.

Навіть деяких людей арештували.

Серед цього хаосу Катя впала на коліна, її очі блищали сльозами.

Вона благала, щоб все налагодилося, щоб вона знову була з Русланом, якого вона любила і оберігала.

Через кілька годин розлючений емір наказав зібрати всю королівську родину, щоб оголосити, як спадкоємний принц Руслан зганьбив їх своїм вчинком.

Усі зібралися, розмістившись на розкішних диванах, у великій залі.

Принцеса Вікторія, схвильована, не могла спокійно сидіти.

Вона встала, поруч із братом.

Служниця Айна теж стояла поруч—вона була йому вдячна та вірна.

Але Руслан думав лише про Катю.

Про те, як йому довелося покинути все, що він любив і цінував.

Він знову став принцом.

Знову королівські правила.

Його батько скоро почне читати нотації.

Усі уважно слухали, навіть задоволена Брітні, яка стояла поруч із Саввою.

Напруга поступово зростала.

Руслан глибоко вдихнув, усвідомлюючи, що його випробування тільки починається.

Величний палац Катара сяяв вечірніми вогнями, але всередині його стін вирувала справжня буря.

Принц Руслан стояв перед батьком, еміром Ібрагімом Аль-Шафом, а поруч старші брати, шейхи-принци, суворо вдивлялися в нього.

Обличчя Ібрагіма було напруженим, його погляд—сповненим гніву та болю.

Після всього—викриття Руслана, арешту Те Йон і Мін Со, зради сина—він знав, що ця розмова неминуча.

— Ти зганьбив королівський рід! — його голос був холодним, твердим, як камінь.Ти поставив особисті почуття вище за свою відповідальність! Ти думав, що можеш сховатися серед простолюдинів?  Обманювати, що ти поїхав зі своїми друзями в Норвегію?! Ти провів нас і проміняв усе, ставши помічником адвокатки-аферистки Те Йон?! Любити просту дівчину?! Ти принц і повинен одружитися з принцесою або дівчиною із заможньої сім'ї.

Руслан стиснув кулаки, намагаючись стримати гнів.

— Я не зробив нічого поганого. Я просто хотів жити своїм життям. Хотів зрозуміти людей, їхні турботи, їхній біль…і я кохаю Катю

— Тобі не потрібно розуміти народ. Тобі потрібно правити ним! А вона тобі не достойна— різко перебив емір.

У цей момент втрутилася королева Олена, його мати, перша дружина Ібрагіма.

— Досить, Ібрагіме! — твердо сказала вона. Ти занадто суворий із Русланом! Він—твій син. Він все зрозуміє повір мене. Його доля сама визначить.

Ібрагім поглянув на дружину з холодною люттю:

— Доля принца—дотримуватись правил, а не порушувати їх! Я вирішив: Руслан покараний. Він залишиться у палаці та більше не побачиться ні з цією Катею, ні з Те Йон. Я забороняю йому спілкуватися навіть із другом Семом—він погано на нього впливає! А його слуга Оскар отримає сто ударів батогом.

Руслан з лютою злістю підняв погляд на батька:

— Батьку, ти не маєш права вирішувати за мене!

Принцеса Вікторія кинулася втрутитися:

— Батьку, не варто гарячкувати, прошу…

Але емір вирізав їй відповідь грімким голосом:

— Я—ЕМІР! І Я ВЖЕ ВИРІШИВ! Ти станеш наступним спадкоємцем. Твій трон буде. Я тебе перевихова, як слід!

Принц Савва ахнув, його обличчя зблідло.

— Що ти сказав, батьку?! — його голос тремтів від шоку.

А Брітні, яка мовчала до цього моменту, ледь не зірвалася на крик.

У її думках паніка—її план не спрацював.

Руслан все одно стане еміром Катара.

Попри всі його провини.

Попри всю її гру.

Велика зала бурлила обуренням.

Принц Савва різко заявив, що Руслан не гідний бути спадкоємцем.

Інші принци також заперечували, їхні голоси злилися в загальне невдоволення.

Та лише шейхи-принци Тимофій та Діма стояли мовчки.

Вони дивилися на засмученого молодшого брата.

Розуміли його.

Руслан був юний.

Закоханий.

Колись вони теж були такими.

