Спочатку:
На сторінку книги
Глава.18 Допомога людям
Катар, Аль-Захіра
У багатому й розкішному Катарі, серед розкоші, якій вони могли лише заздрити, жила бідна родина, змушена покинути свій дім. Вони переїхали з Алчевська Луганської області, де з 7 квітня 2014 року територія знаходиться під окупацією. Щоб почати нове життя, їм довелося переселитися в Катар. Главі родини, Данилу, вдалося знайти роботу на будівництві, але оплата була настільки мізерною, що грошей ледве вистачало, і родина жила практично як раби.
У їхній маленькій кімнаті було дуже тісно: одне ліжко для матері та доньки, а Данило спав на матраці на підлозі. Зоя, мати Каті, була жінкою середнього віку, чиї м’які очі відображали її втомлену душу. Важкі умови життя залишили на ній свій слід: її волосся посивіло, а обличчя вкрили зморшки. Але, попри все, Зоя залишалася сильною жінкою, в якій ще горів вогонь боротьби.
Данило, її чоловік, був кремезним, невисоким чоловіком із важким характером, але добрим серцем. Він завжди намагався допомогти своїй родині, не скаржачись на роботу в будівництві, навіть якщо це означало довгі години під палючим сонцем.
Катя, його донька, була красивою дівчиною шістнадцяти років. Її волосся — темне та трохи кучеряве, спадало до плечей, а карі очі, завжди сповнені живого інтересу, відображали її розум і рішучість. Вона була середнього зросту та мала струнку фігуру, що не залишалося непоміченим, коли вона проходила повз. У її ході була легкість, незважаючи на тяжкі часи, а в очах — прагнення до чогось більшого. Вона носила простий одяг, який сильно зносився за ці роки, але, попри це, вона завжди намагалася виглядати охайно. Катя не звикла скаржитися на свою долю, але її серце було сповнене мрій про краще життя.
Ранок почався з м’якого світла, яке пробивалося крізь старі, поношені занавіски. Кімната була холодною, адже опалення забезпечувалося лише старенькою буржуйкою, яка гріла тільки вночі, коли Данило повертався з роботи та розпалював вогонь. Катя прокинулася, пригорнувшись до матері, і побачила, як слабкий промінь сонця м'яко грався на їхній підлозі.
Софія, найкраща подруга Каті, була трохи старшою за неї і завжди підтримувала у всьому. Вона була пухкенькою дівчиною з довгим світлим волоссям, її ніжна усмішка завжди дарувала відчуття тепла. Софія, як і Катя, навчалася у школі для біженців. Дівчата вміли ділити не лише труднощі, а й знаходити радощі навіть у найпростіших дрібницях життя.
Як завжди, цього ранку Катя прокинулася раніше за всіх. Вона старалася не розбудити маму з татом, тихенько одягнулася і вийшла з дому. Софія вже чекала її за рогом. Сьогодні подруги збиралися вирушити до контори, де працювала тітка Те Йон, сподіваючись отримати хоч трохи їжі та зігрітися.
— Ну, ходімо скоріше, — сказала Софія, усміхнувшись і взявши Катю за руку. — Голодною ходити зовсім не хочеться. Та й раптом тітка Те Йон нас прийме хоча б ненадовго.
Катя усміхнулася у відповідь:
— Сподіваюся, вона дозволить зайти. А якщо пощастить, може, у неї є щось смачненьке...
Софія кивнула, зробивши крок вперед:
— Головне, щоб встигли. Не знаю, як тобі, а мені вже добряче холодно.
Катя засміялася, намагаючись розрядити обстановку:
— Нічого, Софійко, ми впораємося. Головне — не втрачати надію.
Дівчата пришвидшили крок, їхня розмова була легкою, але обидві відчували напруження майбутнього дня.
Коли дівчата підійшли до адвокатської контори, вони помітили, що всередині було мало людей, і їм дозволили увійти. Їх зустріла Те Йон — жінка середнього віку корейського походження з доброзичливою усмішкою і уважним поглядом.
— Вітаю вас! — сказала вона тепло. — Чим можу допомогти?
У цей час принц Руслан, який був у кімнаті, звернув увагу на дівчат. Його погляд зупинився на Каті, і він відчув щось дивне — її м’які риси обличчя, виразні карі очі, сповнені надії та сили, одразу привернули його увагу. Серце принца почало битися швидше.
— Ласкаво просимо, — вимовив Руслан, намагаючись залишатися спокійним, хоча всередині його переповнювали емоції. — Чим можу допомогти?
