Раді Вас бачити!

Глава 12. Лікар із Агія Марина

П'ять років тому

Село Агія Марина Хрисохус, Республіка Кіпр

Літо 2014 р

В селі панувала тиша й спокій. У цьому маленькому куточку світу греки й турки жили пліч-о-пліч, підтримуючи одне одного у буденних радощах і труднощах. У цьому мирному співіснуванні виросла Еміне — мила й привітна дівчина, Її мати була гречанкою, а батько — турком. Незважаючи на бідність, їхня сім'я жила в любові та гармонії.

Одного сонячного ранку Еміне взяла кошик і вирушила збирати оливки. День обіцяв бути звичайним, але доля мала інші плани. Занурена в свої думки, вона раптом зіштовхнулася з чоловіком у білому халаті. Кошик випав з її рук, і вона роздратовано промовила:

— Ви дивитеся, куди йдете?

Нахилившись, щоб підняти кошик, вона помітила, що незнайомець випередив її. Він, із теплою усмішкою, сказав:

— Вибачте, будь ласка. Я поспішав і не встиг загальмувати.

Його голос був настільки приємним, що Еміне на мить забула про свій гнів. Вона уважніше придивилася до його обличчя й раптом упізнала його.

— Доктор Дем’ян, це ви?

Молодий лікар Дем’ян, який тільки починав свою практику, також усміхнувся.

— Так, це я.

Між ними почалася незграбна розмова, кожен вибачався за незручність.

— Вибачте, це я винна, не дивилася, куди йду, — сказала Еміне, трохи збентежено.

— Нічого, нічого, це моя провина. Пробачте, — відповів він ніжно.

Вони зустрілися поглядами, і Еміне відчула, як її серце починає битися швидше. Його ясні очі й теплий голос зачарували її. Дем’ян запропонував допомогти їй із кошиком, але Еміне, трохи зніяковівши, відмовилася й поспішила піти. Проте її погляд, сповнений сором’язливості, був сповнений нових почуттів.

Дем’ян стежив за нею, розуміючи, що і його серце почало тягнутися до цієї дівчини. Він залишився стояти, спостерігаючи за її фігурою, поки Еміне зникала вдалині. Попереду на нього чекали пацієнти в його приватній клініці — єдиній у цьому селі. Але думки про їхню випадкову зустріч гріли його душу протягом усього дня.

Еміне дісталася до оливкового саду, який належав одній заможній родині. Ця сім'я мала багато працівників, які збирали оливки для продажу, виробництва олії чи маринування. Серед цих працівників була й найкраща подруга Еміне — Нігяр.  

Щойно побачивши Нігяр, Еміне поспішила до неї, і разом вони взялися до роботи. Збираючи оливки, Нігяр зауважила сяюче обличчя своєї подруги.  

— Чому ти така щаслива сьогодні, Еміне? — запитала вона, з посмішкою.  

Еміне на мить замислилася, а потім, з мрійливим виразом обличчя, відповіла:  
— Уявляєш, я сьогодні випадково зіткнулася з доктором Дем’яном.  

Нігяр широко відкрила очі. Це ім’я здалося їй знайомим — адже весь край чув про молодого лікаря, який допомагав людям у їхньому селі.  
— Дем’ян? Розкажи все, — вимагала вона.  

Еміне, посміхаючись, переповіла історію ранкової зустрічі: як вона впустила кошик, як вони обмінювалися вибаченнями, і як він запропонував їй допомогу.  

— Ти що, закохалася в нього? — запитала Нігяр із пустотливою усмішкою.  

Еміне засміялася й відповіла, трохи сором’язливо:  
— Можливо. А чому б і ні?  

Вони разом хихотіли, коли до них підійшов високий чоловік із грізним і самовдоволеним поглядом. Його чорні вуса та владна постава одразу привернули увагу. Це був Хасан, син власника плантації. Він був розпещеним молодим чоловіком, який звик отримувати все, чого бажав, і не приховував своєї жорстокості у поводженні з працівниками.  

— Що ви тут прохолоджуєтесь, ледарки?! — різко вигукнув він, піднімаючи камінь із землі.  

Нігяр і Еміне одразу підвелися, налякані його грізним тоном.  
— Ми просто вирішили трохи відпочити, — відповіла Нігяр, стримуючи страх.  

Еміне, опустивши очі, тихо сказала:  
— Мені вже час іти.  

Але, коли вона хотіла піти, Хасан грубо схопив її за руку. Він уважно подивився на неї з цікавістю, а потім різко відштовхнув. Еміне швидко пішла, не озираючись.  

— Як її звати? — звернувся Хасан до Нігяр.  

— Еміне — відповіла вона, продовжуючи збирати оливки.  

— А хто її батьки? — не вгамовувався Хасан.  

— Її батько — Мустафа, торговець на ринку. А мати — гречанка Іліана, вона домогосподарка. Еміне їхня єдина дочка, — пояснила Нігяр.  

— Отакої, — з іронією сказав Хасан, дивуючись схожості з собою. — Я теж єдиний син у родині, і завжди отримую те, чого хочу.  

Він кинув погляд на Нігяр і, підвищивши голос, сказав:  
— Ну, жваво до роботи! Не прохолоджуйтеся.  

Коли він пішов, Нігяр із незадоволенням продовжила роботу, разом із іншими працівниками.  

Того ж вечора Нігяр завітала до Еміне на каву. Еміне була такою сяючою: у неї були темні й виразні брови, приємна усмішка, карі очі й темне волосся. Нігяр розповіла про грубу поведінку Хасана, але Еміне, не бажаючи говорити про це, призналася подрузі:  
— Знаєш, я здається закохалася в доктора Дем’яна. Сподіваюсь, він теж відчуває до мене щось особливе.

Дем’ян продовжував свій звичний день у приватній клініці, приймаючи пацієнтів із турботою та увагою. Він навіть відвідував тих, хто не міг самостійно дійти до клініки, особливо літніх мешканців села. Завжди готовий допомогти, він намагався підтримувати жителів і в невеликих проблемах, за що люди від душі дякували йому.  

Сьогодні одна жінка прийшла до Дем’яна з подарунком — традиційним клефтіко, ніжним м’ясом, запеченим у глиняній печі з картоплею. Вона подякувала лікарю за те, що він вилікував її сина, коли ніхто з міста не міг приїхати. Її вдячність була безмежною, але Дем’ян, як завжди, намагався відмовитися від подарунка, кажучи, що допомагає не заради винагороди. Однак жінка наполягала, і навіть її син особисто подякував лікареві, умовляючи прийняти частування. Зрештою, Дем’ян із теплим серцем погодився, подякував їм і попрощався.  