Але їхні думки не звучали в натовпі—вони просто спостерігали.

Емір Ібрагім, невдоволений сценою, різко наказав Руслану:

— Йди до своєї кімнати.

Руслан відчув на собі пронизливий погляд—злий Савва та розлючена Брітні.

Вони сподівалися, що Руслан не стане еміром.

Але їхній план провалився.

Тоді мудрий колишній емір Анвар спокійно попросив усіх залишити залу.

Він хотів поговорити з Ібрагімом—серйозно.

Про долю Руслана.

Принци та шейхи невдоволено вийшли, їхні голоси все ще були напруженими.

Вікторія, дивлячись на братів, замислено ковзнула поглядом по Руслану.

Вона хотіла провідати його.

Адже він дорогоцінний брат.

І вона відмовлялася лишати його на самоті.

В тихій залі палацу, де свічки відкидали довгі тіні на мармурову підлогу, сиділи два правителі—колишній емір Анвар і його син, діючий емір Ібрагім.

Анвар спокійно дивився на Ібрагіма, його очі повні мудрості та досвіду.

— Ти занадто суворий із Русланом, синку, — заговорив він м’яким, але владним голосом.— Він молодий, запальний. Жадає пригод. Ти забув, яким був ти сам у його віці?

Ібрагім напружено зітхнув, відводячи погляд.

— Я розумію, але він перейшов межу.

Анвар ледь помітно усміхнувся, пригадавши юність Ібрагіма.

— А ти? Хіба ти не втікав із палацу, щоб зрозуміти життя простих людей? Хіба не ховався серед селян, намагаючись дізнатися, як вони живуть? Руслан лише шукає своє місце, як і ти колись.

Емір Ібрагім злегка нахмурився, його пальці нервово стислися на підлокітнику крісла.

— Як ти дізнався, що Руслан був у Аль-Захірі?

Ібрагім похмуро відповів, його голос став низьким:

— Це принц Хуссейн, син Абделя Кадербая, дізнався про це.  Він бачив Руслана там. Він побачив, як той обручився з Катею.

Анвар змінився на обличчі, його погляд став серйозним.

— Це погано, Ібрагім. Якщо Абдель використає це проти тебе…Він вимагатиме, щоб ти видав свою доньку принцесу Вікторію за принца Хуссейна. Інакше твоя репутація впаде. Це буде крах для королівської сім’ї.

Емір затамував подих, його думки завирували.

Анвар повільно підняв руку, ніби заспокоюючи сина.

— Зроби так, щоб чутки не пішли.Ти повинен контролювати ситуацію, поки не пізно.

У залі запанувала тиша, лише звук далеких кроків лунав у коридорах.

Ібрагім неохоче кивнув, розуміючи, що він стоїть перед складним вибором.

Велична зала занурилася в глибоку тишу, лише далекий відголос вітру лунав за важкими завісами.

Анвар пильно дивився на сина, його очі були холодними, розважливими.

— Ібрагіме, ти знаєш, що потрібно зробити.

Емір задумливо стиснув пальці, його погляд похмуро зупинився на мерехтливому світлі лампад.

— Аміран знає забагато… — тихо промовив Анвар— Якщо ми не позбудемося його, він може розповсюдити чутки про нас.

Ібрагім серйозно кивнув, розуміючи, що ця розмова неминуча.

— Коли його страта?

Анвар поміркував, його голос був тихим, але пронизливим:

— Незабаром. Це має бути зроблено швидко, без зайвого розголосу. І ще одне, Сибіла. Вона повинна якнайшвидше вийти заміж за принца з Омана. Це змиє її ганьбу. Вона не повинна дізнатися про смерть Амірана раніше часу.

Ібрагім холодно кивнув, його думки вже кружляли навколо плану.

— Ти правий, батьку. Ми діятимемо негайно.

Зала залишалася в тиші, лише відблиски світла на золотих прикрасах здавалися живими, мов примари минулого.

Эмир Ибрагім вийшов із залу, його обличчя затемнилося гнівом.

Разом із охоронцями та Джафаром він направився в темницю, де утримували Мухаммеда.

Той сидів мовчки, його погляд був порожнім, але в душі вирувало сум’яття.

