Раді Вас бачити!

Глава. 32 Удар серця між рядками

Наші дні

Україна, Києв, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця.

В аудиторії медичного університету панувала напружена тиша. Студенти сиділи за довгими рядами столів, зосереджено заповнюючи екзаменаційні листи. За вікнами бушував вітер, але всередині повітря було просякнуте хвилюванням—цей іспит вирішував багато.

Настя нервово прикусила губу, вдивляючись у тестові питання. Її серце билося занадто швидко, але не тільки через іспит. Десь поряд сидів він—принц Амір.

Він схилився над своєю роботою, його темне волосся трохи спадало на лоба, а довгі пальці швидко виводили рівні букви. Здавалося, він повністю зосереджений, але іноді його карі очі піднімалися, крадькома ловлячи погляд Насті.

Вона теж це помічала. І щоразу її блакитні очі поспішно відводилися, щоки палали рум’янцем.

Вона знала, що між ними є щось більше, ніж дружба. Щось справжнє. Але боялася визнати це навіть перед собою.

Іспит добігав кінця, коли раптом один зі студентів, не витримавши напруги, впустив ручку. Гучний звук прорвав тендітну тишу аудиторії.

Настя здригнулася.

Амір раптово підвівся. Його впевнені кроки прорізали повітря, коли він попрямував просто до неї.

— Перепрошую, професоре, можна хвилину?

Викладач здивовано подивився на нього, але кивнув.

Настя в розгубленості спостерігала, як Амір підійшов до її столу.

— Амір, що ти…

Але він не дав їй договорити. Його карі очі впивалися прямо в її душу.

— Я кохаю тебе, Настю.

В аудиторії запанувала гнітюча тиша.

Настя завмерла.

— Щ-що?

Амір усміхнувся, нахилився ближче і прошепотів:

— Я більше не можу це приховувати. Ти моя. Ти завжди була моєю..

Вона відчула, як жар підіймається до щік. Усі погляди були прикуті до них.

Викладач роздратовано прокашлявся.

— Амір, це, звичайно, зворушливо, але у нас іспит.

Амір не відводив очей.

— Відповідай, Настю. Ти відчуваєш те саме?

Її серце гучно билося в грудях

— Так… — тихо видихнула вона. А потім голосніше, впевненіше. — Так, я теж тебе кохаю.

Амір усміхнувся, взяв її долоню та легко стиснув пальці.

— Тоді після іспиту ти йдеш зі мною на побачення. Я хочу познайомитися з твоєю сім’єю.

Настя засміялася і кивнула.

— Добре.

Викладач важко зітхнув.

— Ну то хоч іспит допишете до кінця?

Аудиторія вибухнула сміхом. Настя та Амір знову зайняли свої місця, але тепер їхні серця билися в унісон.

Ресторан «Прага»

Після екзамену, вже Настя сиділа навпроти Аміра, ніжно крутячи ложку в чашці з кавою. У ресторані панувала затишна атмосфера—приглушене світло, тиха музика та аромат свіжозготовлених страв.

Амір, прибравши телефон, уважно подивився на неї.

— Ти розумієш, що скоро нам доведеться познайомитися з моїми рідними?

Настя підняла очі, трохи сором’язливо усміхаючись.

— Звісно, я розумію. Але… мені трохи страшно.

Амір усміхнувся.

— Вони люди суворі, але справедливі. І я знаю, що ти їм сподобаєшся.

Вона зітхнула, відставляючи чашку.

— А як думаєш, твоя родина прийме мене? Все ж я звичайна дівчина, а ти… принц.

Амір нахилився ближче, його голос став м’якшим.

— Мене не хвилюють титули, Насте. Мене хвилюєш ти.

Настя усміхнулася, але її очі залишалися задумливими.

— А моя мама і сестри?

Амір відкинувся назад, його погляд став грайливим.

— Думаю, мені буде складніше з твоїми рідними, ніж тобі з моїми.