Катя, трохи збентежена, поглянула на нього і тихо відповіла:
— Ми… просто прийшли за чаєм і чимось на сніданок.
Те Йон, помітивши їхню скромність, вирішила не відмовляти і проявити турботу:
— Руслане, принеси чай і булочки для наших гостей, будь ласка.
Принц кивнув, але його погляд знову спрямувався на Катю. Йому здавалося, що між ними зароджується невидимий зв’язок. Її образ для нього був ніби з іншого світу — мирного й далекого від королівських обов’язків. Поки Руслан приносив чай, він намагався заговорити з Катею, хоча сам ще не розумів, як це почуття змінить його життя.
Катя, нічого не підозрюючи, не знала, що перед нею принц Катару. Але між ними почала зароджуватися міцна зв’язок, яка могла змінити долі обох.
Тим часом Сем, який сидів за столом поруч із Софією, відчув щось незвичайне. Софія, спостерігаючи за ним, помітила, як його погляд став м’яким і зосередженим, коли він дивився на неї.
А слуга Оскар, спостерігаючи за тим, що відбувалося, з усмішкою думав про те, що його господар, принц Руслан, незабаром знайде своє кохання у Каті. Він був упевнений, що принц закохається в неї по вуха, і цей зв’язок змінить їхні життя назавжди.
По вузьких вуличках Аль-Захари швидко бігла жінка на ім’я Зухра. Її червона турецька сукня майоріла на бігу, а довга коричнева коса, заплетена акуратно, спадала на спину. Світлі очі Зухри відображали тривогу, а в руках вона тримала трирічного сина. На її вухах гойдалися невеликі золоті сережки, подаровані свекрухою, — єдина прикраса в її скромному образі.
Зухра поспішала до адвоката Те Йон. У її родині сталася біда, і вона сподівалася встигнути, поки не сталося щось ще страшніше. В адвокатській конторі принц Руслан, знаходячись поруч із друзями та Катею, помітив з вікна жінку з дитиною на руках, яка підбігала до їхніх дверей.
— Те Йон, жінка з дитиною підійшла до дверей. Ви її знаєте? — запитав Руслан.
— Це Зухра, впустіть її, — відповіла Те Йон, кивнувши з теплом.
Руслан негайно направився до дверей, щоб зустріти Зухру. Вона явно була схвильована, але, побачивши його спокійний і благородний погляд, відчула полегшення. Її серце підказувало, що тепер усе буде гаразд. Руслан супроводив її до кабінету Те Йон. Адвокат зустріла їх із усмішкою, намагаючись заспокоїти.
— Оскар, візьми її сина, — сказала Те Йон. — Пограй із ним, поки ми поговоримо.
Зухра, довіряючи Те Йон, без вагань передала сина Оскару, який одразу м’яко взяв хлопчика за руку і повів гратися. До них приєдналися Сем і Софія. Тим часом Руслан і Катя залишилися в кімнаті, уважно слухаючи розмову.
— Зухра, що сталося? Вам погрожують? — запитала Те Йон.
Зухра зітхнула і почала свою розповідь:
— Сьогодні вранці мій чоловік сказав, що розбереться, але вчора пан Ердаган прийшов до нас і погрожував. Він вимагає нашу пекарню, стверджуючи, що земля належить йому. Але ж ви знаєте, ця пекарня — спадок мого чоловіка. Вона належала його прадіду Махмуду. Цей хліб годує всю нашу сільську громаду.
Катя несподівано втрутилася:
— Моя мама теж купувала у вас хліб. Ви завжди були добрі і навіть роздавали його безкоштовно.
Руслан, сидячи неподалік, міркував:
*Невже в нашому королівстві можуть жити такі негідники, як Ердаган? Таким, як він, немає місця тут. Якби я був еміром, я б покарав його.*
Катя, помітивши, як Руслан задумався, тихенько взяла його за руку. Її дотик повернув його до реальності, їхні погляди зустрілися, і він відчув полегшення.
— Те Йон, ви повинні допомогти нам, — продовжувала Зухра. — Ердаган погрожує нам, каже, що якщо ми не віддамо пекарню, ми про це пошкодуємо.
Руслан твердо заявив:
— Ми обіцяємо відновити справедливість.
Те Йон кивнула, погоджуючись:
— Ви чули, Зухро, ми допоможемо. Все буде добре.
Зухра з усмішкою обійняла адвоката:
— Дякую вам! Добре, що у світі є такі люди, як ви.
Катя додала:
— Ми зробимо все, щоб допомогти вам і вашій родині. Усі вас люблять, а ваш хліб — найкращий.