Проте думками він залишався вчорашнім днем. Випадкова зустріч із Еміне не виходила в нього з голови. Її щирість і чарівність зачепили його душу.  

Раптом пролунав дзвінок. На екрані висвітилося ім’я його улюбленої сестри Марії. З тривогою в голосі вона розповіла, що їхній старший брат Янніс через помилку потрапив до в’язниці. Батьки були у відчаї, адже навіть не мали коштів, щоб його звільнити. Марія благала Дем’яна приїхати й допомогти родині.  

З болем у серці Дем’ян пообіцяв приїхати найближчими днями. Проте перед від’їздом він вирішив зробити дещо важливе — те, що не дає йому спокою.

На наступний ранок самовдоволений і жорстокий Хасан вирушив до будинку, де жила Еміне. Він давно зацікавився цією дівчиною, але зараз, коли побачив її з Дем'яном, згадався старий принцип — все, що хоче він, має бути його. І тому, вирішивши дізнатися більше про її життя, він рушив до її будинку.

Хасан, стоячи на відстані, помітив, як Еміне виходить з дому, тримаючи в руках вишивку. Він відразу ж підійшов ближче, щоб побачити, куди вона йде. Але, на його здивування, Еміне побачила його і з презирством подивилася в його бік. Вона не стала звертати на нього увагу і пішла своєю дорогою, залишаючи Хасана стояти з хитрою посмішкою. Він почав кусати яблуко, задумуючись про своє наступне діяння.

З цікавістю він слідкував за нею, і ось, на своєму шляху, помітив, як до Еміне наближається Дем'ян. Хасан відчув невдоволення. Він не любив конкуренцію, і думка про те, що ця дівчина може виявитися не просто красивою, а ще й цікавою для лікаря, йому зовсім не подобалася. У ньому закипала злость, але він постарався стримати свої емоції. Він швидко зателефонував одному з його людей, щоб дізнатися більше про цього лікаря. Він хотів знати, хто він такий, як давно живе в їхній місцевості, які у нього плани і що його пов'язує з Еміне.

Коли дзвінок закінчився, Хасан знову зловив себе на думці, що все одно зробить Еміне своєю. З цією думкою він вирушив у свою спрагу до нових розваг, намагаючись не звертати увагу на свої почуття до цієї дівчини.

Тим часом Дем'ян, не зважаючи на свої роздуми, побачив на вулиці Еміне. Він помітив її приємну усмішку, і його серце наповнилося теплом. Підійшовши до неї, він привітався і запитав: 

— Доброго ранку, Еміне! Як справи? 

Еміне, трохи збентежена, відповіла:

— Добре. Йду до подруги, разом будемо вишивати.

 Дем’ян зацікавлено поглянув на вишивку, яку вона несла, і сказав із усмішкою:

— Це твої роботи?

— Так, — тихо відповіла Еміне, злегка посміхаючись.

А потім настала коротка пауза, коли вони обидва мовчали, дивлячись одне на одного. Очі Дем'яна випромінювали захоплення, а серце Еміне почало битися швидше. Вона не могла пояснити чому, але між ними точно було щось більше за звичайну симпатію.

Нарешті Дем'ян взяв її руку ніжно і з серйозним тоном запитав:

— Еміне… ти вийдеш за мене заміж?

Еміне на мить замислилася, її серце сильно билося, а вона на мить зупинилася від хвилювання. З усією ніжністю вона посміхнулася і, не вагаючись, кивнула головою в знак згоди.

— Так! — сказала вона, і серце Дем'яна заповнилося радістю.

Дем'ян з величезною усмішкою сказав:

— Я радий! Тоді чекай мене ввечері разом з братом і дядьком, ти зробила мене щасливим.

У його голосі звучала незвичайна теплоту, і він почувався неймовірно щасливим, знаючи, що вона відповіла йому позитивно. Еміне, відчуваючи себе ось-ось у раю, пішла, а Дем'ян, радісний і схвильований, поспішив до грецького кафе, де працювали його дядя Василіс і брат Антоніс, щоб поділитися новинами з найближчими людьми.

Кожен з них відчував, що щось важливе зміниться в їхньому житті. І хоча у Хасана були свої плани на Еміне, навіть він не міг передбачити, як все розвиватиметься далі, і як саме Дем'ян буде боротися за її серце.

Дем’ян поспішив до грецького кафе, його серце було повне радості, а думки — про майбутнє з Еміне. Коли він увійшов у кафе, його зустріли як рідного. Середній брат Антоніс був першим, хто помітив Дем’яна. Він відразу встав і міцно обійняв його, з теплою усмішкою на обличчі. Дем’ян не міг не відчути ту атмосферу затишку та любові, яка панувала в їхній родині.

— Як ти? — з цікавістю запитав Антоніс, трохи відступивши назад, щоб подивитися на брата.

— Чудово, — відповів Дем’ян, — Насправді є щось важливе, про що я хочу поговорити з вами.

Якраз у цей момент з’явився дядько Василіс, який з радістю привітав Дем’яна та його брата. Він був старший, мудріший і завжди в їхній родині вважався авторитетом. Васіліс завжди був поруч, коли його потребували, будь-то в радості чи в горі.

— Ну що, як поживаєш, Дем’ян? — запитав дядько Васіліс, коли побачив його. Дем’ян відповів з усмішкою і сів за стіл, в оточенні братів та дядька.

— У мене хороші новини, — почав Дем’ян, насолоджуючись атмосферою в кафе, — Я хочу одружитися з Еміне. Я вже зробив їй пропозицію, і вона погодилася. Але мені потрібно, щоб ви, як члени нашої родини, прийшли до неї додому і офіційно попросили її руки за всіма звичаями та традиціями.

Антоніс і Василіс обмінялися поглядами, і на їхніх обличчях з’явилася щира радість. Василіс був радий за племінника і з готовністю сказав:

— Я з радістю прийду, звичайно. Ми всі маємо підтримати твоє рішення і зробити все, як належить. Це дуже важливий крок, і я радий, що ти знайшов таку жінку.

Антоніс також з усмішкою додав:

— Я теж підтримую тебе. Коли нам треба буде йти?

Дем’ян відчув, як його серце наповнилося вдячністю та щастям. Йому було важливо, щоб його близькі розділяли його радість.