Настя засміялася.

— Можливо. Вони мене люблять і хочуть, щоб я була щаслива. Але вони точно захочуть дізнатися про тебе більше.

Амір підморгнув.

— Тоді влаштуємо вечерю. Я познайомлю тебе зі своєю родиною, а потім зустрінемося з твоїми.

Вона кивнула, відчуваючи, як її серце наповнилося теплом.

— Мені подобається ця ідея.

Він взяв її руку, легко стиснувши пальці.

— Тоді незабаром ми зробимо цей крок. Разом.

Настя усміхнулася. У цей момент вона знала—її майбутнє лише починається.

Парк Шевченко

Настя, сповнена щастя, ледве стримувала усмішку, йдучи вулицею. Її серце все ще билося прискорено після побачення з Аміром. Вона не могла повірити—вона закохалася. По-справжньому.

Але найбільше її радувало те, що він відчував те саме.

Вона знала, кому першій має розповісти про це.

Принцеса Вікторія.

Саме вона познайомила її з Аміром. Вікторія завжди казала, що цей принц—людина з добрим серцем, і тепер Настя переконалася в цьому сама.

Катар, Доха, у королівському саду

Теплий весняний день огорнув королівський сад ароматом квітучих дерев. Принцеса Вікторія влаштувалася на м'якому пледі під розкішною вишнею, тримаючи в руках улюблену книгу. Поруч згорнувся пухнастий білий кошеня на ім’я Зефір—її вірний компаньйон у всіх самотніх прогулянках.

Сонячні промені грали у волоссі Вікторії, а легкий вітерець шелестів сторінками. Все було спокійно, поки по вимощеній доріжці не підбігла маленька принцеса Катріна—її молодша сестра, одна з трійнят, які нещодавно відзначили своє п’ятиріччя.

— Давай, сестричко, гратися в догонялки! — радісно вигукнула Катріна, стискаючи в руках букет польових квітів.

Вікторія засміялася, відклала книгу і встала.

— Ну добре, але не тікай надто швидко!

Принцеси побігли по саду, сміючись та граючись. Катріна весело кричала:

— Не доженеш! Не доженеш!

Здалеку за ними з ніжною усмішкою спостерігала корейська служниця Чок Ін. На витонченому підносі вона несла келих свіжовичавленого апельсинового соку, прикрашеного долькою лайма та гілочкою м’яти. Підійшовши до столика, вона поставила сік, і саме в цей момент на столі завібрував телефон Вікторії.

Чок Ін узяла телефон у руки, поглянула на екран і тихо сказала:

— Ваше Високість, принцесо Вікторіє, вам телефонує ваша подруга Настя.

Вікторія зупинилася, поцілувала Катріну в щічку й підійшла до служниці.

— Дякую, Чок Ін. Ти вільна, доглянь поки за Катріною, — сказала вона, беручи телефон.

— Алло, привіт, Насте! — радісно відповіла Вікторія, ще усміхаючись після гри.

— Привіт, Вікторіє! Ти зайнята?

— Уже ні. Щойно грала в догонялки з Катріною. Вона така жвава, ледве встигаю за нею. Їй нещодавно виповнилося п’ять, як і її сестрам.

— Виходить, вони трійнята? — здивувалася Анастасія.

— Звичайно, — усміхнулася Вікторія. — Як кажуть, Бог любить трійцю.

Наступила пауза, і голос Насті став трохи схвильованим.

— Слухай, Вікторіє… Я повинна тобі сказати. Я закохалася.

Вікторія завмерла, здивовано піднявши брову.

— Ого. І хто ж цей щасливчик?

— Твій зведений брат Амір, — з хвилюванням вимовила Настя.

Запала тиша. Навіть Чок Ін, що стояла трохи осторонь з Катріною, ненароком обернулася—вона почула все.