Після короткої наради Те Йон звернулася до Руслана:
— Руслан, ти з Катею проведеш Зухру і охоронятимеш пекарню. Ніхто не має заходити туди. А я тим часом зберу інформацію про Ердагана. Він не уникне відповідальності.
Руслан із радістю погодився, бачачи в цьому не лише можливість допомогти, а й шанс більше дізнатися про Катю.
Тим часом в Аль-Захарі була дійсно знаменита арабська та турецька пекарня, якою володів чоловік на ім'я Мелік. Він пік хліб для своїх жителів і навіть приймав замовлення. Коли він працював біля справжньої печі, до нього вломився багатій на ім'я Ердоган зі своїми людьми, щоб усунути його.
Мелік поглянув на нього і сказав:
— Що вам потрібно? Забирайтеся з моєї пекарні й тримайтеся подалі від моєї родини!
Ердоган направив на нього пістолет і твердо сказав:
— Востаннє питаю: віддаєте мені пекарню, або ви пізнаєте біль і страждання.
І ось у цей момент до пекарні увійшов принц Руслан із закритим обличчям і в чорному одязі, як у арабських чоловіків. Він різко схопив руку Ердогана, і постріл пролунав у стелю. Усі люди на вулиці почули це і обурювалися словами:
— Що вони роблять у пекарні Меліка?
Катя підійшла до Меліка, щоб захистити його. Принц Руслан витягнув пістолет із рук Ердогана і сказав:
— Ви надто жорстоко поводитеся з людьми, погрожуєте їм пістолетом. У вас немає ні душі, ні серця. Залиште їх у спокої!
Ердоган подивився на закрите обличчя молодого чоловіка і спробував пригадати, чи бачив раніше ці знайомі очі — можливо, у новинах чи газетах. Але так і не згадав. Він запитав:
— Хто ти такий, юначе? Чому ховаєш своє обличчя? Що ти приховуєш?
Руслан сердито відповів:
— Не перекладайте провину на мене. Ви заслуговуєте покарання. Зараз приїде адвокат Те Йон, і вона розбереться з вами.
І саме тоді приїжджає поліцейська машина, а разом із нею і Те Йон. Ердогана арештовують за спробу незаконно отримати пекарню, землю, а також за погрози зі зброєю. Його відвозять до відділку, де його справою займається сам емір Ібрагім у суді.
Принц Руслан зрозумів, що йому не слід з'являтися, адже він сказав батькові, що поїхав до Норвегії. Руслан придумав причину, щоб не йти до суду, і виявилося, що Те Йон не вимагала його присутності.
Пізніше Зухра з сином подякувала йому за те, що врятував її чоловіка і не дозволив Ердогану стріляти в нього.
Катар, Доха
У столиці Катару, Досі, відбувався верховний суд, де зібралися всі жителі катарці, щоб почути вирок еміра Ібрагіма аль Шафа: чи засудять Ердогана за злочини, чи ні. Крім того, емір Ібрагім відвідав Аль-Захару разом із радником і охоронцем Джафаром. Вони дізналися, що завдяки одному посланню від принца Руслана (хоча вони не знали, що це був він), вдалося спіймати одного з рабовласників. Там також були інші рабовласники, яких мали судити, і це рішення прийме сам емір Ібрагім.
Увесь зал перебував у напруженому очікуванні. Суддя оголосив голосом:
— Його Королівська Величність Ібрагім ібн Анвар ібн Хассім ібн Хассім І аль Шаф!
І в цей момент велично з'явився Ібрагім аль Шаф у супроводі слуг і радників. Серед них були також його старші сини, шейхи-принци Діма, Тимофій, Алі та Хазар. Вони також мали судити злочинців як важливі персони.
Емір Ібрагім аль Шаф постав перед своїми підданими в одязі, що був справжнім витвором мистецтва. Він носив бездоганно білий тоб, який виблискував на сонці як символ чистоти і мудрості. Поверх тобу був бишт із найтоншого чорного шовку, прикрашений золотою вишивкою, що нагадувала сяйво зоряного неба. Вишивку виконали вручну, вплітаючи візерунки, що символізували давні арабські традиції.
Його гутра — білосніжна хустка — елегантно закріплена агалом із чорного шовку і золотих ниток. Агаль додавав образу величності та суворості. На руках еміра сяяли персні з дорогоцінними каменями: один із сапфіром, що символізував мудрість, і другий із рубіном, який уособлював силу і пристрасність.
