Раді Вас бачити!

Глава 8. Кохання понад усе

Тим часом, у шумному барі, де пияцтво і гнів змішувалися в одну воронку, Аміран сидів на краю столу, його погляд застиг у безодні чарок коньяку, які спустошені, немов і він сам був шовком, який втратив свою міцність. Глибока й гірка туга лунала у його серці. І тут він згадав Сибіл, бажаючи, щоб цей солодкий алкоголь зміг притупити його страждання.

До нього підсів чоловік, не соромлячись своєї настирливості.

— Гей, хлопче, не сумуй. У тебе таке життя попереду, навіщо витрачати його на такі дрібниці? Давай вип'ємо разом! — буркнув він, хапаючи Амірана за плече.

Розлючений, Аміран грубо відштовхнув його, і на його обличчях проступила ненависть.

— Руки геть!

Незабаром розмова прийняла похмурий оборот. Навчившись на злих уроках сум'яття, Аміран вдарив чоловіка, і бійка спалахнула, як вогонь, який хотілося б погасити, але який спалахував дедалі більше.

Розмішавшись із п'яним гомоном, обидва фактори швидко оцінили ситуацію, і охорона закладу втрутилася. Аміран був силою викинутий за двері, його гнів колесив за ним, перехоплюючи останні залишки свободи, думки про Сибіл та їхню спільну історію.

Холодний вітер обдував його, коли він крокував порожніми вулицями, залишивши за собою місця, де колись були друзі та радісні моменти. Тепер йому треба було дістатись додому, спотворення реальності знову стало частиною його життя — вечір став внутрішнім конфліктом, де він боровся зі своєю ненавистю та нещастями. 

Аміран бродив по темним вулицям свого села, зціпивши кулаки і стискаючи зуби. Його гнів кипів усередині, як розбурхане море. Він не міг змиритися з тим, що Сибіл більше не належала йому. Йому здавалося, що світ зрадив його, відібравши останню надію на щастя.

Він підняв голову до неба і прошепотів:

— Ніхто не забере її у мене… Ніхто!

Раптом він почув кроки. Хтось йшов за ним, але коли він озирнувся, вулиця була порожньою. Серце калатало. Він різко повернув за ріг і побачив темну фігуру, що стояла в тіні.

— Хто там?! — вигукнув Аміран, намагаючись здаватися впевненим, хоча всередині його охопило тривожне передчуття.

Фігура зробила крок уперед, і місячне світло осяяло обличчя незнайомця. Це був чоловік у чорному одязі, з гострим поглядом і легкою посмішкою.

— Ти хочеш повернути її, так? — голос незнайомця був спокійним, майже гіпнотичним.

Аміран насторожився:

— Що тобі потрібно?

— Я можу допомогти тобі… якщо ти готовий піти на все заради кохання.

Аміран зціпив кулаки. Він був готовий на все.

— Що ти пропонуєш?

Чоловік підняв руку і дістав зі складок свого плаща невеликий згорток.

— Це ключ до твого майбутнього. Візьми його… і дій. Але пам'ятай: будь-яке бажання має свою ціну.

Аміран вагався лише мить, а потім простягнув руку й ухопив згорток. Він ще не знав, що цей вибір змінить його життя назавжди…

Чи справді незнайомець допоможе Амірану повернути Сибіл? Чи це пастка, яка призведе до ще більшої біди? І що зроблять шейхи-принци, коли дізнаються про нову загрозу?

Аміран міцно стиснув у руках загадковий згорток і кивнув незнайомцю.

— Що мені з цим робити? — запитав він, напружено дивлячись на чоловіка в чорному.

— Відкрий тоді, коли будеш готовий. Але пам’ятай: назад дороги не буде, — незнайомець відступив у темряву, і за мить його вже не було видно.

Аміран відчув, як серце калатає в грудях. Його долоні спітніли. Він зробив кілька кроків до старої лавки під ліхтарем і розгорнув згорток. Усередині лежав маленький папірець із чітко написаними словами:

«Зустрічай світанок у руїнах старої мечеті. Ти дізнаєшся, що робити далі».

Аміран перечитав записку кілька разів, намагаючись зрозуміти її сенс. Що там на нього чекає? Чому саме стара мечеть?

Втім, вибору не було. Він знав лише одне — він не дозволить нікому відібрати у нього Сибіл.

Наступного ранку

Перші промені сонця забарвили небо в рожевий відтінок, коли Аміран добрався до руїн старої мечеті. Повітря було вологим, а на землі лежала роса. Він обережно ступив на потріскані камені, вдивляючись у напівзруйновані стіни.

— Нарешті ти прийшов, — пролунав знайомий голос.