— Оце так новина… — нарешті сказала Вікторія, трохи ошеломлена. — Ну що ж, Насте, я рада за тебе. Чесно, не думала, що все закрутиться так швидко між вами. Хоча… я здогадувалася, що він запав на тебе.

— Він зізнався, що хоче бути зі мною все життя, — визнала Настя.

Вікторія усміхнулася, але її погляд залишався задумливим.

— Амір—щира людина. А ти? Ти впевнена у своїх почуттях?

— Впевнена. Я не розчарую твого брата. І вдячна тобі за те, що ти нас познайомила.

— Перестань дякувати. Головне—щоб ви були щасливі. Але ти ж розумієш… східні та королівські сім’ї—це зовсім інший світ. Закони, традиції, повага до батьків—усе це ти маєш прийняти.

— Я готова, — твердо відповіла Настя. — Я поважаю його сім’ю та його матір. До речі… вона ж твоя мачуха?

— Так, королева Маріама—друга дружина мого батька, — підтвердила Вікторія.

— Тоді ти, мабуть, добре її знаєш. Допоможеш мені зрозуміти, що можна, а що—ні?

— Звичайно. Я тобі все розповім.

— До речі, Амір хоче познайомитися з моєю родиною. Схоже, у нас все серйозно…

— Я впевнена, що він покаже себе з найкращого боку. Ти з ним щаслива?

— Дуже, Вікторіє. Я нарешті щаслива.

— Тоді, гадаю, нам варто зустрітися та все обговорити. Може, підемо кудись у ресторан?

— Чудова ідея!

— Тільки не забудь поговорити з мамою. Вона повинна знати.

— Обов’язково. Ну все, мені пора, — сказала Настя.

— До зустрічі, дорога. Щасти вам!

Після дзвінка Вікторія ще довго стояла з телефоном у руках, задумливо дивлячись на сад. Вона не очікувала, що її подруга закохається у її зведеного брата. Але десь у глибині душі вона відчувала—все сталося саме так, як і повинно було.

Королівський палац 

Принцеса Вікторія мовчки стояла біля вікна, її погляд був спрямований у далечінь, туди, де сонце повільно ховалося за горизонтом. У глибині душі її турбувало одне—чи прийме королівська сім’я Настю?

Вона знала, що королева Маріама суворо дотримується традицій, а Настя не походить із заможної родини. Як би Амір не був впевнений у своїх почуттях, Вікторія боялася, що його рідні побачать у її подрузі простолюдинку, яка не достойна принца.

— Ваша Величність, — пролунав лагідний голос Чок Ін.

Вікторія повернула голову. Її вірна служниця дивилася на неї з легкою усмішкою.

— Ви хвилюєтеся за Настю?

Принцеса кивнула.

— Я боюся, що її не приймуть.

Чок Ін підійшла ближче, її голос став ще тихішим, але від того ще впевненішим.

— Якщо Амір кохає її, якщо вона робить його щасливим… тоді рано чи пізно сім’я прийме її.

Вікторія зітхнула, її серце почало битися трохи спокійніше.

— Ти справді так думаєш?

— Я це знаю, — з ніжністю відповіла Чок Ін. — Любов важливіша за походження.

Вікторія поглянула на неї і усміхнулася.

Можливо, її тривоги були марними.

 

Києв, Україна

У самому серці Києва, у просторій трикімнатній квартирі, Дем’ян сидів біля панорамного вікна, вдивляючись у вечірнє місто. Це житло було його заслугою—результатом років наполегливої праці та самовідданості. Він досяг усього сам, і тепер був відомим лікарем у престижній столичній клініці, а його ім’я знали навіть у Дніпрі.

Але, незважаючи на всі здобутки, його думки безупинно поверталися до єдиної людини—принцеси Вікторії. Її ніжний східний погляд, чарівна усмішка, дзвінкий голос… Він кохав її щиро, всім серцем, і вже прийняв рішення.

Він взяв відпустку.

Щоб поїхати до неї.

Щоб зустрітися з королівською сім’єю в Катарі.