Ібрагім зупинився перед ним, його голос лунав низько та грізно:

— Тобі не соромно, що твої батьки платять за твої гріхи? Ти сам винен, Мухаммеде. Ти завдав болю моїй дочці Сафії. Вона так багато зробила для тебе… А ти? Ти розтоптав її довіру.

Очі еміра блищали холодним розчаруванням.

Мухаммед ледь здригнувся, але нічого не сказав.

Ібрагім підняв руку, зловісно наблизившись:

— Я знищу тебе морально. І ти сам усвідомиш, що втратив.

Його голос був пронизливим, як лезо меча.

Раптом слуга Ахмед покликав еміра.

Ібрагім, зберігаючи непохитний погляд, відступив, але кинув суворий наказ Джафару:

— Розберіться з ним. Він повинен усвідомити свою провину.

Темниця опустилася в глибоку тишу, а Мухаммед зрозумів, що він сам підписав собі вирок.

Емір Ібрагім уважно слухав слугу Ахмеда, його погляд був темним, напруженим.

Ахмед склав руки, його голос лунав обережно:

— Ваша Величносте, король Марокко Мохаммед III зателефонував. Він вимагає повернути Мухаммеда та його родину на батьківщину. Його відправлять до психіатричної лікарні.

Емір мовчав, але його очі палали.

Ахмед продовжив, його тон став ще серйознішим:

— Адвокат Мухаммеда подав офіційну скаргу. Він заявив, що з ним жорстоко поводилися. Охоронець Давид поранив його у ногу. Тепер вони вимагають компенсацію.

Якщо вимогу не виконають…

— Інакше якщо не зробите ваші принцеси Катара, які втрутилися, щоб врятувати Сафію, будуть покарані за законом Марокко.

Емір Ібрагім відчув, як його кулаки стиснулись до білого.

Його серце гулко калатало.

Він не міг допустити цього, він повинен захистити сім'ю.

Він підняв голову, його голос лунав холодно та твердо:

— Нехай буде так. Але тільки якщо Мухаммед розлучиться з Сафією. Він повинен забути її. Навіть її ім’я.

В залі запанувала напружена тиша, лише далекий відголос вітру лунав за масивними завісами.

Важке повітря темниці давило на груди, а волога пронизувала до самих кісток.

У кутку камери сиділа Те Йон, обхопивши живіт руками.

Її обличчя було блідим, губи пересохли, а в очах читалася втома, але вона все ще трималася.

Глухий звук кроків рознісся по коридору, і через кілька миттєвостей перед ґратами зупинилася наложниця Юн Мі.

Її очі мерехтіли зловтіхою, а на губах грала холодна усмішка.

— Як сумно… — простягнула вона, нахиляючись ближче до ґрат. — Ти виглядаєш так жалюгідно, Су Ген, моя рабиня, яка втекла. Хто б міг подумати, що та, хто так довго ховалася, зрештою опиниться тут. Одна. Безпорадна.

Те Йон повільно підняла на неї погляд.

— Чого ти хочеш, Юн Мі? — її голос був слабким, але твердим.

Юн Мі єхидно усміхнулася, театрально знизавши плечима.

— Я просто прийшла помилуватися твоїм жалюгідним станом. Скоро ти вже не мріятимеш про пощаду, бо ніхто до тебе не прийде.Ти станеш моєю рабинею.

Те Йон стиснула зуби, але мовчала.

— Ах так, і не сподівайся на принца Руслана, твого дорогоцінного друга.

Юн Мі нахилилася ближче, її голос став отруйним:

— Після сьогоднішньої розмови з еміром він більше не прийде до тебе. Він покараний. Він більше не той, ким був. Емір Ібрагім знає, як ламати своїх синів.

Очі Те Йон запалали тривогою.

— Ти брешеш…

— Справді? — Юн Мі нахилила голову, насолоджуючись моментом.— Ти більше ніколи не побачиш принца Руслана. І Мін Со теж. Він тепер просто злочинець, а ти… ти навіть не варта жалості.

Те Йон відвернулася, щоб не показувати, як сильно її зачепили ці слова.

Юн Мі задоволено усміхнулася.

— Залишайся тут, дурна і жалюгідна. Скоро я влаштую тобі справжнє солодке життя…

З цими словами вона розвернулася і вийшла з темниці, залишивши Те Йон у повній темряві, з болем у серці та страхом за свою дитину.