Аміран обернувся і побачив того самого чоловіка в чорному. Тепер він стояв біля старого кам'яного вівтаря, його погляд був сповнений загадковості.

— Ти хочеш повернути Сибіл? — спокійно запитав він.

— Так, — твердо відповів Аміран.

— Тоді слухай уважно…

Тим часом у королівському палаці в країні Катарі

У бесідці сиділи шейхи-принци Тимофій, Хазар, Вадим, Саїд, Алі та шейха-принцеса Тамара. Вони пили чай і обговорювали останні події, коли до них підійшла Сибіл з квітами в руках.

Тамара, побачивши її, усміхнулася:

— О, дорога моя, де ти була?

Сибіл, трохи захекана від свіжого повітря, відповіла:

— Я тільки що прийшла додому, збирала квіти в нашому саду. Вони такі прекрасні, і я хочу поставити їх у вашій кімнаті мій брате Алі.

Алі, помітивши її, хитро усміхнувся:

— Сестричко, ти сама як квітка. Рано чи пізно хтось тебе зірве і буде піклуватися про тебе... Розумієш, про що ми говоримо?

Сибіл, сором’язливо дивлячись на братів, відповіла:

— Так, Алі, розумію.

Алі продовжив, вже серйозніше:

— Твоя мати з батьком говорили тільки що про тебе… Що ти скоро покинеш рідний дім. Вже призначено весілля на наступному тижні, всі домовленості з майбутніми свахами завершено, і тобі потрібно підготувати віддане.

Сибіл, тримаючи в руках букети, встала на коліна перед бним, з молитвою в голосі:

— Мій брат Алі, я благаю вас, не поспішайте з весіллям. Я не готова покинути свій рідний дім.

Тамара з м’яким поглядом сказала:

— Сибіл…

Сибіл, з тривогою в очах, продовжила:

— Не чиніть так зі мною. Я ж ваша улюблена сестра.

Тимофій, нахиляючись уперед, промовив:

— Так, ти наша улюблена сестра, тому ми робимо все, щоб ти була щаслива. А твій майбутній чоловік повинен бути гідним тебе... Ти, як королівська принцеса, також повинна відповідати.

Сибіл, вже спокійніше, але з легким жалем у голосі, відповіла:

— Так, розумію, Тіма.

Тамара, м’яко торкаючись її плеча, сказала:

— Не переживай, сестро. Твій принц буде тебе любити і берегти. Твій батько, Великий Емір Катару, не порадить тобі нічого поганого.

Сибіл з полегшенням зітхнула:

— Так, сестро Тамара.

Алі, помітивши, що сестра знову заспокоїлася, з усмішкою сказав:

— Ось і чудово, можеш йти, сестра.

Сибіл, почувши певне полегшення, встала і направилася до виходу.

Вадим, трохи задумавшись, вимовив:

— Хоча мені вона здається дивною... Останнім часом вона не зустрічається з нареченим і взагалі не говорить про нього. Може, вони посварилися?

Алі, качаючи головою, відповів:

— Малоймовірно... Тим більше її наречений багато працює. Не думаю, що вони могли посваритися.

Тамара, з сумом в очах, додала:

— Мені так здалося... Хоч би їй вийти заміж, нарешті.

У бесідці виникло напруження. Вадим, спостерігаючи за тим, як Сибіл іде, виглядав замисленим. Він поглянув на інших і заговорив з тривогою в голосі:

— Я не можу позбутися відчуття, що з Аміраном щось не так. Якщо він добереться до Сибіл, це може закінчитися погано.

Хазар, завжди спокійний, але з напруженням у голосі, відповів:

— Я теж відчуваю, що щось відбувається. Ця людина занадто небезпечна, і його амбіції виходять за межі всього. Якщо він вирішить втрутитися в наше життя, Сибіл може опинитися в небезпеці.

Сибіл сиділа біля вікна, дивлячись на прекрасний сад, який розкинувся за високими мурами палацу. Вона знала, що її доля вже вирішена — вона повинна вийти заміж за принца із Оману.

— Ви виглядаєте сумною, Ваше Величність, — промовила її служниця, ставлячи на стіл тацю з фруктами.

— Я просто думаю… про минуле, — тихо відповіла Сибіл.

Вона підняла руку і торкнулася кулона на шиї — єдиного нагадування про їхнє кохання з Аміраном. Вона думала, що він вже забув її. Вона думала, що це кінець…

Але чи справді це було так?

Невдовзі вона дізнається, що Аміран не збирається просто так відступати. І що їхній історії ще далеко до завершення…

Тим часом Аміран вдивлявся в незнайомця в чорному, його серце билося прискорено. Він відчував, що стоїть на межі чогось небезпечного.

— Що мені потрібно зробити? — нарешті запитав він.