Щоб попросити її руки.

Він знав, що цей шлях буде непростим—королівські традиції, погляди придворних, можливо, навіть сумніви самого короля. Але він був готовий. Готовий довести, що його кохання справжнє, що він не просто лікар, а людина, яка здатна зробити Вікторію щасливою.

І коли він нарешті закрив валізу, в його серці не залишилося сумнівів.

Він їде до неї.

Дем’ян закрив валізу, коли раптом у двері постукали.

— Ще одну валізу збираєш? — пролунав знайомий голос Логана, його найкращого друга.

Дем’ян усміхнувся, запрошуючи його всередину.

— Можна і так сказати. Їду в Катар.

Логан підняв брови.

— Серйозно? Тоді у нас збіг. Я теж збирався туди.

Дем’ян здивовано поглянув на нього.

— І навіщо тобі Катар?

Логан сів на диван, відкинувшись назад із задоволеною усмішкою.

— У принцеси Крістіни скоро день народження. Я хочу подарувати їй чорного коня. Це її мрія, знаєш?

Дем’ян кивнув.

— Гарний жест. Ти ж її наречений, тож вона точно оцінить.

Логан уважно подивився на друга.

— А ти навіщо їдеш?

Дем’ян трохи помовчав, а потім упевнено сказав:

— Я збираюся просити руки Вікторії в королівської родини.

Логан свиснув.

— Ну ти даєш.

Дем’ян усміхнувся.

— Так, але просто так це не зробиш. Я маю довести, що гідний її.

Логан поплескав його по плечу.

— Тоді поїдемо разом. У нас обох є свої цілі, і я хочу, щоб ти досяг своєї.

Дем’ян усміхнувся, відчуваючи, що його рішучість лише зміцнилася.

— Поїхали в Катар.

Разговор Дем’яна и Логана внезапно прервал тихий голос.

— Будь обережний, Дем’яне.

Обидва чоловіки різко обернулися. У дверному проході стояв Рамзан—його обличчя було виснажене після довгих днів у лікарні, але погляд залишався пильним.

Дем’ян одразу піднявся, його голос став серйозним.

— Ти не повинен вставати, Рамзане. Тобі потрібно відпочивати.

Рамзан похитав головою, зробив крок вперед.

— Не можу мовчати. Якщо ти їдеш у Катар… тобі потрібно знати правду.

Логан з цікавістю подивився на них, а Дем’ян насупився.

— Я готовий. Говори.

Рамзан провів рукою по обличчю, ніби зважуючи свої слова.

— Королівська сім’я Вікторії—це не просто титули та традиції. Їм важливо, хто ти, звідки ти прийшов, яку силу маєш.

Дем’ян уважно слухав, його пальці несвідомо стиснулися в кулак.

— Ти про щось конкретне?

Рамзан опустив погляд, неначе уникаючи головного.

— Просто будь обережним. Не всі там будуть раді твоїй появі.

Дем’ян задумався.

— Але Вікторія кохає мене. Її вибір має значення.

Рамзан стиснув щелепу, але лише кивнув.

— Сподіваюся, що так.

Логан поклав руку на плече Дем’яна.

— Ми будемо там разом, брате.

Дем’ян видихнув і кивнув.

— Поїдемо в Катар.

Рамзан похитав головою.

— Я поки не готовий туди їхати. 

Дем’ян подивився на друга з розумінням.

— Тоді скажи, коли будеш готовий. Ми поїдемо разом.

Рамзан нічого не відповів, лише мовчки глянув у вікно, де за горизонтом згущалася ніч. Спочатку Рамзану потрібно придумати план, як побачитися з Рахімою.

 

Запоріжжя, Україна

Принцеса Ліза довго шукала Олафа по всій Україні. Кожне місто, кожна вулиця могли бути його прихистком. Але серце підказало їй правильний шлях—і воно привело її до Запоріжжя, у мальовничу Долину водоспадів.

