Спочатку:
На сторінку книги
Його родина, а тепер вже й моя, зустріла нас дуже тепло. Його мама, моя свекруха чи по канадськи "мама в законі", зробила нам плакати з привітаннями у родині та в країні. А також залишила кошти для нас на перші необхідні покупки в країні. Його тато запросив нас до ресторану та купив Тихіну велосипед, щоб їздити до школи, а мені гроші на дещо для кухні, чого особисто не вистачало мені як господині.
Ми й досі не могли повірити в те, що нарешті живемо разом. І що для нас вже нарешті скінчилася та довга паперова процедура, яка мала займати лише мізерну частину всього міграційного процесу.
Перший місяць був для нас дуже зайнятим. Потрібно було оформитися до школи, зробити медичні страховки, знайти сімейного лікаря, зареєструватися в податковій, під'єднатися до місцевого мобільного зв'язку, відкрити рахунок в банку та знайти роботу. Поміж тим я почала генеральне прибирання по всій хаті Кріса. Бо він сказав, що не робив того дуже давно і взагалі чекав на мене з прибиранням. То я мала час щоб усе перебрати, поприбирати, ознайомитися з усім обладнанням та приладдям що він мав. Як на довге життя одинака, то він мав на кухні стільки різного приладдя та техніки, що навіть ми з мамою не мали вдома, в Україні. І це все дуже полегшувало готування та економило час. Я швидко поладнала з цим та звикла.
Також мені було дуже важко з мовою. Перші два тижні я взагалі була втомлена під кінець кожного дня і моя голова просто гула від іноземної мови навкруги. Я намагалася з концентруватися на тому, що вони говорять і як мені правильно відповісти. Хоча я і знала, що Канада — країна мігрантів і нікого не дивує та не обходить те як ти розмовляєш, головне, що ти намагаєшся. Але мене це так бісило та бентежило, що я розмовляю з помилками: плутаю часи, не правильно промовляю слова.... А відповісти на телефонний дзвінок чи подзвонити самій кудись: до школи чи лікарні, щоб забронювати візит— для мене взагалі була трагедія. Я навіть боялася відповісти свекрусі на телефон коли та мені дзвонила. Боялася, що я її не зрозумію і виглядатиму як дурепа в її очах.
І навіть за півроку не сталося великого дива, як за звичай казали мігранти, що за пару місяців у суспільстві можна з легкістю вивчити мову. А в мене як ні в кого була велика можливість вивчати її, бо знаходилася безпосередньо у канадській сім'ї, друзів чоловіка, без українського середовища та телебачення. І за це ще велика подяка моєму чоловіку, який весь час сам не вирішував за мене питання, з якими я могла впоратися сама(мовними) і повторював: " - Ні українській мові в нашому домі! Розмовляємо тільки англійською — це частина твого тренування, це краще для тебе!"
Так, я могла підтримати розмову, коли мене про щось питали, я вже спокійно вела бесіди по телефону, проходила співбесіди на роботу... та мені цього було мало. Все таки, більшу частину я не розуміла про що вони говорять. Лише загальна картина бесіди без подробиць. Бо розмовляли вони швидко, скороченими словами та своїм канадським діалектом у суміші зі сленгом. Хоч я вже і впоралася з часами та мені бракувало словарного запасу. І кожного разу як я питала пояснень в чоловіка про нове слово чи читала субтитри, то дивувалася: чому одній ті самі букви чи сполучення букв читаються абсолютно по різному в словах. А він мені тільки відповідав: - Немає ніяких правил! Просто запам'ятовуй це слово і все!
Пізніше у вдосконалені мови мені допомогла робота, на яку я влаштувалася. Зовсім інше середовище, все на іншій мові, багато нового, купа інструкцій, нові знайомства... Так за два роки я практично могла спілкуватися на відсотків 85-90. Я вже не ніяковіла, коли мені потрібно щось спитати, подзвонити кудись чи поїхати десь. І взагалі навчилася відрізняти канадський акцент англійської, американську версію англійської, британську версію англійської та різні національні акценти (французький, індіанський, філіппінський, український).
Роботу знайти у місті було не так то й просто. Цілий рік я була у пошуках. Деякі українці знаходили роботу у перші місяці навіть і з гіршим рівнем мови. А наша провінція вже була на стільки перенаселена різними іммігрантами, які приїжджали не тільки з інших країн, а й з інших дорожчих провінцій, що навіть місцевим корінним канадцям важко було змінити місце роботи чи знайти підробіток. Допомогли мені зв'язки чоловіка. Так, не обійшлося без зв'язків, хоч і казали, що в Канаді не працює ця система. Подекуди навіть і тут без цього не обходилося. Особливо коли в деяких місцях з робочих одна філіппінська нація а в інших одні індіанці.
Так, мені пропонували роботу, але то були лише не зручні зміни типу нічних чи у філіалах, що знаходилися десь далеко від нашого дому. Чоловік не хотів цього, бо я не воджу машину, а автобусом добиратися небезпечно у темний час доби.