— Сьогодні, — сказав він з усмішкою. — Але після цього мені потрібно поїхати на рідний острів Санторіні. Я повинен допомогти нашому старшому братові Яннісу. Його по помилці посадили у в'язницю, і мені потрібно розібратися в цьому питанні. Але як тільки я повернуся, ми зможемо організувати все, як належить, і я обов’язково одружуся з Еміне.

Василіс поклав руку йому на плече:

— Ми з тобою, Дем’яне. Спершу зробимо сватання, а потім ти з чистим серцем поїдеш до Санторіні. Все буде добре.

Дем’ян полегшено зітхнув і вдячно подивився на родичів:

— Дякую вам. Я щасливий, що ви поруч.

Дем’ян відчув, як йому стало легше. Він завжди знав, що родина буде його підтримувати, але зараз це було особливо важливо. Він був рішуче налаштований, і, незважаючи на важливі справи, пов’язані з Яннісом, він розумів, що Еміне — це його майбутнє.

Вечором, коли вечірня тиша огорнула дім Еміне, Василіс, Антоніс та Дем’ян сиділи в затишній кімнаті, бесідували з господарем дому Мустафою та його дружиною Іліанною. Мустафа, батько Емине, був людиною суворою, але справедливою, з твердими поглядами на життя. Він уважно слухав, як Василіс говорив про майбутній союз його доньки з Дем’яном. Розмова була легкою, наче давні друзі зустрілися після довгої розлуки. Василіс, бажаючи зробити гарне враження, привіз із собою подарунки — традиційні грецькі сувеніри та частування.

Раптом двері відчинилися, і до кімнати увійшла Еміне, сяючи своєю природною красою. Вона була одягнена в розкішний національний турецький наряд, а в руках тримала піднос із кавою. Спершу вона підійшла до старшого гостя — Василіса.

— Дякую, мила дівчина, — сказав він із щирою посмішкою, приймаючи чашку.

Потім Еміне подала каву Антонісу, який також подякував, нахиливши голову. Нарешті вона підійшла до Дем’яна. Їхні погляди зустрілися, і в повітрі зависла мить ніжності. Еміне посміхнулася, подаючи йому чашку, і потім вийшла, залишивши чоловіків продовжити бесіду.

Василіс, як старший та досвідчений член родини, не упустив можливості підкреслити переваги свого племінника.

— Кого ти знайдеш краще мого племінника Дем’яна? — сказав він, дивлячись на Мустафу з усмішкою—Він чесний, працьовитий, його родина також підтримує цей союз.. Я впевнений, що він зробить твою доньку щасливою.

Мустафа уважно подивився на нього, а потім задумливо відповів:

—А вони коли приїдуть? — запитав він, все ще не вирішуючи, як йому поступити.

Дем’ян мовчки сидів поруч, розуміючи, що відповісти на це питання — не в його силах. Він знав, що його батьки не можуть приїхати на Кіпр найближчим часом через сімейні обставини. Василіс, розуміючи, що всі питання потрібно вирішити, пояснив:

—Поки не можу точно сказати, але вони обов’язково приїдуть. Вони нас почули про вашу доньку, Еміне, і погоджуються з цим союзом.

Мустафа трохи помовчав, обдумуючи почуте. Він не був прихильником поспішних рішень, але, бачачи рішучість у очах Василіса та Дем’яна, нарешті сказав:

—Що ж, якщо так, я і не проти цього союзу.

Тим часом Іліанна вийшла зі своєї кімнати і, помітивши, що бесіда затягнулась, підійшла до своєї доньки, яка чекала відповіді свого батька. Еміне сиділа в кімнаті, нервово перебираючи пальцями вишивку, не в силах дочекатися, коли все вирішиться. Іліанна підійшла до неї і м’яко запитала:

—Ти хочеш вийти заміж за Дем’яна? — її голос був тихим, але в ньому відчувалась турбота.

Еміне, усміхаючись, кивнула головою на знак згоди. Вона знала, що цей крок буде важливим, але в її серці не було ні сумнівів, ні страху. Вона відчувала, що Дем’ян — це її людина. Іліанна, задоволена відповіддю, міцно обняла свою доньку і повернулася до чоловіків.

Мустафа, знову повернувшись до розмови, продовжив:

—Потрібно якнайшвидше зіграти весілля. Чого тягнути? — його голос став рішучим.

Василіс, розуміючи, що це питання викличе складнощі, пояснив:

—Дем’яну доведеться повернутися на Крит через сімейні обставини. Але я обіцяю, він повернеться  і одружиться на вашій доньці.

Мустафа насупився, побачивши, що не все так просто.

—Правда? — запитав він, все ще сумніваючись у такому швидкому рішенні. — Коли він повернеться?

Дем’ян твердо відповів, дивлячись Мустафі в очі:

—Через два тижні. Я обіцяю, що повернуся і виконую своє слово.

Іліанна, почувши це, втрутилася, щоб заспокоїти чоловіка:

—Нехай їде, Мустафа. Він проведе час зі своєю сім’єю. Я з цих місць і розумію, як важливо, щоб він був з рідними. Два тижні пройдуть швидко.

Мустафа на мить задумався, але потім все ж кивнув, погоджуючись з жінкою.

Через деякий час, коли розмова вже трохи стихла, Еміне випадково виглянула зі своєї кімнати і, почувши, що її батько погодився віддати її за Дем’яна, не могла приховати радості. Її серце радісно забилося, а очі наповнились щастям. Вона зрозуміла, що її мрія здійсниться — Дем’ян повернеться, і вони будуть разом.

Наступного дня, сонячного ранку, Еміне, сяючи від щастя, підбігла до Нігяр, яка, як завжди, працювала на оливковій плантації. Еміне з радістю збиралася розповісти подрузі важливу новину, але помітила, що та занадто захоплена роботою.

— Нігяр, ти так багато працюєш! — усміхнено зауважила Еміне, підходячи до неї.

Нігяр, не піднімаючи погляду від роботи, трохи роздратовано відповіла:

— Еміне, краще йди! Господар Хасан щойно прийшов, ти ж знаєш, який він суворий!

Еміне, трохи зніяковівши, спробувала вибачитись:

— Ой, вибач, я не хотіла тебе відволікати. Просто хотіла сказати, що я… заручилась! Але раз ти так зайнята, розповім вечором. — І з цими словами вона швидко побігла.

Нігяр, незважаючи на всі свої турботи, була зацікавлена. Як тільки Еміне сховалася за деревами, Нігяр не змогла встояти і наздогнала її, запитуючи з усмішкою:

— Моя подружка, хто ж сватався? Ти така щаслива!

Еміне, не приховуючи своєї радості, відповіла:

— Це був Дем'ян! Він зробив мені пропозицію!