Незнайомець усміхнувся.

— Відвоювати свою долю. Є спосіб змінити все. Але він потребує сміливості, сили… і готовності піти до кінця.

Аміран стиснув кулаки.

— Я готовий.

Чоловік кивнув і простягнув йому ще одну записку.

— Прочитаєш, коли залишиш це місце. А зараз — йди.

Аміран узяв записку і, не озираючись, рушив геть. Його думки були плутаними, але він знав одне — він більше не буде жертвою.

Палацова змова

У цей час у королівському палаці збиралися шейхи-принци. Вони були серйозні та зосереджені.

— Я не вірю, що він просто так відступить, — сказав Хазар, схрестивши руки на грудях. — Цей чоловік не розуміє ні слів, ні погроз.

— Нам потрібно діяти швидше, — додав Саїд. — Якщо він знову спробує наблизитися до Сибіл, цього разу все буде інакше.

— Ми повинні її захистити, — спокійно, але твердо промовив Алі.

Тамара, яка до цього мовчала, піднялася з місця.

— Ми зробимо все, щоб Сибіл була в безпеці. Але нам потрібно знати, які в нього плани.

Хазар кивнув.

— У мене є люди, які стежать за ним. Скоро ми дізнаємося, що він задумав.

В цей момент у зал зайшла служниця і низько вклонилася.

— Принцеса Сибіл просить дозволу говорити з вами.

Принци переглянулися.

— Нехай увійде, — сказав Алі.

Двері відчинилися, і Сибіл зайшла до зали. Вона виглядала спокійною, але її очі світилися тривогою.

— Я знаю, про що ви говорите, — тихо промовила вона. — І я хочу знати правду.

Принци здивовано подивилися на неї.

— Про що ти говориш, сестро?

Вона підняла голову.

— Я хочу знати, що з Аміраном. І що ви збираєтесь із ним зробити.

Сибіл уважно дивилася на братів, її серце стискалося від передчуття чогось важливого. Вона знала: якщо зараз вони їй не скажуть правду, то вона дізнається її іншим шляхом.

— Ви щось приховуєте, — твердо сказала вона. — Я хочу знати, що сталося насправді.

Принци переглянулися. Тамара першою заговорила:

— Сибіл, тобі краще не знати.

— Я вже не маленька дівчинка, — вона стиснула кулаки. — Скажіть мені правду!

Хазар зітхнув і подивився на Алі.

— Гаразд, ми розкажемо, — сказав Алі.

Він сів навпроти сестри й заговорив:

— Декілька днів тому ми знайшли листи з погрозами. Вони були адресовані нашим матерям. Ми дізналися, що їх писав Аміран. Він не хоче змиритися з тим, що ти заручена.

Сібіл розширила очі.

— Листи з погрозами?

— Так, — підтвердив Саїд. — Він писав, що ніколи не відпустить тебе, що готовий піти на все, аби ти була з ним.

— Ми пішли до нього і попередили, щоб він залишив тебе в спокої, — додав Тимофій. — Але він погрожував нам. Сказав, що зробить усе, щоб зруйнувати нашу родину, якщо ми завадимо йому.

Сибіл затремтіла.

— Це... неправда…

— Ми не будемо тобі брехати, сестро, — серйозно промовив Алі.

Тамара поклала руку на плече Сибіл.

— Ми розуміємо, що тобі важко це прийняти. Але Аміран уже не та людина, яку ти знала. Він одержимий тобою.

Сибіл не знала, що сказати. В її очах блищали сльози.

— Я хочу побачити ці листи…

Хазар мовчки піднявся і дістав зі столу декілька аркушів паперу. Він поклав їх перед сестрою.

Сибіл, затамувавши подих, взяла один із них і почала читати.

"Ви заплатите за все, що ви заподіяли мені біль. Ви не заслуговуєте нічого хорошого. Я зроблю все, щоб заволодіти Сибіл, і ви пошкодуєте, якщо станете на нашому шляху. Я зроблю ваше життя солодким, якщо завадите нашому щастю з Сибіл."

Її руки затремтіли, а аркуш випав на підлогу.

— Це… це не може бути правдою…

— Але це правда, — твердо сказав Алі.

Сибіл схопилася за голову.

— Я думала… що він просто не може мене забути… але я не думала, що він здатний на таке…

— Тепер ти розумієш, чому ми хочемо тебе захистити? — запитав Саїд.

Вона мовчала, намагаючись осмислити все, що почула.

— Що… що ви збираєтесь робити?

— Ми стежимо за ним, — відповів Хазар. — Якщо він знову спробує щось зробити, ми зупинимо його.

Сибіл похитала головою.

— Ні… Я сама хочу з ним поговорити.

