Спочатку:
На сторінку книги
Глава 9. Таємниці під загрозою
Таємний шлюб Сибіл та Амірана
Польща, Краків
Через декілька днів Аміран і Сибіл перетнули кордон, залишивши позаду Близький Схід і своє минуле. Вони вирушили в Польщу — країну, де їх ніхто не знав і не шукав.
Там, у невеликому містечку, вони знайшли прихисток. Аміран орендував невеличкий будинок серед лісу, подалі від міського шуму та сторонніх очей.
Але він знав: без шлюбу вони завжди будуть у небезпеці.
Він звернувся до місцевого священника, старого та доброго чоловіка, і умовив його провести вінчання таємно, без свідків, без розголосу.
— Ви впевнені? — запитав священник, дивлячись на молодих людей.
— Так, — тихо відповіла Сибіл, стискаючи руку Амірана.
Її очі були повні страху та надії. Вона не знала, чи правильно робить, але її серце підказувало: це її доля.
Церемонія була простою. Не було дорогих суконь, коштовних прикрас, натовпу гостей. Тільки свічки, тиха молитва та їхні обітниці, які лунали під старовинним кам’яним склепінням церкви.
— Віднині ви чоловік і дружина, — промовив священник, благословляючи їхній союз.
Аміран поцілував Сибіл. Це був не просто поцілунок — це була обіцянка:
"Я захищу тебе. Я не дозволю тебе забрати."
Тепер вони належали один одному. Але що буде далі? Адже сім'я Сибіл не забуде про її зникнення...
Тим часом у королівському палаці в країні Катарі
Шейха-принцеса Тамара, вирішивши відвідати молодшу сестру, вирушила до її спальні. Останнім часом Сибіл поводилася дивно, і Тамара була впевнена, що вона щось приховує. Вона сподівалася знайти хоч якісь сліди, які пояснили б її вчинок.
Підійшовши до дверей, вона легко постукала, але не отримавши відповіді, ввійшла всередину. Спальня була тихою і порожньою. Сибіл не було. Її ліжко було акуратно заправлене, але на подушці лежало щось, що відразу привернуло увагу Тамари — лист, зав’язаний червоною стрічкою.
Тамара підійшла до ліжка і обережно взяла лист. Усередині вона знайшла кілька рядків, написаних каліграфічним почерком, який вона одразу впізнала як почерк самої Сибіл.
Вона розгорнула лист і почала читати:
«Дорога сестро Тамара,
Якщо ти читаєш цей лист, значить, ти вже зрозуміла, що я пішла. Я не прошу вибачення, але я повинна бути чесною з тобою. Моє життя тут, у цих стінах, більше не має сенсу. Я втомилася від постійного контролю і твого нагляду, який душить мене. З Аміраном ми знайшли один одного, і разом ми можемо бути вільними, незважаючи на всі загрози, які можуть нас чекати.
Я знаю, що ти розчарована в мені, і я не осуджую тебе за це. Але я повинна була вчинити так, як вчинила. Я не можу жити в неволі чужих очікувань, бути тією, ким мене хочуть бачити. Ми з Аміраном йдемо, і нам не потрібно нічого, крім один одного.
Прощавай. Бажаю тобі знайти свій шлях і стати тією, ким ти хочеш бути, а не тим, ким тебе змушують бути.
З любов’ю,
Твоя сестра, Сибіл.»
Тамара відкинула листа і відчула, як всередині все зжимається. Вона довго стояла, дивлячись на нього, усвідомлюючи, що це не просто втеча, а цілий виклик. Сибіл не побоялася порушити все, що було їм так дорого. Ця зухвалість, ця незалежність, здавалося, руйнували не тільки всі її плани, а й саму сутність сімейних традицій.
Тамара стисла листа в кулаці і з люттю повернулася до свого кабінету. Вона вже знала, що Алі повинен дізнатися про це, і що їм не лишається часу на роздуми. Рішення було прийняте.
Але в глибині душі Тамара відчувала, як холодний страх охоплює її серце: що, якщо Сибіл і Аміран дійсно зможуть піти і знайти своє місце в цьому світі, навіть якщо це буде поза межами їхньої влади і контролю?
Тамара стояла в своєму кабінеті, стиснувши в руках лист, який тільки що отримала. Гнів переповнював її, і вона, не витримавши, розпахнула двері і направилася до слуги.
— Як ти могла?! — закричала Тамара, дивлячись на служницю, яка стояла перед нею з опущеною головою. — Ти дозволила Сибілу втекти? Ти порушила всі наші правила!
Служниця, стоячи з опущеними очима, мовчала, не наважуючись виправдовуватись.
— Я наказала тебе, — продовжила Тамара, — А ти знову допустила цю помилку! Ти отримаєш покарання за свою недбалість!
Служниця похитнулась від страху, але не посміла нічого сказати. Тамара розвернулася і пішла до столу, дістаючи з ящика телефон.
— Алі має дізнатися про це, — сказала вона, набираючи номер.
Через кілька секунд трубку підняв Алі, і його голос прозвучав строгим і рішучим.
— Що сталося, Тамара?
— Сибіл зникла, — відповіла вона з нервовістю в голосі. — Вона втекла з Аміраном. Допомогла їй служниця. Я покарала її, але тобі потрібно знати, що це катастрофа. Сибіл розірвала всі зв'язки з нами.