Нігяр з захопленням обняла її, не приховуючи своєї радості за подругу.

— О, як чудово! Я так за тебе рада, Еміне! Ти заслуговуєш на щастя! — сказала Нігяр з усмішкою, і на її обличчі відбилося справжнє тепло та щирість.

Обидві дівчини обнялися, розділяючи цей важливий момент у житті Еміне.

Потім сумний Дем’ян замовив квиток через інтернет на літак до Афін, а звідти мав летіти на острів Санторіні. Він почав збирати речі, сподіваючись, що зможе допомогти своєму старшому братові Яннісу, який потрапив у неприємності, і підтримати батьків грошима, щоб визволити його. Йому було важко залишати це село, людей, яких він лікував і до яких прив’язався, особливо до Еміне. Але він вірив, що вирішить усі сімейні проблеми і відразу ж після повернення вони зіграють весілля.

Тим часом Іліанна сказала своїй дочці, що сьогодні Дем’ян їде. Усмішка одразу зникла з обличчя Еміне – вона так звикла до його присутності. Іліанна спробувала заспокоїти її, нагадуючи, що два тижні промайнуть швидко.

Раптом у кімнату зайшов Дем’ян із великим рюкзаком у руках. Іліанна побажала йому щасливої дороги, попросила передати вітання його батькам і вручила пакет із гостинцями. Дем’ян щиро подякував, і Іліанна залишила закоханих наодинці.

Дем’ян подивився на сумний вираз обличчя Еміне й тихо сказав:

— Я обіцяю повернутися якнайшвидше. Буду писати тобі в телеграмі, коли буде можливість… Обіцяю, що приїду і відразу одружуся з тобою.

Еміне ледь усміхнулася і відповіла:

— Я буду чекати… Бережи себе і свою сім’ю.

Дем’ян тепло подивився на неї:

— І ти бережи себе, Еміне.

Він хотів доторкнутися до її ніжного обличчя, але стримався. Рішуче розвернувся і пішов, навіть не оглянувшись.

Еміне провела його поглядом і, коли він зник за горизонтом, не стримала сліз. Їй здавалося, що частина її серця пішла разом із ним…

Пройшов тиждень відтоді, як Дем’ян поїхав із Кіпру до свого рідного острова Санторіні, щоб допомогти своїй родині. Еміне залишилася в селі, де життя текло своїм спокійним руслом, але її думки постійно кружляли навколо нього. Вона сиділа біля вікна, тримаючи в руках телефон. У цьому селі інтернет з’являвся рідко, і лише кілька днів тому вона змогла отримати повідомлення від Дем’яна.

Затамувавши подих, Еміне відкрила його повідомлення й почала читати. Його слова були сповнені любові, наче лист кавалера до своєї дами:  

"Еміне, моя кохана.  
Я навіть не знаю, як почати... Тут час пливе так повільно, що здається, наче минув рік без тебе. Як би я хотів бути поруч із тобою, бачити твої прекрасні очі, чути твій голос. Але не хвилюйся: мого старшого брата Янніса незабаром звільнять, адже він виявився невинним.  

Моя сім’я постійно питає про тебе. Вони з нетерпінням чекають на зустріч із тобою та планують приїхати зі мною. Я обіцяю повернутися дуже скоро, і як тільки це станеться — ми одружимося.  

Завжди твій, Дем’ян."

Закінчивши читати, Еміне ледь помітно усміхнулася. Її серце наповнилося надією. Його слова нагадали їй, що він обов’язково повернеться не лише до неї, але й привезе із собою свою родину. Вона дивилася крізь вікно, дозволяючи цій думці огорнути її теплом і вірою у їхнє майбутнє.

Тем часом самовдоволений Хасан ходив по оливковій плантації, спостерігаючи за робітниками. Він не міг перестати думати про Еміне – як сильно він хотів заволодіти нею силою.

Раптом йому зателефонував чоловік і повідомив, що дізнався подробиці про Дем'яна та його родину. З лиховісною усмішкою Хасан подякував йому та одразу вирішив негайно знайти Мустафу, батька Еміне.

Перед тим, як піти, він навмисно штовхнув старого робітника, який збирав оливки. Бідолашний чоловік упав, а плоди розсипалися по землі. Він почав збирати їх, пробурмотівши собі під ніс:

— У цієї людини ні совісті, ні честі.

Тим часом Хасан прямував до грецького кафе, де зазвичай любив сидіти Мустафа. У маленькому селі всі знали одне одного, тож він швидко розпитав відвідувачів, де знайти чоловіка. Йому вказали на столик у кутку, і Хасан одразу помітив Мустафу, який жваво розмовляв із Василісом.

Підійшовши до них, Хасан без запрошення сів за стіл, закинув ногу на ногу та сказав:

— Добрий день.

Василіс глянув на нього з неприхованою зневагою і відповів:

— Добрий день, юначе. Хто ти? Ми раніше тебе не бачили в нашому селі. Розкажи нам про себе.

Хасан впевнено почав розповідати:

— Мене звати Хасан, я син багатого чоловіка Турана Челик, який володіє цілою плантацією оливок. Ми продаємо їх по всій країні.

Василіс скептично звів брови:

— І чому ж ми ніколи тебе тут не бачили?

— Я нещодавно приїхав із міста, вирішив допомогти батькові з бізнесом. Уся ця земля – наша спадщина. Одній людині важко справлятися, а я – єдиний син у сім’ї, — Хасан говорив впевнено, наче хотів справити враження.

Мустафа спокійно кивнув:

— Що ж, така твоя доля…

Хасан примружив очі та, нахилившись ближче до Мустафи, сказав із самовдоволеною усмішкою:

— Я хочу отримати твою дочку.

Мустафа здивовано перепитав:

— Мою дочку?

Хасан кивнув.

Неподалік стояв Антоніс, який якраз збирався обслуговувати відвідувачів. Почувши слова Хасана, він одразу втрутився, грубо кинувши:

— Ти що твориш?! Ти ніколи не отримаєш Еміне! Вона заручена з моїм братом Дем’яном! Як тобі не соромно?

До розмови долучився й Василіс, підтримуючи Антоніса:

— Антоніс має рацію! Ти розумієш, про що взагалі питаєш? Ми лише тиждень тому сватали Еміне, вона заручена з Дем’яном!

Хасан ігнорував їхні слова, продовжуючи дивитися прямо на Мустафу:

— Я не почув вашої відповіді.