Кожна деталь одягу еміра Ібрагіма аль Шафа підкреслювала його велич, владу і шану до культурної спадщини народу. Він виглядав як уособлення арабської історії та сучасної величі.
Його старші сини, шейхи-принци, також були одягнені з величчю. Глядачі низько вклонялися їм із пошаною. Потім вони зайняли свої місця, а їхні господарі пройшли до крісел, де мали вершити суд над злочинцями.
У залі суду з’явилася адвокатеса Те Йон разом із Зухрою, її чоловіком Меліком та засудженим Ердоганом, який їм погрожував і також найняв адвоката. Суд розпочався із зачитування звинувачення Ердогану. Потім Те Йон почала перераховувати компрометуючі факти проти Ердогана, зазначивши, що він неодноразово відбирав у простих людей бізнеси та погрожував їм пістолетом. Те Йон знайшла всі докази проти Ердогана і попросила Його Величність засудити Ердогана за законом.
Після цього виступив адвокат Ердогана, який почав стверджувати, що землі та бізнеси належать Ердогану по праву, а прості люди нібито їх у нього вкрали. Але Те Йон знайшла ще більше доказів, що ці землі він привласнив незаконно, і адвокат Ердогана нічого не зміг зробити.
Емір Ібрагім порадився зі своїми синами, вислухавши аргументи адвокатів. Потім він велично встав і запитав у засудженого:
— То ти справді обманював, крав землі та бізнеси у людей? І гірше того — ти погрожував бідним людям. За це тебе карають п’ятьмастами ударами батогом і п’ятьма роками ув’язнення. Заберіть його!
Ердоган обурено стояв, але його вивели. Його родина намагалася зупинити це, але рішення еміра Ібрагіма було остаточним. Це означало, що справедливість перемогла. Зухра і Мелік подякували Його Величності Ібрагіму та його синам, а потім адвокатесі Те Йон, адже завдяки їй злочинця засудили, і права цієї родини були захищені.
Після цього вони залишили залу, а наступними засудженими були рабовласники. Емір Ібрагім став суворим і сказав:
— Ви знаєте, чому ви тут? Тому що ви заслужили муки, так само як ваші раби мучилися. У них були сім’ї, а ви знищили їхні села. Ми навіть співпрацювали з Абдаллой ібн Абдул-Азіза ібн Абдуррахмана Аль Шауда королем Саудівської Аравії, адже у його країні ви викрали невинних людей та вбили ынших людей в маленькому селі. Він також просив жорстоко покарати вас і повернути бідних людей додому. Він дозволив судити вас у Катарі. Наш наказ — вас негайно стратити.
Рабовласники жалюгідно намагалися благати еміра та шейхів-принців про помилування, але емір і шейхи-принци були непохитними. Емір Ібрагім голосно заявив:
— Якщо буде таке злочинне діяння, як продаж людей, це каратиметься стратою. Тепер вони будуть страчені сьогодні.
На подвір’ї, у присутності еміра Ібрагіма та його шейхів-принців, вони суворо стояли і спостерігали, як рабовласників стратили. Вони пишалися тим, що покарали злочинців, і це буде уроком для кожного, хто порушить закон.
Вечірнє повітря було прохолодним, коли Те Йон запросила Руслана на розмову. У її погляді читалася легка настороженість, і вона спокійно сказала:
— Руслане, ти уникнув суду сьогодні. Чому?
Руслан на мить задумався, відчуваючи її проникливий погляд.
— Я просто… вирішив, що моя присутність буде зайвою, — відповів він, намагаючись звучати впевнено, щоб приховати справжню причину.
Те Йон уважно поглянула на нього, але не стала наполягати.
— Це твоя справа, Руслане. Я не буду втручатися у твоє особисте життя. У кожного з нас є свої таємниці. Але коли прийде час, я муситиму з тобою дещо обговорити.
Її слова заінтригували Руслана, але він зрозумів, що зараз не час задавати питання. Те Йон м’яко усміхнулася й додала:
— Відпочивай сьогодні. Ти це заслужив.
Руслан коротко кивнув і вийшов на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. Там його вже чекала Катя з легкою усмішкою на обличчі.
— Погуляємось? — запитала вона, трохи пританцьовуючи від прохолоди.
— Погуляємось, — відповів Руслан, і на його обличчі з’явилася тепла усмішка.
Вони вирушили вечірніми вуличками, де їх оточували вогники ліхтарів. Атмосфера була наповнена романтикою і легкістю. Вони обидва знали, що зробили сьогодні добру справу, допомогли людям, і тепер могли просто насолоджуватися моментом — далеко від турбот і обов’язків.