Шейхи-принци здивовано подивилися на неї.

— Ти не можеш! Це небезпечно!

— Я повинна, — наполягала вона.

— Ми не дозволимо тобі зустрічатися з ним наодинці, — сказав Алі.

— І я не прошу вас залишати мене саму, — відповіла Сибіл. — Просто дозвольте мені поговорити з ним.

Тамара подивилася на неї з тривогою.

— Ти впевнена?

— Так, — твердо сказала Сибіл.

Вона повинна була побачити Амірана. Вона повинна була почути його слова. І зрозуміти, чи залишилося в ньому щось від тієї людини, яку вона колись кохала…

Аміран був одержимий Сибіл і не міг змиритися з тим, що вона заручена з принцом із Омана. Його розум затьмарила ревність і ненависть до її сім’ї, яку він звинувачував у розлуці з нею. Він почав будувати підступний план, щоб зруйнувати заручини й повернути Сибіл будь-якою ціною.

Зустріч Сибіл та Амірана

Сибіл не могла спокійно спати. Листи, які їй показали брати, не виходили з голови. Вона не могла повірити, що Аміран, її перше кохання, здатен на таке. Вона знала його як добру, чесну людину, яка завжди захищала слабких. Що ж із ним сталося?

Наступного дня, попри протести Тамари й братів, Сибіл вирушила на зустріч із ним. Вони домовилися побачитися на старому ринку, подалі від чужих очей через служниць.

Коли вона підійшла, він уже чекав. Виглядав втомленим, зарослим, але в його очах горіло щось небезпечне.

— Ти прийшла… — його голос тремтів від емоцій. — Я знав, що ти прийдеш.

— Аміран, — вона подивилася йому в очі, — що з тобою сталося?

— Що сталося? — Він розсміявся. — Ти питаєш, що сталося? Ти була моєю, а тепер заручена з принцом! Ти справді хочеш вийти за нього?

Сібіл мовчала.

— Ти не розумієш, я не можу без тебе! — він схопив її за руку. — Вони забрали тебе в мене!

Вона вирвала руку.

— Ти пишеш листи з погрозами! Ти погрожував моєї матері! Це не той Аміран, якого я знала!

— Я зробив це заради нас! Вони хочуть видати тебе заміж, як товар, а я… я кохаю тебе!

— Це не кохання, це одержимість! — вона зробила крок назад.

Його обличчя змінилося, очі налилися темрявою.

— Якщо я не можу мати тебе, то й він теж не зможе!

Сибіл здригнулася.

— Що ти задумав?

— Якщо весілля не скасують… станеться щось погане…

Сибіл зрозуміла: Аміран уже зайшов надто далеко. Це була не просто ревність — це була небезпека.

— Це останній раз, коли я з тобою розмовляю, — твердо сказала вона. — Якщо ти зробиш щось моїй родині, я сама ніколи тобі цього не пробачу.

Вона розвернулася й пішла, залишаючи Амірана в люті. Він не міг дозволити їй піти. Він зробить усе, щоб зруйнувати це весілля… навіть якщо доведеться піти до крайніх заходів.

Втеча Сибіл та Амірана

Після зустрічі з Аміраном Сибіл довго не могла заспокоїтися. Його слова звучали в її голові, а серце билося швидше від думки, що він готовий піти на все заради неї. Вона завжди знала його як пристрасну людину, але тепер його одержимість лякала і… водночас захоплювала.

Всю ніч вона не спала. Вранці, дивлячись у дзеркало, вона зрозуміла, що не може жити в золотій клітці. Їй набридло бути просто королевської принцесою Катару, слухати накази батьків та страших братів, виконувати волю сім’ї.

Вона прийняла рішення.

Ввечері вона знову зустрілася з Аміраном у тому ж місці.

— Я згодна, — тихо сказала вона.

Його очі спалахнули радістю.

— Ти серйозно?

— Так, — її голос тремтів. — Ми втечемо. Раз і назавжди.

Вони домовилися: завтра вночі, коли всі заснуть, Аміран чекатиме її біля старої пристані. Звідти вони попливуть човном у невідомість, подалі від королівських палаців, заручин і обов’язків.

Але вони не знали, що їх підслуховують.

Трохи далі, в тіні, стояла Велика принцеса Рахіма — тітка Сибіл. Вона випадково побачила племінницю з цим чоловіком і почула все, про що вони говорили.

Вона могла зупинити це.

Але Рахіма не хотіла.

Вона завжди бажала Сибіл щастя, а не шлюбу, продиктованого політикою. Вона сама колись кохала простого чоловіка, але її змусили відмовитися від нього. І тепер вона не хотіла, щоб її племінниця повторила її долю.

Тому вона поклялася:

"Я нікому не скажу."