Антоніса це розлютило, він уже хотів схопити Хасана за комір, але Василіс його зупинив. Той, насупившись, продовжив:

— Схоже, ти не розумієш, що тобі кажуть. Вона вже заручена.

Мустафа твердо відповів:

— Василіс має рацію. Я віддав свою дочку Дем’яну.

Хасан, із самовдоволеною усмішкою, звернувся до Мустафи:  
— Не може бути... А чому ніхто в селі не знає, що Еміне заручена з Дем’яном?  

Мустафа, зберігаючи спокій, відповів:  
— Це поки що неофіційно. Ми чекаємо, коли Дем’ян повернеться з рідного Санторіні, і тоді проведемо церемонію.  

Хасан, не приховуючи іронії, продовжив:  
— А чому тоді у Еміне немає кільця?  

Мустафа впевнено відповів:  
— Як повернеться Дем’ян, тоді вручить. Це не так важливо.  

Василіс, який сидів поруч, додав:  
— Головне, що вони тепер наречений і наречена, і ми були свідками цього.  

Хасан, здавалося, не збирався зупинятися:  
— Наскільки я знаю, Дем’ян — розумний чоловік, працює лікарем, допомагає пацієнтам, усі його дякують. Але ви взагалі знаєте, хто його сім’я?  

Антоніс, не витримавши, різко втрутився:  
— Замовкни! Яке тобі діло до нашої сім’ї?  

Хасан, ігноруючи його, продовжив:  
— Якщо немає офіційної заручени, значить, Дем’яну є що приховувати. Можливо, йому соромно за свою сім’ю.  

Мустафа, здивований, запитав:  
— Почекай, до чого тут його сім’я?  

Василіс спробував зупинити Хасана:  
— Замовкни, Хасане!  

Але Хасан, із нахабною усмішкою, сказав:  
— Я щойно дізнався від однієї людини... У Дем’яна є старший брат Янніс. Його нещодавно посадили за крадіжку грошей і бійку в барі. Не такий уже й простий у нього брат. А сім’я не може заплатити за його звільнення, тому Дем’ян і поїхав.  

Василіс, обурений, відповів:  
— Це не твоє діло! Старшого брата Дем’яна посадили по помилці, він невинний!  

Хасан, із сарказмом, додав:  
— Але репутація вже заплямована. Тому Дем’ян і не поспішав із зарученою.  

Василіс, не стримуючи гніву, сказав:  
— Це неправда! Замовкни, щеня! Мустафа, ти ж знаєш нас, не слухай його. Його брат невинний!  

Мустафа мовчав, але в його очах з’явилися сумніви. Хасан, помітивши це, задоволено продовжив:  
— От бачите, ви просто не знали. Добре, що офіційної заручени не було. Слухайте, я віддам вам свої землі, якщо ви віддасте мені Еміне. Переїдете в місто, і все буде добре. Або... ніхто не візьме Еміне заміж, і всі відвернуться від неї.  

Антоніс, почувши це, не стримався. Він схопив Хасана за комір і закричав так, що всі присутні почули:  
— Замовкни, мерзотнику! Ти не маєш права чорнити ім’я мого брата, її наречену і нашої сім’ї! 

Василіс втрутився, намагаючись заспокоїти його:  
— Антонісе, відпусти його. Він того не вартий.  

Антоніс, важко дихаючи, відпустив Хасана, але той, випрямившись, нахабно сказав:  
— Ви, греки, не втручайтеся. У вас і так купа проблем у сім’ї. Розбирайтеся зі своїми справами.  

Василіс, із презирством у голосі, відповів:  
— Ти просто руйнівник, Хасане.  

Хасан, шикаючи, сказав:  
— Замовкни. Я все сказав. Не втручайтеся, інакше буде гірше. Я прийду за Еміне сьогодні ввечері. Домовилися?  

Мустафа, здавалося, неохоче кивнув. Хасан, задоволений, пішов, залишивши за собою напружену тишу.

Василіс був у шоці. Він не міг повірити, що Мустафа зрадив свою доньку, продавши її цьому жорстокому чоловікові, і при цьому очорнив ім’я Дем’яна. Василіс подивився на Мустафу з гнівом, але той, опустивши очі, виглядав жалюгідно. Він уникав погляду Василіса, ніби відчував свою провину, але не мав сміливості визнати її.  

У кафе почалися обговорення. Всі відвідувачі осуджували вчинок Мустафи. Його репутація, яка раніше була бездоганною, тепер була зруйнована. Люди знали, ким насправді був Дем’ян, і поважали його за доброту та чесність. Вони не могли зрозуміти, як Мустафа міг так вчинити.  

Василіс, не стримуючи гніву, плюнув Мустафі в обличчя й сказав крізь зуби:  
— Як тобі не соромно? Твоя донька — така мила дівчина, а ти продав її цьому божевільному!  

Мустафа, намагаючись захистити себе, різко відповів:  
— А ви як могли пропонувати моїй дочці хлопця, у якого старший брат був засуджений?  

Василіс підвищив голос:  
— Його брат не засуджений! Це була помилка! Як ти міг повірити цьому психу? Тим більше, вся деревня знає, яка сім’я у Дем’яна. А тобі, видно, лише гроші важливі. Ти навіть не думаєш про свою доньку!  

Мустафа, здавалося, втратив контроль:  
— У будь-якому разі мені нічого вам сказати. Ваша сім’я не така багата, як я думав.  

Василіс, стискаючи зуби, відповів:  
— Ах ти, Мустафа...  

Антоніс, який сидів поруч, злобно подивився на Мустафу й сказав:  
— Ми ніколи не пробачимо тебе за цей вчинок. Ніколи!  

Василіс додав:  
— Сім’я Дем’яна не пробачить тебе. І сам Дем’ян не пробачить. Ми не забудемо твій жахливий вчинок. Забирайся з нашого кафе! Ми не хочемо тебе бачити!  

Мустафа підвівся, не дивлячись на них. Він зробив вигляд, що не знає їх, і мовчки вийшов із кафе. Але відвідувачі продовжували обговорювати його вчинок. Усі знали, кому він віддає свою доньку, і всі знали, ким насправді був Хасан.

На небі зійшов яскравий місяць, але в домі Мустафи панував неспокій. Еміне, ридаючи, сиділа в обіймах матері, почувши, що її батько вирішив видати її заміж за Хасана — жорстокого чоловіка, якого вона боялася і не любила. Мустафа ходив із кутка в куток, поки його дружина Іліана безуспішно намагалася заспокоїти доньку.