Коли вона нарешті його побачила, її серце затрепетало.

Олаф сидів на камені біля бурлячого потоку, його плечі були напружені, погляд спрямований у воду, немов він намагався втопити свої гіркі спогади.

Ліза зробила крок уперед.

— Олаф…

Він повільно повернув голову, його очі потемніли від суму.

— Що тобі потрібно, Лізо? — його голос був тихий, але напружений.

Вона стиснула кулаки, набираючись сміливості.

— Я відмовилася від Таріка заради тебе, — промовила вона твердо. — Я покинула Катар, щоб знайти тебе.

Він здригнувся, але мовчав.

— Я кохаю тебе, Олафе. І мені байдуже, що скаже моя сім’я. Я не дозволю їм знову завдати тобі болю.

Олаф уважно слухав.

— Ти готова зректися своєї родини заради мене?

Ліза усміхнулася крізь набіглі сльози.

— Якщо вони знову тебе відкинуть—так.

Він довго дивився на неї, а потім, нарешті, зробив крок назустріч.

— Ти справді приїхала заради мене?

— Так.

Між ними запала мовчазна пауза, сповнена чогось важливого.

— Тоді ми поїдемо разом на день народження Крістіни, — сказав Олаф. — Ми покажемо всім, що кохаємо одне одного.

Вона кивнула, а потім Олаф, більше не вагаючись ні секунди, притягнув її ближче.

Їхні губи злилися у пристрасному поцілунку, а навколо шумів водоспад—як підтвердження їхньої любові, яку неможливо зупинити.

 

Мальовнича Київська обл, Україна

Вечірній Мальовнича потопав у м’якому світлі ліхтарів, а шум течії Дніпра створював спокійну, майже чарівну атмосферу. У дорогому готелі, наповненому розкішшю та святковим веселощами, принц Вахіт святкував день народження своєї сестри Еліс.

Але серед шампанського і сміху його увагу несподівано привернула вона.

Офіціантка Віра.

Її граційні рухи, зосереджений погляд, м’яка усмішка—все це змусило його серце завмерти. Він спостерігав за нею, ледь усвідомлюючи, що вперше в житті відчув щось більше, ніж просто інтерес.

Та коли він вирішив поглянути на неї ще раз, її вже не було.

Вахіт насупився і обережно запитав у адміністраторки:

— Де я можу знайти офіціантку Віру?

Жінка зам’ялась, її погляд потемнів.

— Вона звільнилася.

Вахіт здивувався.

— Чому?

Адміністраторка нервово подивилася на нього.

— Один чоловік чіплявся до неї. Вона більше не могла тут працювати.

Гнів спалахнув в очах принца.

— Хто він?

Адміністраторка назвала ім’я.

Не вагаючись ні секунди, Вахіт вирушив до цього чоловіка.

Коли він знайшов його, лють холодним потоком розлилася в його жилах.

— Якщо ти ще раз наблизишся до Віри… — його голос був низьким та загрозливим. — Я викличу поліцію.

Чоловік розгублено моргнув, але Вахіт не зупинився.

— Ти намагався її примусити… і це злочин. — Він зробив крок ближче. — Я—принц Катару. Думаєш, я дозволю тобі так чинити?

Чоловік розкрив рот від здивування, його обличчя зблідло.

— Я… Я більше не буду…

Вахіт пильно подивився на нього ще мить, а потім розвернувся.

Йому потрібно було знайти Віру.

Принц Вахіт скинув взуття, щоб відчути прохолоду піску. Вечірнє повітря було напоєне солонуватим ароматом річки, а далекі ліхтарі кидали тремтливі відблиски на воду. Він йшов пляжем, розшукуючи Віру.

Раптом його увагу привернула жіноча туфелька, що лежала на мокрому піску. А трохи далі—тихий плач.

Віра сиділа біля річки, її плечі здригалися, а погляд був опущений вниз.

Вахіт підійшов ближче, зняв піджак і обережно накинув його на її плечі.