Гнів Алі не змусив себе довго чекати.
— Що?! — його голос звучав з погрозливим хрипом. — Вона втекла з Аміраном? Скажи мені, де вони, і я особисто наведу порядок.
Тамара мовчала в слухавку, нічого не маючи йому відповісти.
— Я відправлю людей їх шукати, — сказав Алі. — Я велів їм повернути їх будь-якими засобами. А Аміран отримає сто ударів кнутом, коли повернеться. Ти мене зрозуміла?
— Так, зрозуміла, Алі, — тихо сказала Тамара.
— Це не залишиться без наслідків, ніхто не повинен знати, навіть наш батько емір Катар. Знайдуть їх і приведуть. Я особисто сам буду з ними розбиратись, — відповів Алі, його голос звучав жорстко і непохитно.
Тамара поклала трубку і з роздратуванням подивилася на слугу. В цей момент її погляд пом'якшав, але вона все ж продовжила:
— Нехай знають, що з нами краще не жартувати.
Тим часом, в іншому кінці палацу, Велика принцеса Рахіма сиділа в своєму уединеному кабінеті і випадково підслухала розмову. Серце її забилося швидше від хвилювання. Вона розуміла, що якщо Алі покарає Сибілу і Амірана так жорстоко, це може зруйнувати все, що залишилося від родини.
Рахіма швидко набрала номер Сибіл, не розкриваючи свого присутності.
— Дорога Сибіл, це тітка Рахіма, — шепотом сказала вона в трубку. — Ти в небезпеці. Алі наказав знайти тебе з Аміраном і покарати його. Він планує сто ударів кнутом.
— Боже, — прошептала Сибіл, відчуваючи, як холод пробіг по її тілу. — Що мені робити?
— Слухай мене уважно, — продовжила Рахіма. — Ти повинна сховатися. Поспішай і йди ще далі, ніж раніше. Не намагайся повертатися. Я не можу допомогти тобі більше, але хоча б попередила.
Сибіл тихо зітхнула.
— Дякую, тітко. Ти врятувала нас.
Рахіма ще раз попередила її.
— Будь обережна. Якщо зможеш, зв'яжися з кимось із довірених людей, але нікому не говори, де ти. Інакше все буде скінчено.
Сибіл стиснула зуби.
— Я все зрозуміла. Прощавай, тітко.
Велика принцеса Рахіма поклала трубку і прислонилася до столу. Вона розуміла, що подальша доля Сибіл і Амірана вирішиться в найближчі години.
Сибіл тихо поклала телефон і звернулася до Амірана, який сидів поруч з нею. Обличчя її було блідним від хвилювання, але в її очах була рішучість. Вона розповіла йому про розмову з Рахімою і попередила, що Алі відправив людей їх шукати.
— Вони нас знайдуть, — сказала Сибіл, намагаючись стримати трясіння в голосі. — Ти чуєш? Це не просто погроза. Вони не зупиняться, поки не дізнаються, де ми.
Аміран, чуючи відчай у голосі Сибіл, схопив її за руки і подивився в очі. Його обличчя було спокійним, але внутрішній вогонь рішучості горів у його погляді.
— Не переживай, — сказав він тихо, але з твердістю в голосі. — Я обіцяю, що ми знайдемо місце, де їхні люди не зможуть нас знайти. Я тебе захищу, Сибіл. І я не дозволю їм зашкодити тобі.
Він піднявся і почав ходити по кімнаті, обдумуючи варіанти, де вони могли б сховатися. Їхнє положення було небезпечним, але Аміран був переконаний, що якщо діяти швидко і обережно, вони зможуть втекти від переслідувачів.
— Ти знаєш людей, яким можна довіряти? — запитав він, повертаючись до Сибіл. — Якщо так, нам потрібно зв'язатися з ними, щоб знайти укриття. Інакше ми не зможемо залишатися в місті.
Сибіл кивнула, хоч і не була впевнена, що їй вдасться знайти когось, кому можна довіряти на 100%. Вона виросла серед людей, яким було складно довіряти, і це ще більше посилювало її страхи.
— Є кілька людей, які можуть допомогти, — відповіла вона, але її голос звучав сумно. — Але я не знаю, чи зможемо ми справді сховатися.
Аміран наблизився до неї і взяв її за руку.
— Ми знайдемо спосіб, — сказав він впевнено. — Вір мені. Я не дозволю, щоб тебе знову змусили жити в страху. Втікаємо разом. І навіть якщо нам доведеться йти через море або в ліс, я знайду шлях. Ти будеш в безпеці, Сибіл.
Сибіл дивилася на нього, відчуваючи, як її серце заспокоюється від його слів. Вона бачила в його очах рішучість і мужність, і це дарувало їй надію.
— Дякую, Аміране, — сказала вона, трохи заспокоївшись. — Я вірю тобі.
Вони обидва розуміли, що часу залишалося мало. Їм потрібно було діяти швидко, щоб не потрапити в пастку. Аміран і Сибіл вирушили на пошуки укриття, знаючи, що тільки разом вони можуть здолати всі труднощі, що їх чекають попереду.
Але їхній шлях лише починався, і вони не знали, що чекає на них у майбутньому.