Мустафа, зупинившись, з наполегливістю звернувся до Еміне:  
— Ти повинна слухатися батька! Як ти можеш відмовитися від такого пропозиції? Чому ти не хочеш вийти заміж? Ти хочеш осоромити мене перед людьми? Так ти ніколи не знайдеш чоловіка!  

Але Еміне, не витримавши, впала на коліна перед суворим батьком, заливаючись сльозами:  
— Батьку, благаю тебе, заради Бога, не видавай мене за Хасана! Я люблю Дем’яна і нікого іншого!  

Проте Мустафа був непохитний:  
— Ти повинна забути про нього, доню. Його брата засудили, а ти хочеш вийти заміж за Дем’яна, у якого сім’я вже заплямована. Репутація має значення!

Іліана підвелася й різко сказала чоловікові:  
— Як ти можеш вірити цьому? Його сім’я добра і чесна. Старшого сина посадили по помилці, і всі про це знають. Усі це знають, Мустафа! Отямся!

Але Мустафа, не слухаючи, відповів:  
— Їхня репутація зіпсована. Мені жаль Дем’яна, але його сім’я нам не підходить. Іліано, ти сама з того краю, але нам не потрібні такі родичі, у яких предки займаються чимось сумнівним.  

Іліана, не стримуючи гніву, сказала:  
— Дем’ян — добрий і чесний хлопець, його всі люблять. А ти проміняв щастя своєї доньки за шматок землі! Тобі байдуже на її почуття!

Мустафа різко відповів:  
— Замовкни! Нехай Еміне заспокоїться. Я хочу для неї найкращого. Хасан скоро прийде, і я обіцяв, що вона вийде за нього. Це крапка.  

Еміне, дивлячись на матір крізь сльози, зрозуміла, що батько перестав її розуміти. Іліана, у свою чергу, мовчки сиділа, не знаючи, що сказати: вона розуміла, що в їхньому суспільстві прийнято слухатися чоловіка й не сперечатися.

Раптом у двері хтось постукав. Мустафа кивнув дружині:  
— Відчини. Думаю, це Хасан.  

Іліана, зі сльозами на очах, благала чоловіка:  
— Мустафа, схаменися. Не руйнуй їхнє кохання!  

Проте той був непохитний:  
— Я все сказав. Не сперечайся і відчини двері!  

Іліані нічого не залишалося, як піти. Відчинивши двері, вона побачила Хасана, який зайшов до будинку. Він кинув на стіл документи на землю, які обіцяв Мустафі. Тим часом Іліана допомагала Еміне збирати речі, розуміючи, що втратила сили вплинути на чоловіка.

Але раптом у дверях з’явилися Василіс, Антоніс і кілька місцевих греків. Вони прийшли, щоб захистити Еміне від Хасана. Василіс із силою заявив:  
— Зупинись, Мустафа! Якщо ти це зробиш, то будеш воювати з нами. Ми не дозволимо тобі віддати Еміне цьому жорстокому чоловікові. Вона належить Дем’яну! Ми станемо на її захист! Ми не боягузи!

Хасан, незворушно усміхаючись, сказав:  
— Ви що, греки, збожеволіли? Еміне вже не ваша, і вам тільки гірше буде.  

Антоніс, схопивши Хасана за плече, закричав:  
— Вона не твоя! Ви силою змушуєте її вийти за тебе! І ми цього не дозволимо!  

Еміне, почувши, що за неї прийшли заступитися Василіс і Антоніс, на мить зраділа. Але радість швидко зникла, коли з’явилися люди Хасана. Вони напали на греків, жорстоко побивши Василіса, Антоніса та інших. Еміне кричала та благала про допомогу, але все було марно.  

Хасан грубо схопив її й потягнув геть, незважаючи на її спротив. Іліана, побачивши побиття, втратила свідомість. Мустафа стояв осторонь, шокований тим, як греки втрутилися заради щастя його доньки. Урешті-решт люди Хасана перемогли. Побитих греків викинули, наче собак, за межі будинку, а Хасан разом зі своєю здобиччю — Еміне — пішов. Еміне кричала, благала Антоніса і Василіса врятувати її, але вони лежали безсилі після жорстокого побиття.

Хасан привів заплакану Еміне до свого дому. Її руки тремтіли, а очі були червоні від сліз. Його старі батьки, сидячи у кріслах, мовчки чекали на їхній прихід. Вони навіть не підозрювали, яким чином Хасан змусив Еміне стати його нареченою. Їм було головне, що тепер у домі буде господиня.

Мовчазна Еміне, приховуючи страх і відчай, опустилася на коліна та поцілувала руки батькам Хасана. Її погляд був порожнім, а серце калатало від тривоги. Хасан, задоволений своєю перемогою, грубо штовхнув її у бік спальні — тепер це була їхня спільна кімната.

Еміне увійшла до кімнати й побачила, що це тепер її новий "дім". Меблі були чужими, стіни — холодними. Хасан підійшов ближче і різко штовхнув її на ліжко. Дівчина підняла на нього сповнений жаху погляд і розридалася. Вона боялася його, цього жорстокого чоловіка, який тепер називався її чоловіком. Хасан лише усміхнувся, впевнений, що з часом вона звикне, навчиться коритися й звертатися до нього так, як личить дружині.

Але сьогодні він вирішив залишити її на самоті. Йому було байдуже на її сльози, її страх, її біль. Еміне залишилася сама в кімнаті. Її душа боліла, серце стискалося від страху та розпачу. Вийшовши на нічний балкон, Хасан вдихнув свіже повітря. Перед ним відкривався краєвид з яскравими факелами та чарівною музикою, яка лунала звідкись із села. Він насолоджувався моментом, святкуючи свою "перемогу". Він планував через кілька днів влаштувати пишне весілля, щоб усі родичі й знайомі знали — Еміне тепер належить йому. Після цього вони поїдуть до міста, де він насолоджуватиметься своєю владою та впливом.

Але що буде, коли Дем'ян дізнається правду? Як він переживе те, що його кохана тепер належить іншому?

 

острів Санторіні, Греція

Минув тиждень. На острові Санторіні, Дем'ян гуляв уздовж берега, насолоджуючись ароматом чебрецю, що розносився морським бризом, і шумом хвиль Егейського моря. Він був у передчутті поїздки на Кіпр, де мав одружитися з Еміне. Однак він і гадки не мав, що вона вже стала дружиною Хасана.

Раптом йому спало на думку перевірити її повідомлення. Він відкрив Telegram, але не знайшов її профілю. "Дивно", — подумав Дем'ян. Вони спілкувалися лише там, і тепер її ніби не існувало. Відчуваючи тривогу, він вирішив зателефонувати брату Антонісу, сподіваючись дізнатися новини про Еміне.