— Я знаю, що сталося, — його голос був тихий, але сповнений турботи.

Вона підняла на нього очі, сповнені болю.

— Чому тобі це цікаво?

Вахіт не відвів погляду.

— Бо ти не маєш лишатися з цим наодинці.

Віра мовчала кілька секунд, потім тихо сказала:

— У мене є мама та дві сестри. Старша, Світлана, працювала в Туреччині, але повернулася, бо робота покоївки не склалася. А молодша, Настя, мріє стати лікарем.

Вахіт уважно слухав.

— А твій батько?

Віра гірко усміхнулася.

— Він давно пішов. Працював у ЦРУ. Покинув нас, зрадив маму.

Вахіт відчув, як всередині щось стислося.

— Ти мрієш про кращу долю?

Віра кивнула.

— Так.

Потім вона запитала:

— А ти хто?

Вахіт усміхнувся.

— Я принц Катару.

Віра здивувалася.

— Я знаю твою сестру, принцесу Вікторію. Ми дружимо.

Вахіт зацікавлено підняв брови.

— Справді?

Віра кивнула.

— Вікторія добра.

Вахіт задумався, а потім запропонував:

— Ходімо в ресторан.

Віра усміхнулася.

— Так, давай.

У ресторані Вахіт подивився їй в очі і сказав прямо:

— Ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною в Катар, на день народження моєї сестри, принцеси Крістіни.

Віра застигла, а потім усміхнулася.

— Це шанс змінити моє життя.

Вахіт стиснув її долоню.

— Це шанс бути разом.

Светлана ніколи не думала, що опиниться в такій ситуації.

Вона жила простим життям, працювала покоївкою, мріяла про кращу долю. І коли зустріла Кемаля, її серце відкрилося надії. Він був добрим, уважним, делікатним. Він не здавався людиною, яку хвилювали титули чи статус.

Але в круїзі все змінилося.

Кемаль був принцом Катару.

Його сестри швидко дали зрозуміти, що вона тут зайва. Їхні слова, їхні погляди—все ясно говорило: вона не належить цьому світу.

Вона пішла.

Повернулася в Україну, до родини, без роботи, без надії.

І раптом дізналася ще одну правду.

Вона носила дитину Кемаля.

Її серце гучно калатало, думки плуталися. Вона могла б сказати йому, могла б спробувати повернути його…

Але ні.

Кемаль не повинен знати.

Ніхто не повинен знати.

Вона прийме це випробування сама.

Лідія дізналася, що її старша донька Світлана повернулася з Туреччини.

Без роботи.

Вона також знала, що Світлана зустрічалася з чоловіком на ім’я Кемаль, не підозрюючи, що він принц Катару.

— Ти марно з ним зустрічалася, — сказала Лідія, її голос був напруженим. — Турки… вони нечесні. Вони обманюють дівчат, а потім завдають болю.

Світлана мовчала.

Але в її погляді читався протест.

— Мам, ти нічого не знаєш про нього.

— Я знаю достатньо, — Лідія схрестила руки. — І що тепер? Де твоя робота? Де нормальний чоловік?

Світлана стиснула губи, її дихання стало тяжким.

— Мам, досить!

— Ти мене розчарувала, Світлана…

Розмова швидко переросла у сварку. Слова ставали різкими, голоси—гучнішими.

Коли в дім увійшла Настя, її серце стиснулося.

— Перестаньте! — вигукнула вона.

Напруження завмерло.

Настя поглянула на матір, потім на сестру.

— Досить сваритися. Сядьмо за стіл. Поговорімо спокійно.

Лідія насупилася, але врешті-решт зітхнула. Світлана відвернулася, намагаючись приховати біль.

За вечерею ніхто не повертався до теми Кемаля, але між Світланою та Лідією повисла холодна тиша.

Лідія все ще була розчарована.

А Настя залишилася єдиною, хто підтримував сестру.