Тим часом Антоніс у люті ходив із кутка в куток, стискаючи кулаки. Разом із дядьком вони вже кілька днів намагалися добитися справедливості, покарати мерзотників Хасана, але гроші роблять дива. Влада мовчала, суди закривали очі, а Хасан і його люди залишалися безкарними.

Раптом телефон Антоніса завібрував. На екрані з’явилося ім’я брата.

— Дем’ян… — прошепотів він, стискаючи телефон у руці.

Антоніс глибоко вдихнув і прийняв дзвінок.

— Алло, брате! Як справи? — голос Дем’яна звучав спокійно, хоч у ньому вже відчувалася напруга.

— Дем’ян… — Антоніс на секунду замовк, але потім зітхнув і вирішив говорити прямо. — Ти повинен знати правду…

— Що сталося?! — серце хлопця шалено забилося.

— Еміне… її видали заміж.

— Що?! — Дем’ян відчув, як все всередині похололо. — Що ти верзеш, Антонісе?!

— Це правда… Її батько насильно віддав її за Хасана. Ми з Василісом намагалися завадити, ми привели людей, щоб захистити її… Але Хасан привів своїх головорізів. Вони нас побили. Вона кричала… благала про допомогу…

У слухавці запала тиша.

— Дем’ян, ти тут? — обережно спитав Антоніс.

— Де вона зараз?! — Дем’ян ледве стримував лють.

— Вони виїхали до міста… Вона тепер дружина Хасана.

— Брешеш! — Дем’ян стиснув кулаки. — Я їду на Кіпр!

— Дем’яне, послухай… — почав Антоніс, але брат уже поклав слухавку.

Злита, біль і безсилля сплелися в один жахливий клубок. Але він не дозволить цьому закінчитися так.

— Я знайду тебе, Еміне… — прошепотів Дем’ян і кинувся збирати речі.

Почуте приголомшило Дем'яна. Серце шалено закалатало в грудях, а в голові запаморочилося від люті. Не гаючи ні хвилини, він кинувся збирати речі й вирушив на Кіпр. Він мусив побачити Еміне... хоча ще не знав, що знайти її буде неможливо.

Вона вже поїхала до міста разом із чоловіком Хасаном.

 

Село Агія Марина Хрисохус, Республіка Кіпр

Наступного дня задоволений і щасливий Мустафа сидів у турецькому кафе, оточений друзями. Тут збиралися лише місцеві, щоб побалакати, обговорити новини та попліткувати. Мустафа розповідав чергову смішну історію, від якої його приятелі хихикали, попиваючи гарячий чай.

У самому далекому кутку закладу сидів хлопець, який явно відрізнявся від решти. У пристойному міському костюмі, з холодним, проникливим поглядом, він зовсім не був схожий на сільських турків. Це був Логан — дунганин, який приїхав з України. Він вирішив відпочити на Кіпрі, втекти від проблем і переосмислити своє життя.

Логан мовчки спостерігав за тим, що відбувалося, машинально помішуючи каву. Він бачив, як Мустафа весело жестикулював, розважаючи своїх друзів, і раптом помітив, як атмосфера в кафе різко змінилася.

Двері зі скрипом відчинилися, і в отворі з’явився високий хлопець із зарослою щетиною та лютим поглядом. Це був Дем’ян.

Мустафа завмер, ніби його вдарило струмом. У руках у нього тремтів стакан із чаєм, а на лобі виступив піт.

— Д-Дем’ян… — пробурмотів він, ковтаючи клубок у горлі.

Друзі Мустафи піднялися зі своїх місць, відчуваючи напругу в повітрі.

— Де вона?! — голос Дем’яна гримів на весь заклад.

Мустафа зблід і судомно зиркнув на друзів, сподіваючись, що хтось його захистить.

Логан зробив ковток кави, не втручаючись. Йому було цікаво, як розгорнеться ця сцена.

Мустафа спробував усміхнутися, але усмішка вийшла натягнутою.

— Д-Дем’ян… послухай… — почав він, але тут же замовк під тяжкістю крижаного погляду.

Дем’ян зробив крок уперед, його кулаки стиснулися.

— Де. Еміне? — повторив він, і в цей момент Логан зрозумів: зараз почнеться щось справді цікаве…

Мустафа зблід, знизав плечима і тихо сказав:

— Вона вийшла заміж за Хасана і поїхала в місто… Але в яке саме — я не знаю…

Його голос тремтів, а погляд бігав з боку в бік. Він дійсно не знав, куди забрав її Хасан.

Дем’ян стиснув зуби, його очі спалахнули люттю. Він зробив крок уперед і загрозливо запитав:

— Скажи мені, Мустафа… Ви вмієте читати?

Мустафа похолов. Він навіть не розумів, до чого хилить Дем’ян.

— Н-ні… — видавив він зі страхом.

Дем’ян нахилився до нього ближче і тихо, але загрозливо промовив:

— Дуже шкода, що ви не прочитали той документ… Але вам було байдуже до власної доньки. Як ви могли так із нею вчинити?!

Його голос зірвався на крик. Він схопив Мустафу за комір і сильно струсонув.

— Як ви могли?! — гримнув Дем’ян.

Друзі Мустафи кинулися їх рознімати, але Дем’ян був у нестямі.

— Пусти його! — кричав хтось.

До них підбіг Василіс, намагаючись вгамувати племінника.

— Дем’яне, досить! Відпусти його!

Але в цей момент Мустафа різко вирвався, зробив невдалий крок назад і раптом…

Глухий удар.

Мустафа впав на землю. Його голова вдарилася об камінь, і тонка цівка крові потекла по чолу.

У кафе запала тиша.

Люди завмерли, а потім кинулися до Мустафи, який лежав непритомний.

Дем’ян відступив назад, його руки тремтіли. Він глянув на свої долоні, ніби на них була кров.

— Я… я не хотів… — прошепотів він.

Василіс схопив його за плечі:

— Спокійно, племіннику! Не переживай, ти не винен!

Дем’ян заперечно похитав головою:

— Господи… Я не хотів його вбити…

— Він не мертвий! Все буде добре! — спробував заспокоїти його Василіс.

Але Дем’ян не слухав. Він зробив крок назад, потім ще один. Його очі бігали, дихання збилося.

— Я не хотів його вбити… — повторив він, і раптом різко розвернувся й кинувся бігти.

— Дем’яне! Куди ти?! — крикнув Василіс, але той уже зник у лісі.

Логан, який весь цей час мовчки спостерігав, спокійно підійшов до Василіса.

— Я допоможу вам його знайти, — сказав він.

Потім без зайвих слів кинувся навздогін.

А тим часом турки схилилися над Мустафою, намагаючись привести його до тями…

Дем’ян біг із шаленою швидкістю, не звертаючи уваги на навколишній світ. Він не знав, що його чекає попереду, і діяв лише за інстинктом. Пробігаючи через річку, його ноги з шумом бризкали воду. Він піднімався на скелясті пагорби, майже ковзаючи від втоми, коли раптом почув звук. Хтось наближався.

Вони були поруч — люди Хасана. Їхнє завдання було чітким: знайти й вбити Дем’яна, щоб він більше не зміг шукати Еміне. Почувши голоси переслідувачів, Дем’ян зупинився, сховавшись за товстим деревом. Його серце стукотіло, і він уважно спостерігав за тим, як головорізи проходили повз із рушницями в руках, голосно обговорюючи пошуки.

Дем’ян стиснув кулаки. Куди бігти далі?

І тут, раптово, прямо перед головорізами з’явився Логан.

Він вийшов з хащів, явно ні про що не здогадуючись.

— Хто ти? — гукнув один із головорізів, наставляючи зброю на незнайомця.

Логан підняв руки догори, показуючи, що не несе загрози. Він говорив сміливо, хоча його серце прискорено билося:

— Вибачте… Я когось шукаю, — спокійно сказав він, піднявши руки догори. — Я не заподію вам зла.

Але один з головорізів загорлав:

— Вдарте його! Він не повинен дізнатися, хто ми і що шукаємо!

Не встиг Логан навіть кліпнути, як йому врізали прикладом рушниці в скроню. Він похитнувся, заплющив очі й впав без свідомості.

— Забирайте його! — наказав один із бандитів.

Тим часом Дем’ян, спостерігаючи за цією сценою з укриття, зрозумів, що Логан опинився в небезпеці через нього. Чоловік, якого він навіть толком не знав, ризикував своїм життям.

Вони схопили Логана і потягли його крізь ліс.

Дем’ян стиснув зуби. Тепер усе було зрозуміло.

Ці люди явно були не просто мисливцями чи випадковими бандитами. Вони переслідували його за наказом Хасана.

Але Логан…

Навіщо він шукав Дем’яна?

Він нічого про нього не знав, але тепер уже не мав вибору. Він мусив його врятувати.

Дем’ян, зібравшись із духом, обдумував план, як врятувати Логана. Він знав, що це може стати його єдиним шансом не лише врятувати нового союзника, але й уникнути пастки головорізів.

Настала ніч. Головорізи Хасана розташувалися в лісі, п’ючи вино та голосно сміючись. Вони вже були п’яні й не звертали уваги на свого бранця. Логан, зв’язаний, лежав на холодному камені. Його обличчя зблідло, а на щоці виднівся синець.

Дем’ян, ховаючись за деревами, терпляче чекав, поки головорізи остаточно сп’яніють. Коли вони почали хитатися на ногах, він обережно підкрався ближче й схопив рушницю, залишену одним із них. Глибоко зітхнувши, він сміливо вийшов із укриття й голосно крикнув:

— Відпустіть його! Зараз же! — вигукнув Дем’ян, направляючи зброю на одного з головорізів.

П’яні головорізи ледве усвідомлювали, що відбувається. Дехто підняв руки, розуміючи, що потрапив у пастку. Логан, прокинувшись від шуму, з полегшенням побачив, що Дем’ян прийшов його рятувати.

— Звільніть його негайно! — наказав Дем’ян, направивши рушницю на бандитів.

Проте ті не поспішали виконувати наказ. Один із них ухильно посміхнувся і зробив крок уперед, явно не збираючись підкорятися. Тоді Дем’ян вистрілив у землю перед їхніми ногами. Один із бандитів злякався і поспішив розв’язати Логана.

Логан спробував піднятися, але був надто ослаблений. Дем’ян підійшов, щоб допомогти йому, але в цей момент один із головорізів напав на нього ззаду. Холодне лезо ножа блиснуло в темряві — Дем’ян відчув різкий біль у грудях, біля самого серця.

Страшенно стікаючи кров’ю, він стиснув зуби, підняв рушницю й вистрілив у нападника. Логан, зібравши останні сили, теж схопив зброю й приєднався до боротьби. За кілька миттєвостей усі головорізи були мертві.

Дем’ян похитнувся й упав на землю. Логан кинувся до нього, намагаючись перев’язати рану. Він обробив її вином, але кров усе ще текла.

— Тримайся, друже. Я витягну тебе звідси, — прошепотів Логан, але в його телефоні не було зв’язку.

Поранений Дем’ян кілька днів залишався без свідомості в лісі, поки Логан шукав допомогу. Нарешті йому вдалося додзвонитися до швидкої, і їх евакуювали. Перед цим Логан скинув тіла бандитів у річку, щоб уникнути зайвих запитань з боку поліції.

Дем’ян опритомнів у лікарні міста Пафос. Рана була зашита, але слабкість його не полишала. Біля його ліжка сидів Логан, усміхаючись.

— Дякую тобі, друже. Ти врятував мене. Я перед тобою в боргу, — сказав він.

Дем’ян ледь помітно усміхнувся. Незабаром до палати зайшли його дядько Василіс і Антоніс. Вони міцно обійняли його, відчуваючи полегшення.

Наступного дня Дем’ян поділився з Логаном своєю історією. Він розповів про кохання до Еміне, про зраду, про біль.

— Вона навіть не спробувала зв’язатися зі мною... Вона воліла забути мене. І я теж забуду її, — з гіркотою сказав Дем’ян.

— Це правильне рішення, — кивнув Логан. — Почни нове життя. Поїхали в Україну. Там ти зможеш усе змінити.

Дем’ян довго думав, але зрештою погодився. На Кіпрі його більше нічого не тримало. Рідні вже знали, що Еміне його покинула, а повертатися до Санторіні він не хотів.

З благословення дядька й Антоніса він вирушив в Україну. У Києві йому вдалося влаштуватися в престижну лікарню, що належала шейхи-принцесі Тамарі. Медсестри одразу звернули увагу на привабливого хірурга, але Дем’ян усе ще беріг у серці спогади про минуле.

Однак із часом, через п’ять років, він знайшов нове кохання — принцесу Вікторію, чиє ім’я назавжди залишиться в його серці, витіснивши спогади про Еміне, яка тепер була лише тінню минулого.

Це було справжнє кохання.